Скільки ж це часу спливло відтоді, як молода лаборантка «Стальканату» (тоді просто Канатного) привела у заводський дитячий садок маленького сина? А згодом, у неповні п’ятнадцять, — до виробничого цеху. Повоєнні роки важкі, тож підлітку було не до навчання. Думав про те, щоб не обтяжувати батьків.

Отож університети юного Юрія Чистахівського випали на заводський механічний цех. Могли б вони бути не такими успішними, якби не пощастило на наставника. Ним став майстер-модельник вищого класу Дмитро Петрович Юлинецький (нині вже покійний). Саме під його руку Юрко і втрапив учнем-початківцем, відтак багато чим зобов’язаний саме цій людині. Майстер навчав не лише моделюванню по дереву, а став другом, вихователем. Завдяки йому хлопець закінчив середню вечірню школу при заводі, почав активно займатися спортом.

— Від тих перших кроків сьогодні мене віддаляють шість десятиліть, — каже Юрій Глібович, — але я добре пам’ятаю і завод, і людей, багатьох з яких вже нема серед живих. Тим більша радість за нині сущих. Таких, як, скажімо, голова заводської ветеранської організації Світлана Дмитрівна Фоміна, з якою знайомий ще з дитячого садочка.

Герою моєї оповіді вже сімдесят п’ять, шість десятиліть з них він віддав заводу. Зрозуміло, поцікавилася, чим притягує це підприємство, що багато людей присвячують йому ціле життя? Знаю ветеранів, які, освоївшись у цеху, вже нікуди з рідної «Канатки» не йшли.

— «Стальканат», — продовжує роздуми Юрій Глібович, — чи не єдине серед промислових підприємств Одещини, що вистояло, зберегло кадровий потенціал. Навіть у найважчі періоди робітникам виплачували заробіток. Хай невеликий, зате регулярно. Не пригадаю, щоб робітники стояли біля воріт з транспарантом «Поверніть наші гроші». Хіба можна зрадити такий колектив?

Так, тут, як і раніше, слова «робітничий клас» звучать гордо і переконливо. Щоби пересвідчитися у цьому, варто ознайомитися з колективним договором ВАТ «Стальканат» на 2011 рік. Коли всюди тільки й чути про економічну кризу, тут вдумливо вибудовують майбутнє. Документально оформляється співробітництво з вищими і середніми спеціальними навчальними закладами, в результаті якого студенти зможуть проходити виробничу практику з подальшим працевлаштуванням. Аби молодим це було цікаво, постійно підтримується робота спортивних секцій. Для їх розвитку створено спеціальний грошовий фонд. Як, до речі, і для підтримки непрацюючих ветеранів.

Нині на заводі новий директор — Микола Олексійович Пікалов. Він молодий, але твердо продовжує традиції свого попередника Віктора Опанасовича Борогана, який не один рік очолював підприємство. У важкі для України роки він вів завод за підтримки висококваліфікованих технологів, зокрема головного інженера Петра Івановича Заїки. Завдяки втіленню новітніх виробничих програм «Стальканат» уже давно не працює «на склад», як це було колись. Вчасно і якісно виконуються замовлення з близького, далекого зарубіжжя і, звісно ж, для України.

Десь я прочитала мудрі слова: роби те, що любиш, люби те, що робиш. Впевнена, вони сповна стосуються Юрія Глібовича Чистахівського. Його спеціалізація — виготовлення моделі з дерева, куди пізніше заливають метал, обробляють готову форму. Купувати запасні частини для заводського обладнання недешево, тож виручають такі віртуозні майстри. Щоправда, останнім часом «профіль» дещо змінився. Разом з іншими ветеранами Чистахівський захоплено опоряджує заводські стенди, медпункт, музейні експозиції. Теж цікава робота.

Давно виросли діти й онуки ветерана, вже три рочки сповнилося правнучці, а він досі не забуває дорогу до рідної прохідної. Тут завжди знайдеться якесь діло умілим рукам. А у вільні години професійний модельник любить гарну книжку. Коли стомлюються руки, час трудитися душі.