Про ці та інші «досягнення» необільшовицької влади

Це ж у якій казково багатій країні живемо, що два десятиліття, майже нічого не створюючи, торгуємо Батьківщиною і на цьому наживаємося? Звісно, не всі. Простий народ як мав свої мізерні статки, з ними й залишається.

У працездатному віці багато років я віддала сільському господарству. Тож не з чужих слів знаю важку селянську працю, коли мало не все доводилося робити вручну, тоді як у космос запускалися висококласні ракети. Село завжди було на задвірках. Нинішній час — не виняток.

Сьогодні майже забуті імена Героїв Соціалістичної праці, котрі очолювали кол-госпи-мільйонери, як і багатьох інших. Про них неодноразово йшлося на засіданнях обласної ради ветеранів, однак далі слів справа не рухалася. Зрозумівши це, я поставила собі за мету зібрати всі, які можливо, матеріали про цих легендарних людей.

Загалом на Одещині працювало сто Героїв Соціалістичної праці. Четверо з них удостоювалися цього звання двічі. Це — голови колгоспів Макар Посмітний, Павло Ведута (Березівський район), Марія Шолар (Красноокнянський) та знаменитий кукурудзівник Євген Блажевський з Котовського району. Мені вдалося зібрати дані про сімдесятьох героїв. Вони увійшли до окремої невеличкої книжечки. Видати її було нелегко. Та ще важчим виявилося доправити брошурки в кожен район.

Дочекавшись дня, коли відбувалася сесія облради, я прийшла на площу перед адмінбудинком № 1, аби роздати книжечки водіям керівників районів. Але машин стояло стільки, що зорієнтуватися в цьому автопарку було просто неможливо. І тут один водій порадив: «До «козирних» авто не підходьте, це—одеські, йдіть до простіших». Велика йому дяка — полегшив мою працю. Може, хтось у районах і перегорне сторінки створеної мною книжечки...

Свого часу імена Героїв Соціалістичної праці красувалися поруч з іменами Героїв Радянського Союзу на великій обласній Дошці пошани біля театру опери і балету. Потім усе познімали. Минув час — імена Героїв Радянського Союзу відновили, а от Героїв Соціалістичної праці.,. Тому я звернулася листом до голови облдержадміністрації Едуарда Матвійчука з проханням-вимогою відновити пам'ять про всіх героїв. Була переконана: необхідність цього очевидна всім.

Де там! Очільник області переправив моє послання міському голові Олексію Костусєву. Той відфутболив його комусь із своїх підлеглих. Зрештою, отримую відповідь: грошей на це нема, можливо, будуть у наступному році. Бачите, на всілякі хвалебні бігборди гроші є, а на таке святе діло — зась. Та й що нашим новоявленим керманичам колишні герої, якщо кидають за ґрати сьогоднішнього Героя України — начальника Одеського торговельного порту Миколу Павлюка. І нікому захистити таку поважну людину. Так і живемо: мертвих не пам'ятаємо, живих знищуємо. Мораль необільшовицької влади.

Втім, проявляється вона не лише у ставленні до колишніх і теперішніх достойників. Не краще поводяться можновладці з усіма нами, нині сущими. Згадайте недавню «ініціативу» прем'єра Азарова виділити всім земельні ділянки. Мовляв, копирсайтеся мовчки у тій землі і не докучайте нам зі своїм харчуванням. Бо ж соромно ввозити в країну овочі-фруки, маючи власні прекрасні чорноземи.

Забув пан прем'єр, що все це ми вже проходили за Горбачова. Тоді багато хто «клюнув» на цю вудочку. І що вийшло? Близькі, зручні ділянки опинилися у людей грошовитих, що мають власні авто і здатні спорудити чималенькі «хатинки». Решті жебрачків — шестисоткові наділи за 50 — 70 кілометрів від міста. Багато хто вже не має сили їх обробляти, тож буяють бур'яни. Були б це невдоби, хоч для корів користь. А так — ні для кого.

Що стосується фруктів-овочів, мабуть, Микола Янович неправильно поінформований. Селяни працюють. Садовини-городини маємо стільки, що вистачить прогодувати дві України. Чому ж не годуємо? Тому, що досі не навчилися зберігати продукцію від сезону до сезону. Скажімо, у США до самісінької весни можна купити картоплю — ніби щойно з грядки. А у нас жодна влада не розробила план, як підняти сільське господарство, як зберігати вирощений врожай.

Турбуючись про село, прем'єр пообіцяв майбутнім випускникам-медикам, які зважаться поїхати туди працювати, одноразову допомогу близько п'яти тисяч гривень. Невже така приманка може спрацювати на перспективу без доріг, води, газу, із зачиненими школами, поштовими відділеннями, клубами? Навряд. Отже, без справжньої державної підтримки село не стане на ноги. Натомість у нас «укрупнюють» сільські школи.

У США мені довелося бачити маленькі затишні школи менш як на півтора десятка дітей мало не в степу. В кожного учня окрема парта, комп'ютер, під ногами м'який килим. Нашим про таке можна лише мріяти... Я добре пам'ятаю з дитинства, як довелося ходити до школи за сім кілометрів, бо в п'ятому класі було нас всього чотирнадцятеро. Бюрократам було легше погнати нас у сусіднє село, ніж організувати нормальне навчання поблизу дому.

Торкнувшись шкільної теми, не можу обійти стороною мовну проблему. В одній з центральних газет прочитала статтю щодо пріоритету прав людини в мовній політиці. В ній є слова: «Напруженість довкола мовної політики у нашому суспільств/ справді існує». Як рядова громадянка України хотіла б знати: хто створює цю напруженість, окрім політиків? Ніхто. Хіба що інколи нарікають літні люди, мовляв, не можуть прочитати анотацію до ліків. Ото і все, То невже для цього слід запроваджувати другу державну мову? Варто просто доповнити анотацію.

Мені дуже сподобався і запам'ятався вислів російського прем'єра Володимира Путіна: «Як ви гадаєте, чому пан Каспаров говорив англійською, а не російською мовою? Насамперед тому, що увесь його запал був звернений не до власного народу, а до західної аудиторії. Людину, яка працює на інший народ, власний ніколи не назве політичним діячем. Той, хто претендує на лідерство у своїй країні, повинен думати про інтереси свого народу й спілкуватися його мовою». Точніше не скажеш. І все ж передбачаю заперечення, мовляв, у нашому парламенті не лише українці, тому виступають, як хто вміє. Але ж Росія також багатомовна держава, чомужтам не стоїть питання другої чи третьої мови? Володимир Путін говорив про російську, котрій ніщо не загрожує, як патріот своєї держави. А хто захистить Україну, її мову, де нині свої «патріоти» активно зачиняють українські школи?

І це ми теж проходили, коли ще студенткою відчувала свою другосортність, бо треба було відповідати тільки російською, Погоджуючись з автором газетної публікації, який застерігає від другої, вже мовної, «колективізації», хочу сказати: цим питанням повинні займатися не політики, а науковці. Саме вони мають стати оберегами рідної мови. Бо не той час, аби вводити другу державну мову. Це призведе лише до одного результату: українська мова просто зникне з нашого життя. Як уже було...

Людмила ОПРОНЕНКО-КЛОПОВА, ветеран праці.

м. Одеса.