Поки 31 березня по всій Європі йшли акції та марші на захист бездомних тварин, в Одесі, на базарчику на вулиці Марсельській, обговорювали зникнення понад десяти собак. Більшість із них були стерилізовані на гроші, зібрані працівниками ринку. І «базувалися» біля лотків та павіль­йонів своїх годувальників. Не один рік чотириногі мешканці базарчика вдосвіта зустрічали та проводжали людей після закінчення робочого дня, у зимовий холод ночували тут­таки в картонних коробках, щоб не проґавити приходу господарів. Разом з ними раділи та засмучувалися. Характер Чорнухи, Полкана, Сірого, Кармеліти та інших добре знали торговельники, місцеві жителі й ті, хто поспішав через базарчик на електричку. Вони теж часто радували собак смачними гостинцями.

Собак розстріляли вночі за три дні до згаданої акції. Постріли чули кілька жителів довколишніх багатоповерхівок. На ранок собаки зникли. Трупів ніхто не бачив. Напрошується висновок: убивство було добре підготовлене. Знайшлася зброя, вантажники, щоб швидко зібрати трупи, і, звичайно, придатний для навантаження півтора десятків туш просторий транспорт.

Сказати, що люди зазнали шоку, – це нічого не сказати. Вони ж повірили в бажання влади цивілізовано розв’язувати проблему бездомних тварин. Розуміли: стерилізацією займаються в притулку, але коштів бракує, тому й збирали гроші, викликали фахівців і стерилізували своїх улюбленців. Тепер ні в кого з них подібного бажання немає. Залишився лише жах від буденності вбивства живих істот.

Уже через 4­5 днів на базарчику з'явилися нові мешканці. Як застерігали ветеринари, на зміну знищеним стерилізованим собакам прийдуть міцніші, витриваліші й агресивніші. Саме таке й відбувається. Нескладно припустити, яка доля чекає на них невдовзі.

Масові акції зі знищення бездомних тварин пройшли в різних частинах Одеси й у приміських районах. Сценарій – аналогічний. З тою лише різницею, що на Марсельській практично ніхто нічого не бачив і не чув. А в інших місцях жителі бачили передсмерт­ну агонію та чули страшні крики собак, що довіряли людям, деякі з яких так жорстоко розправилися із тваринами. А жорстокість, як відомо, породжує ще більшу жорстокість. І дуже багато дітей, що зросли в умовах допустимості бузувірського поводження із тваринами, будуть жорстокими й стосовно людей. Іншого не дано.

Взагалі складається відчуття, що ми живемо у світі програмованої жорстокості. В один із днів я вирішила подивитися телевізор, – точніше, серіали, що йдуть по різних каналах, – чого зазвичай не роблю. У ші­стьох фільмах розповідалося про різні варіанти витончених убивств і про те, як їх краще сховати від право­охоронних органів. Просто енциклопедія розправ якась! Хочеш когось відправити в інший світ – вмикай телевізор і шукай годящий варіант. Сценаристів цих фільмів зрозуміти можна: серіалів іде багато і привабити глядача вдається тільки завдяки вигадці та страхові, у який його занурює екранне дійство. Але ж існує й зворотний бік того, що діється.

Після виходу серіалу «Бригада» психологи говорили про матеріалізацію того, що діється на екрані: підлітки гуртували свої бригади й копіювали жорстокі вчинки героїв, що полюбилися. Фахівці пропонували задуматися, як не допустити програмування жорстокості, обумовленої потужним телевізійним впливом. Але, на жаль, цю незручну тему швидко закрили. Прибуток, який забезпечують серіали, виявився набагато важливішим за уроки, подавані ними підліткам.

Поки таке буде діятися, ми не застраховані від повторення таких трагедій, як з Оксаною Макар. І знайшлися ж люди (і чимало), що всерйоз жаліють тих, хто знущався з неї й заживо спалював людину. Це вже результат життя у світі схвалюваної й тиражованої жорстокості. У світі, де, як писав великий гуманіст Альберт Швейцер, немає благоговіння перед життям будь­-якої живої істоти.