Лекція Тараса Возняка

Гостем чергового, дев’ятого, засідання Вільного університету, що діє при Українському клубі Одеси, став львів’янин, редактор журналу «Ї» Тарас Возняк. Тема його доповіді — «Геополітичне майбутнє України, або Навіщо Україна?»

Ведучий Володимир Полторак перед початком лекції акцентував увагу на українстві як факторі світового цивілізаційного розвитку, нагадавши зокрема, що співзасновником відомої компанії «Apple», яка випускає високотехнологічні ПК нового покоління, є син вихідців із Буковини, однофамілець львів’янина Стівен (Степан) Возняк (Каліфорнія, США).

Тарас Возняк ментально представляє західно-християнський тип мислителя, для якого притаманна певна ірраціональність і навіть апокаліптичність у сприйнятті світу, а також культ сім’ї. Він є типовим представником постмодернізму, для якого характерні іронія та самоіронія, при всьому бажанні перебувати ніби «над процесами». Його лекції підкріплені багатими спостереженнями, асоціаціями та аналогіями на власних життєвих прикладах та узагальненнях, що робить їх більш жвавими і доступними.

Два останні десятиліття розвитку України спонукають нас до роздумів, підсумків. Львів’янин виділив кілька, важливих з його точки зору, позитивних та негативних аспектів україн­ської незалежності. До позитивів пан Возняк відносить, насамперед, зростання економічної незалежності громадян, тоді як державні інституції слабнуть. Серед інших здобутків маємо достатньо безконфліктний розвиток держави, у той час, коли наші ближчі та віддалені сусіди не вичерпали конфліктної ситуації: Молдова, Росія, Грузія, Вірменія, Азербайджан та ін. Тарас Возняк цю обставину пояснює порівняно вищим рівнем політичної культури українців та мудрістю і витриманістю окремих політиків. Однозначно позитивним здобутком двадцяти років незалежного розвитку України є поступове формування універсальної спільноти — єдиної політичної нації, яка пов’язує своє майбутнє з цією державою. Важливо у цьому сенсі, що в умовах незалежності вже зросло більш розкуте покоління українців, яке не прив’язане до радянського минулого і мислить іншими катего­ріями. Позитивним моментом в історичному плані є те, що Україна, на відміну, скажімо, від Англії, Франції чи Росії, не обтяжена колоніальним минулим і їй не потрібно, так би мовити, «показывать морду лица, когда сил больше нет».

У розмові відомий російський письменник і перекладач Борис Акунін (Чхартишвілі), звертаючись до свого українського візаві, з неприхованою іронією запитав: «Навіщо вам таке «чудо», як Україна?». Це наш порятунок чи реалізація? — запитально відповідає Тарас Возняк. У кожного українського громадянина, на його переконання, повинна бути власна конструкція щодо цього, кожен повинен мислити на перспективу. Бо коли людина не бачить сенсу свого існування у заданій політичній моделі, то вона дуже схильна до апатії. Виходячи із засад християнського віровчення, найбільшим гріхом пан Возняк вважає меланхолію — стан невизначеності, бездіяльності та пригніченості. Якщо ми не віримо у майбутнє, то втрачаємо віру у Бога.

СРСР розпався не тому, що його знищили якісь сили, а перш за все тому, що в головах значної частини тодішньої партійної еліти сама доцільність існування Союзу була поставлена під сумнів, вважає львівський політолог. Те саме може статися з Україною, якщо її громадяни не дадуть ствердної відповіді на поставлене вище питання.

