Вітчизняна охорона здоров’я вступила в епоху реформ. Чим це їй загрожує? Думки висловлюються різні. Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі точку зору віце­президента Академії медичних наук України, ректора Одеського національного медичного університету, академіка В.М. ЗАПОРОЖАНА.

– Валерію Миколайовичу, на Сході говорять: «Не дай Боже жити в епоху змін!» Вітчизняній охороні здоров’я, схоже, з реформ вийти ніяк не вдається. Але чи буде світло наприкінці тунелю?

– Будь­які зміни завжди проходять болісно. Але потрібно розуміти, що реформа охорони здоров’я неминуча. Адже Україна сьогодні лідирує за онкологічними та серцево­судинними захворюваннями, поширеністю туберкульозу й ВІЛ­інфекції.

На мій погляд, в охороні здоров’я треба не закочувати гроші в бетон при будівництві нових лікувальних установ, а подумати, чому простоюють напівпорожніми вже побудовані, де немає необхідного діагностичного й лікувального устаткування? Адже у людей ще й немає коштів на оплату сучасної діагностики, на ліки.

Або згадайте, як радісно рапортувала попередня влада про закупівлю моторолерів для ФАПів. Уявляєте, як на ньому фельдшер повезе вагітну жінку до пологового будинку по нашому бездоріжжю? Або закупили маленькі автомобільчики, у яких пацієнти на носилках не вміщуються. Більше підійшли б танки і БТРи!

В усьому світі лікарні будуються на розвилках добрих доріг, щоб оперативно, протягом 20 хвилин, доставити пацієнта до лікувального закладу. У нас же набудували невеликих лікареньок, де неможливо оснастити нормальну сучасну операційну. Хірург, щоб не втрачати професійних навичок, повинен виконувати по 2­3 операції на день, а не 1­2 на тиждень. Тому, коли виникають складні ситуації, допомогти на належному рівні хворому не можуть.

– Дороги експерти називають однією з найсерйозніших перешкод на шляху реформ в охороні здоров’я…

– Є дуже амбіційна програма будівництва мережі сучасних доріг. Микола Янович Азаров знайшов варіанти її фінансування.

Раніше всі боролися за інвестиції. Але ж можна побудувати дороги Одеса – Рені, Одеса – Запоріжжя, на Донецьк, Полтаву і далі до кордонів з Росією. Біля розвилок поставити окружні госпіталі. Дороги ці будуть платними. По них почнеться рух з Болгарії, Туреччини, Греції. Такі дороги окупляться за 2­3 роки.

– Усе більше уваги приділяють розвитку принципів сімейної медицини. Щоправда, приживається вона у нас дуже повільно. У чому проблема?

– В усьому світі лише 10 – 15% фінансування йде на спеціалізовану допомогу. Решта – на первинну. У нас усе з точністю до навпаки: 90% з’їдає спеціалізована допомога і лише 10% залишається на частку сімейної медицини. Вигідніше купити устаткування, ніж щодня розвивати сімейну медицину у сільській місцевості.

Соціально орієнтованою була система Семашко, придумана у 30­ті роки минулого століття. Наприклад, жінка ставала на облік за вагітністю в жіночій консультації, потім її картку передавали до пологового будинку. Після народження маляти вже його картка передавалася до дитячої поліклініки. Тобто велося безперервне спостереження. Зараз цього вже немає. Хоча в Англії систему Семашко успішно взяли на озброєння, адаптувавши її до умов капіталізму.

– А яка система, на Ваш погляд, підійде нам?

– Гадаю, змішана. Держава повинна взяти на себе забезпечення тих галузей, де мова йде про життя і смерть – «швидкої», пологової. Платна і страхова медицина може працювати в косметології.

– Новий підхід до реформування базується на створенні госпітальних округів, про які Ви вже згадували.

– Це дуже правильна ідея. На місцях працюють сімейні лікарі. Якщо є необхідність, вони направляють людей до окружних госпіталів. А ось найвищий, 4­й, рівень надання медичної допомоги повинні забезпечувати університетські клініки. Перша така клініка в Україні, до речі, була відкрита саме в Одесі. Вона й сьогодні оснащена не гірше найбільших столичних центрів.

Минулий склад обласної ради направляв великі кошти на закупівлю устаткування для обласної лікарні. Їх треба перерозподіляти таким чином, щоб подавати кваліфіковану допомогу і у віддаленому районі. Зараз ми підсилюємо обласну лікарню професорсько­викладацькими кадрами університету. Наші працівники будуть обслуговувати окружні госпіталі.

Крім того, щоб розв’язати проблему раку, потрібні генетики, молекулярні біологи, інженери.

Згадаймо систему зварювання Патона. Біологи припустили, що зварювати можна не тільки металеві поверхні, але й біологічні тканини. На заводі інженери зробили спеціальний апарат. І ми одними з перших почали його застосовувати. Уже прооперовано понад 6,5 тисячі хворих.

У якості віце­президента Всесвітньої асоціації хірургів­ендоскопістів я займаюся генетикою. Так, ми розробили систему мікрочипів, яка дозволяє ще до появи клінічних симптомів раку оцінити ймовірність його розвитку і зайнятися профілактикою. Це і є інтенсивні методи роботи в медицині, на які потрібно робити ставку сьогодні.

– Експерти б’ють тривогу у зв’язку з масовим від’їздом наших медиків на роботу за кордон. Що можна цьому протиставити?

– Молодий фахівець одержує у нас заробітну плату, якої не вистачає навіть на те, щоб заплатити за квартиру. А за кордоном наших цінують за добротні знання. Англія ще торік ухвалила віддати первинну медичну допомогу на відкуп іммігрантам. Ректор медичного вузу із Чехії, з яким мені довелось зустрітися, просто в захваті: якби не українські медики, чехів не було б кому лікувати. Тобто державні кошти у нас сьогодні витрачаються на те, щоб підготувати кваліфіковані кадри для закордону.

– А як ви ставитеся до Болон­ської системи?

– Розумієте, філолог може прочитати твір Тургенєва або Шекспіра самостійно. А медицині не можна навчитися в бібліотеці або на кухні. Їй навчаються біля ліжка хворого.

У США, доки не одержиш диплом, до хворого не підпускають. Після 6 років теорії вони одержують робочий диплом, а потім починають етап резидентури тривалістю 6 – 12 років. У нас студент навчався всього безпосередньо біля ліжка хворого практично з моменту вступу до вузу. А за Болонською системою 40 відсотків годин вивели за навчальну сітку.

Сподіваюся, що скоро ухвалять закон, який закріпить автономію вузів у плані підготовки фахівців. У протилежному разі лікарів ми втратимо. Цього допустити не можна – нащадки нам не пробачать.