ПРО ФУТБОЛІСТІВ ЯК ПРО ПРОВІСНИКІВ ВЕЛИКОЇ ПЕРЕМОГИ

У столиці тривають інтенсивні зйомки «Матчу» – кінострічки про безпрограшну серію футбольних зустрічей команди радянських військовополонених зі спортсменами­військовослужбовцями німецьких і мадярських окупантів. Притому що з нашої сторони грали декілька футболістів київського «Динамо», – умови для повноцінної підготовки до ігор у команд­супротивників були незмірно комфортнішими. Проте завдяки небаченій силі радянського духу всі ігри для представників тимчасово поневоленого народу завершилися повним тріумфом.

Як вдалося дізнатися «ОВ», ідея відзняти повнометражку, присвячену 1942 року, носилася в повітрі щонайменше 10 останніх років.

– У дитинстві я гаряче вбо­лівав за «народну команду» Москви, – згадує продюсер фільму Ілля Неретін. – Кожен матч «Спартака» із київським «Динамо» сприймався як найголовніша подія футбольного півріччя. Звісно ж, мої симпатії були на боці земляків, – аж доки не почув легенду про серпневу драму 1942 року. Відтоді й почав дивитися на одвічних суперників моєї улюбленої команди як на прямих спадкоємців отих героїв.

Про що ж, власне, буде новий фільм? Чи повторить він сюжет відомого «мосфильмівського» шедевра 1962­го року «Третій тайм»? І чи доречно знову екранізувати легенду, зготовану ідеологами радянської пори?

– Мені під час радіоефіру поставили запитання: «А чи відомо вам, що в Україні вже пройшла дегероїзація цих людей»? – каже продюсер стрічки Дмитро Куликов. – Я відповів: «А чому ж ви радієте? Кожна країна повинна мати своїх героїв. І Україна не виняток. Ці люди, що виграли дев’ять футбольних матчів в окупованому ворогом місті, були заарештовані. Дев’ять чоловік скерували до концтабору, чотирьох з них розстріляли, інші п’ятеро пробули до приходу військ Радянської Армії. Мої земляки проявили себе як герої. Якщо ж хтось хоче довести, що вони були не герої – він навряд чи має відношення до цієї землі, до наших недавніх предків».

– Чи здійснювався тиск на радянських гравців?

– Як продюсер, я вважаю, що на наших тиснули. Якби не тиснули – навіщо було писати оголошення: «Матч­реванш»?! Якщо я, приміром, пишу оголошення «Матч­реванш» (у якому німецька команда будь що повинна відігратися), клею його по всьому місту, – це політична дія! Кияни виграють. Окупанти – банкрути, у них не вийшло взяти реванш.

Звичайно, радянська пропаганда понастворювала багато й міфічних артефактів. Але є й факти, з якими сперечатися дуже важко. Були матчі. Люди були заарештовані. Якщо хтось не любить свою історію, – нехай трактує це як випадковість.

Під час підготовчого періоду сценарна група піднімала багато архівних матеріалів, радилася з очевидцями тих часів. Найчастіше «показання свідків»... суперечили одне одному. Виявляючись швидше псевдосвідченнями.

Знайти у столиці бодай кілька будинків, що «пасували» б довоєнному Києву, було справою ажніяк не легшою. Зрештою вирішили: «Хрещатиком», яким марширували гітлерівці в день захоплення столиці Української РСР, упродовж знімального тижня буде... вулиця Сумська у Харкові. До Першої Столиці кіногрупа переїде орієнтовно 2 липня. Ну а заключний матч із командою «Flakelf» відіграють на стадіоні міста Васильків, що на Київщині.

В очікуванні початку зйомок розмовляю із масовкою, вдягненою хто в теплі коричневі халати, хто в уніформу медперсоналу.

– Ну скільки нам платять? Від 50 до 100 гривень у день. От сьогодні сидимо з 9 ранку, дотепер жодного дубля не зробили, – ремствує чоловік атлетичної статури в білому халаті. На годиннику – майже 14 година. Якби не близькість Дніпра – тут було б нестерпно задушливо. Час від часу від «польової кухні» в напрямку статистів проходять по 2­3 стюарди, підгодовуючи масовку пиріжками, кавою та підігрітою «мівіною».

– Так Ви «лікарем» сьогодні працюєте?

– Лишень «санітаром». Відбирали за фактурою. Ви­шикували нас у шеренгу, виділили більш­менш кволих, з ознаками недоїдання; а тих, хто посолідніший, призначили «санітарами» у «психів». «Лікарку» нашу вже зустріли? Клімова Катерина, дружина Ігоря Петренка.

– Хоча в мене не головна роль, – говорить іменита російська акторка, – є відчуття вибору на війні, що є присутнім у кожної людини. Взагалі ж фільми «про войнушку» вже набридли. Але тут фільм не зовсім про це. Знаєте, коли читаєш матеріал, мимоволі наближаєшся до героїв, до історії, забуваючи, що ти в поїзді, у літаку й перед тобою всього лише сценарій... Це вже перемога й тим більше хочеться працювати в цьому проекті.

– Що Вам відомо про реальні події в Києві зразка 1942 року?

– Нічого такого, чого б не знав обиватель, мені не відомо. Багато чого в тій війні було парадоксальним, дивним. «Футбольна історія» саме із цього розряду. Така собі «маленька Перемога», що випередила 9 Травня 1945 року.

– Де вдалося погуляти за час зйомок?

– По Андріївському узвозу (я там живу). Взагалі багато районів Києва, включаючи нові, подобаються. У Москві для прогулянок такої безтурботної атмосфери вже й не залишилося...

