На тлі війни в Україні дедалі частіше порушується питання про майбутнє НАТО. Агентство Bloomberg стверджує: «Альянс ще до можливого повернення Трампа опинився на межі кризи. Йдеться не лише про війну, але й про стратегічні розбіжності, занепад армій Європи та втрату довіри між союзниками.» Та чи справді йдеться про кризу НАТО? Швидше, про його трансформацію. Доктор політичних наук Ігор Коваль із експертним оглядом ситуації.

В Україні на тлі повномасштабної війни, дедалі частіше порушується питання про стан і перспективи Північноатлантичного альянсу. Авторитетне агентство Bloomberg зазначає, що Альянс (НАТО) опинився на межі краху ще до повернення Трампа на посаду президента США.

Цитую: «НАТО сьогодні стикається одночасно з чотирма кризами: кризою безпеки через конфлікт в Україні, кризою боєготовності через занепад європейських армій, кризою стратегічних пріоритетів у зв’язку з переорієнтацією США на Азію, а також кризою довіри, поглибленою діями Трампа».

Хочу висловити власну точку зору. Мені здається, що йдеться не про крах НАТО. Ще під час свого першого президентського терміну Трамп досить чітко озвучив свої претензії до Європи. Це випливало з його загальної концепції Make America Great Again та «Америка понад усе».

Трамп наголошує, що Сполучені Штати витрачають власні ресурси на безпеку Європи, дозволяючи європейцям мінімізувати власні витрати на оборону. Відверто кажучи, це абсолютна правда. Так було з 1949 року і триває практично до сьогодні. При цьому Європа є конкурентом США на глобальному ринку. Тобто Сполучені Штати фактично створюють переваги для свого конкурента. Як бізнесмен, Трамп насамперед прагне зняти з Америки тягар витрат на європейську безпеку, переклавши його на самих європейців. І з погляду інтересів Америки це, в принципі, логічно.

Цим, власне, і пояснюються його вимоги: спочатку — підвищити оборонні витрати країн Європейського Союзу до 2% ВВП, а тепер ідеться вже про 5%. Фактично, згідно з баченням Трампа, НАТО має перетворитися на європейську структуру безпеки. При цьому Сполучені Штати не відмовляються від союзницьких відносин, але лише за умови, що саме вони визначатимуть, наскільки великою є загроза для Європи і на якому рівні від США очікується допомога.

Прикладом такого підходу є позиція США щодо залучення у ірано-ізраїльську війну. Це яскраво ілюструє, як Трамп бачить роль Америки у конфліктах

Це не крах, а радше нове прочитання функціонального призначення НАТО.

І європейцям це зрозуміло. Вони, щоправда, не надто в захваті, адже звикли до комфортної «парасольки» американського захисту. Але тепер вибору практично немає. До цього додається постійно зростаюча ймовірність відкритого конфлікту з Росією, а також триваюча війна в Україні. Усе це пришвидшує процес трансформації НАТО в суто європейську структуру безпеки.

Водночас багато аналітиків уже зазначають, що поступово формується так звана «доктрина Трампа». Це типовий процес для більшості американських президентів після Другої світової війни — формування власного підходу до міжнародної політики США та її місця у світовому порядку.

Наразі вимальовуються щонайменше три основні пункти цієї нової доктрини Трампа:

1. Точкове, але потужне застосування військової сили там, де зачіпаються національні інтереси Сполучених Штатів.

2. Категоричне уникнення затяжного втягування у збройні конфлікти.

3. Реагування лише на найважливіші з них.

Хочемо ми того чи ні, добре це чи погано, але російсько-українська війна, та трагедія, яку ми зараз переживаємо, потрапляє саме під третій пункт доктрини Трампа — реагування лише на найважливіші конфлікти.

А як саме реагувати? Тут, на жаль для нас, ситуація наразі складається не надто сприятливо. Трамп, як і сучасна Америка загалом, не бажають вступати у тривале протистояння чи безпосередньо втягуватися в цю війну. Що ж до європейців, про яких ми вже згадували, то, м’яко кажучи, вони займають подвійну позицію.

Процитую військового оглядача видання Bild Юліана Репке (Julian Röpcke) , який зазначає, що гірка правда полягає в тому, що рівень підтримки з боку Німеччини, як і з боку Європи загалом, не зупинить війну, а лише подовжить її — з усіма жахливими наслідками для мирного українського населення, які ми спостерігаємо.

Наразі Німеччина витрачає на оборону України лише 0,2% свого ВВП. Якби ця сума становила хоча б один відсоток, ми могли б повністю компенсувати втрату підтримки з боку США. І якби до цього приєдналися інші країни Європи, у Росії не залишилося б жодного шансу.

Поки ми чекаємо й сподіваємося, що наші заклики до більш активної підтримки знайдуть відгук у партнерів — як у Сполучених Штатах Америки, так і в Європі, — водночас уже сьогодні, принаймні на експертному рівні, слід замислитися над оновленням концепції національної безпеки України на післявоєнний період.

З огляду на поточні процеси в НАТО, Європейському Союзі та у сфері взаємин зі стратегічними партнерами, постає очевидна потреба внести суттєві зміни тієї моделі безпеки, яка формувалася протягом останнього десятиліття.

Поствоєнна архітектура безпеки України не може залишатися в полоні старих уявлень.

Вона має враховувати нову реальність глобальних альянсів і власну суб’єктність на геополітичній мапі.

Ігор Коваль, доктор політичних наук

м. Одеса