На початку статті я наголосив, що менталітет Тараса Возняка має християнські витоки. Услід за іншими західними мислителями він підкреслює важливість існування віри щодо сприйняття свого майбутнього. Причину багатьох досягнень США, Китаю, у потенціалі Індії як «країни надій» політолог вбачає саме у резерві величезної сили сподівань громадян на різних етапах розвитку цих країн. Щось подібне пережили українці на початку 1990-х. Нині Україна перебуває на стадії формування політичної спільноти — процес, який з різною силою інтенсивності пройшла більшість європейських країн у ХІХ столітті. Створивши Італію та Німеччину, Гарібальді і Бісмарк створили, відповідно, італійську чи німецьку нації (Бісмарк майже насильно). Нині сам факт існування України як держави сприяє формуванню політичної нації. Тут, проводить аналогію Тарас Возняк, як у сім’ї, коли після взаємних звинувачень і загрози повного розриву приходиш зрештою до вистражданого компромісу. «Якщо немає резонів «для чого» повинна існувати та чи інша політична спільнота, політична нація, то вона або не постає, або розпадається», — підсумовує він.

Переважно ліберально налаштована українська інтелектуальна еліта сьогодні шукає третій шлях розвитку України, способи подолання існуючої не стільки ідеологічної, скільки політичної конфронтації, шукає місце України у геополітичному розкладі сил. На прикладі Одеси, як уже підкреслювалося, подібний рух має місце навколо діяльності Вільного університету. Загальновідомо, що лібералізм як форма мислення — це здобуток стабільних і багатих спільнот, тож його поширення на теренах України значною мірою залежатиме від зростання добробуту її громадян, укріплення позицій підприємливого третього класу.

Який універсальний привабливий проект може запропонувати Україна світові? «За якісь 20 — 30 років за­кінчаться запаси вуглеводів — нафти та газу. Різко зросте попит на біопаливо. Земля, рілля, територія знову можуть стати істотними, якщо не визначальними. Знову розпочнеться, якщо вже не розпочалася, боротьба за світові чорноземи, яких не так багато на планеті. Це дві вузькі смуги землі — південь Канади, північ США, центральна Європа, і то не вся, Україна, південь Росії, північ Казахстану. Ну і північ Аргентини та південь Бразилії, щось у південній Африці та Австралії. От і все. Все інше — Арктика, пустелі та гори», — каже Тарас Возняк. Відтак застерігає, що у разі перетворення землі на товар існує загроза відчуження наших земель, які закордонні корпорації можуть оголосити «світовим спадком» і легко потиснути наших скоробагатьків. Тоді Україну чекає роль «колібрі, яка тріпотітиме крильцями, не маючи змоги приземлитися».

Інший резерв полягає у тому, що для розвитку великого європейського проекту потрібний, з одного боку, людський інтелектуальний ресурс, з іншого — гарантії безпеки. Тому для ЄС та НАТО співробітництво з такими країнами, як Туреччина, Росія та Україна, є пріоритетним. Щодо співробітництва з НАТО, то північний сусід нас значно випереджає, але за часів правління Януковича (як це не дивно з огляду на передвиборну риторику ПР) наше співробітництво теж посилилося, вважає політолог, хоч це й менше афішується. Для підняття економіки України потрібен ресурс. Польща модернізувалася завдяки ресурсу Євросоюзу. «Ми не країна-злидар, нас просто обкрадають, ми є неефективно керованою країною… Що ж робити? Перш за все, наповнити для самих себе Україну сенсом — самим собі чесно і жорстко відповісти: а навіщо мені Україна, що я від неї хочу і що я від неї можу отримати? Але також: що я можу для цього зробити?» — резюмує Тарас Возняк.

А далі почалося обговорення.

С. Лобан: «Нині проблеми екології та збереження наших ресурсів виходять на перший план. У цій ситуації чи не краще було б Україні переорієнтуватися на таку країну, як Китай?».

— Китай не має друзів, а лише інтереси. Це навіть не стільки країна, як цивілізація. З Китаєм ми не маємо шансів стратегічно виграти. Також помиляється той, хто вважає, що падіння Росії є нам вигідним. Впавши, вона просто «накриє» Україну. Нам потрібно знайти формулу співжиття з Росією. Щодо Китаю, то не думаю, що ця країна буде стратегічним союзником України…

С. Мухамедшина: «Щоб «перезавантажити» інтелігенцію, ми не маємо свого Бісмарка… Чому б українцям не виховувати у себе егоцентризм, як це притаманно для ізраїльтян? Чому б нам, зрештою, не проголосувати за Тягнибока?».