Епізоди за участю пацієнтів «Павлівки», – психіатричної лікарні, відомої далеко за межами Києва, – у колишній кіноверсії «Матчу смерті» відсутні. За сценарієм, який написали Дмитро Звєрьков із Ігорем Сосною, рити величезний котлован у Бабиному Яру для масових розстрілів фашисти змусили саме душевнохворих, що перебували в лікарні ім. академіка Павлова. Зі своїм завданням божевільні впоралися блискуче. Після чого були ліквідовані.

Один із ключових гравців радянської команди воротар Микола Трусевич також не зумів уникнути розстрілу. У фільмі «Матч» реальний історичний персонаж носить прізвище «Раневич». Грає М. Раневича один з найбільш високооплачуваних акторів російського кінематографа Сергій Безруков. За деякими даними, кожен знімальний день добродія Сергія приносить йому $4 тисячі. Не дивно, що кіноактор категорично відмовляється від пропозицій щодо інтерв’ю київським таблоїдам.

Оскільки актор ніколи раніше не грав спорт­сменів, він звернувся по допомогу до коуча мінського «Динамо» знаменитого Сергія Овчинникова. Інтенсивні тренування, що тривали тиждень у Москві, актор використав по максимуму. Екс­голкіпер московського «Локомотива» одразу ж зробив висновок: тренування талановитої людини – суцільне задоволення.

/Цікавий збіг обставин, як на мене: саме Микола Трусевич тренував актора Григорія Плужника, аби той вдало зіграв Антона Кандідова у довоєнній стрічці «Воротар» (пам’ятаєте кадри на початку фільму, коли здоровань Кандідов майстерно ловить один за одним... 10­кілограмові кавуни?). Фільм «Воротар» 75 років тому теж знімали в Києві. А на останньому перевиданні повісті Льва Кассіля «Воротар республіки» (що стала «базовою» для «Воротаря») на обкладинці книжки – фото Сергія Овчинникова.../

Людині нефутбольній зобразити класного кіпера практично нереально, як вважає Овчинников. Власне, творці «Матчу» і не прагнуть до цього. Існує маса спецефектів, включаючи комп’ютерну графіку, завдяки їм можна що завгодно зробити.

– Тут у Києві вже місяць актори, які грають футболістів, кілька разів на тиждень ходять на тренування, – говорить Дмитро Куликов. – Футбол займе до третини картини. Це – найскладніше в «Матчі», тому що нікому й ніколи ще не вдавалося показати футбол у кіно «по­справжньому». Він завжди виглядає або сміховинно, або як набір акробатичних трюків. Ми ж маємо намір показати футбол як дійсно чоловічу гру.

В історії ігрового спортивного кіно вже була спроба відзняти напрочуд правдивий фільм про перипетії футбольного матчу з присмаком політики. Маю на увазі американський фільм «Втеча до перемоги» (1981 рік), в якому зіграли такі знаменитості, як Пеле (Бразилія), Боббі Мур (Велика Британія), Освальдо Арділес (Аргентина), Поль ван Хімст (Бельгія), а ще основний склад англійської команди «Іспвіч таун». Не менш вражає й склад виконавців головних ролей «Втечі...»: Сильвестр Сталлоне та Макс фон Сю­дов. У кінострічці, сюжет якої дехто вважає тотожним «Третьому тайму», команда, складена з військовополонених з різних країн, готується до принципової зустрічі з футболістами­есесівцями. Якраз напередодні в концтаборі підготовано масову втечу. Однак справжні спорт­смени відмовляються від шансу достроково здобути свободу, доки не обіграють представників ворожого фашистського режиму. Попри чималий бюджет і чудовий набір акторів із футболістами, кінотвір «Втеча до перемоги», на жаль, виявився невдалим...

Бюджет «Матчу» – $10 млн. Левова частка коштів – заслуга теперішніх керманичів Федерального фонду соціальної та економічної підтримки російської кінематографії.

Андрій Куликов, що представляє «Рекун­сінема», обережно нагадує про трійцю російських акторів, досить недешевих. Це, однак, не найголовніше. Основна стаття витрат – відтворити епоху.

Пам’ятаєте знамениту фразу Микити Михалкова: «Куди ви діли бюджет фільму «Протистояння»?!»? От і тут ви весь бюджет побачите на екрані, – запевняє продюсер. – Навіть шпалери доводиться друкувати заново, щоб відтворити фактуру тієї епохи. Не менше коштів піде на комп’ютерну графіку, вона знадобиться для тих речей, які неможливо відтворити «наживо». Приміром, для відображення масового відступу німців, це доведеться «добудовувати». Ну й «чищення» неминучі. Десь однаково в кадр потрапить супутникова «тарілка», кондишн, – ці фрагменти «вичищатимемо».

...До Києва легендарний воротар, який потім загинув від рук окупантів, приїхав з Одеси. /Мені у цьому зв’язку пригадалася улюблена фраза екс­мера столиці, а нині народного депутата України Олександра Омельченка: “... і взагалі киянин – це одесит, який не доїхав до Москви...»/

Жарти жартами, але виконавцеві ролі Миколи Раневича конче буде потрібно оволодіти одеською вимовою.

– Безруков – дивовижно пластична, талановита людина, – висловлює власну думку продюсер Д. Куликов. – Не сумніваюся, що говірка голкіпера буде саме такою, як потрібно.

Дуже хотілося б, аби після перегляду «Матчу» ні в кого з моїх земляків не лишився неприємний осад від недолугого копіювання «одесизмів». Як це, на жаль, постійно траплялося у одному телесеріалі з життя повоєнної одеської міліції. Найнеприємніше те, що московські та пітерські актори, які знімалися в тому фільмі, й дотепер наївно вірять, ніби розмовляли ну зовсім як корінні жителі Молдаванки чи «Канави».