— Ви доросла людина, а маєте ілюзії. Тягнибок? Це проект, який блокує розвиток України, особливо на заході. Не можна на початку ХХІ століття використовувати ідеологеми, які мали сенс у 1920 — 1930 роки. Представники «Свободи» у разі закріплення своїх позицій у трьох західних областях можуть відірвати їх від решти України. Для Партії регіонів вони стануть «золотою картою» і подовжать її перебування при владі. Голосування за Олежку Тягнибока (який аж так страшний на екрані телевізора!) — це своєрідний виклик, симптом відчаю, емоційний відкат в іншу сторону, бо Ющенко не виправдав сподівань певного електорату. Якби під час останніх виборів не зняли БЮТ, то у західних областях була б інша констеляція. Щодо Ізраїлю, то ця країна демонструє приклад об’єднання представників різних цивілізацій (марокканських євреїв, одеських ашкеназі тощо). Така сама проблема у багатонаціональної Росії.

У. Кільтер: «Сьогодні ми з певною тривогою спостерігаємо поширення охлократії (влади натовпу. — Прим. В.А.). По вулицях ходити страшно. Що ви думаєте з цього приводу?».

— Ізраїль утвердився насамперед завдяки культурі, Китай теж. Мається на увазі культура у широкому сенсі слова: культура сімейних відносин (до дітей, старих людей), культура праці, «брехати — не брехати» і т.д. Не буде культури праці, економіки — не буде успіху.

Навіть в умовах полону колишні солдати японської Квантунської армії, на відміну від решти, усю роботу виконували на совість, бо не могли інакше. До речі, вони не дозволяли собі фамільярного ставлення до радянських офіцерів, що також є показником культури.

Ігор: «Ви назвали країни, які сформували нації. Яка ідея, на ваш погляд, має лежати в основі нації?».

— В епоху модерну ми шукаємо цих сенсів…На початку 1990-х у голови мільйонів була вкладена ідея суверенітету. Думаю, що сенс — у виживанні, веденні боротьби за те, щоб покращувалася екологія, зростали здоровими діти. 1957 року людство стало «смертним» — було накопичено стільки ядерної зброї, що технічно кількаразово можна знищити Землю. В упередженні цієї загрози криється новий сенс існування…

О. Ляхович: «Ваше твердження щодо високої культури українців досить спірне. Достатньо згадати, як один претендент у президенти відмовився від теледебатів з іншою претенденткою. Чи це показник високої культури?».

— Ви вириваєте мої слова із контексту. Я говорив у сенсі здатності співжиття українців у мирі й злагоді. Звичайно, якщо порівнювати нас з країнами ЄС — то буде інша ситуація. Серед країн ЄС теж картина неоднозначна: Польща й Угорщина визнали існуючі кордони з Україною, Румунія — ні. Це теж показник відносності рівня культури.

Здатність до співжиття, толерантності особливо актуальна в умовах мультикультуризму, який, зазначимо, переживає нині кризу. У країн з колоніальним минулим багато проживає вихідців з колишніх колоній, бо Старий світ звик перекладати брудну роботу на інших. Так, у Франції нині 7 мільйонів арабів. Це «страх Європи» — континенту із старіючими націями. Альтернатива одна — лише терпіння. Вихід також полягає у тому, щоб включати у свою спільноту людей, близьких за культурою, наприклад, українців, що ми спостерігаємо у Португалії, Іспанії, Італії. Як це не дивно, сьогодні у Європі також надзвичайно високий відсоток емігрантів зі США.

Л. Штекель: «Ви людина філософії постмодернізму чи модернізму?».

— Постмодернізм як явище поширюється тоді, коли вичахає великий стиль. У політиці — це безсилля, «безвременье». Якщо шукати аналогії в світовій історії, то можна навести приклад Римської імперії, де був період заміни ідеї демократії на ідею імператорської влади.