Міграція наших політиків та депутатів від однієї партії (фракції) до другої (причому завжди – у напрямі переможців) стала вже сумно звичним явищем. Для таких людей навіть підібрали не дуже наукове, зате уїдливе визначення – «тушки». І що ближче чергові парламентські вибори, то активніше насаджується думка, що «тушки» вирішують усе. Один із сумних наслідків такого явища – загальна недовіра до політиків як таких.

Тим часом, серед політиків та депутатів не так вже мало людей, яким властиві честь та гідність, які мають справжні принципи і не зраджують їм. Один з них – депутат обласної ради від Партії регіонів Олександр Кравець.

Вибір саме цього співрозмовника обумовлений, насамперед, його поведінкою в пам'ятні події осені­зими 2004 року. Будучи довіреною особою кандидата у Президенти України Віктора Януковича, О. Кравець залишився вірним своєму вибору навіть перед сумнозвісним «третім туром», коли вже всім було зрозуміло, що у В. Януковича немає жодних шансів на перемогу, і від нього відвернулося багато з колишніх прихильників. Гадаю, що навряд чи б хтось став дорікати О. Кравцю, якби він теж тоді відійшов убік. Однак мій співрозмовник стояв, що називається, у перших лавах прихильників: виступав на мітингах, брав участь у телеефірах, коротко кажучи, «світився за повною програмою». Хоча напевно розумів, що така активність може і не зійти з рук.

– Що ж змушувало ризикувати? – таким було перше запитання до Олександра Семеновича.

– Я вжив би інший термін…

Коли Віктор Федорович вперше очолив уряд, то країна була у дуже складній ситуації – насамперед, з погляду економічної, що мені, як неважко зрозуміти, особливо близьке. Хочу нагадати, що у 2003 році, коли почалися активні дії з боку уряду Януковича, економіка країни піднялася на 9,3%. Можна по­різному до цього ставитися, але факт залишається фактом. Причому фактом не лише української статистики, але й світової. У 2004 році зростання склало вже 12,3%. – найвищий у Європі.

Для мене як економіста було зрозуміло, що уряд ухвалює правильні, як говорять шахісти, єдино вірні рішення, щоб налагодити ситуацію. До речі кажучи, було ж і продовження; коли Янукович вдруге став Прем'єр­міністром, економіка країни теж почала підніматися. Піднімається вона й сьогодні, просто міра спаду у 2009­му була настільки високою (я нагадаю – 15%), що ці результати менш очевидні. І Президент говорить відкрито, що не вдоволений тим, як макроекономічне зростання доходить до кожного жителя України. І його нові соціальні ініціативи саме й покликані ліквідувати цей розрив.

– Але давайте повернемося у 2004 рік…

– Для мене було зрозуміло, що ця людина знає, що потрібно робити і вміє домагатися результату. І коли стало ясно, що альтернатива Януковичу – це Ющенко, я зовсім чітко визначив свою позицію. Більше того, я став довіреною особою кандидата у Президенти Віктора Федоровича Януковича і, як ви справедливо зауважили, ішов з ним до кінця (втім, я взагалі завжди йду до кінця). Я відчував, що чиню вірно. Коли виник так званий феномен «третього туру» (чого немає в жодній країні світу), то багато хто розумів, чим це скінчиться, тому що «третій тур» був покликаний лише легалізувати державний переворот…

– Чи не занадто говорити про «державний переворот»?

– А як це трактувати інакше, якщо Пре­зидент був вже оголошений Централь­ною виборчою комісією?!

Так от, хоча я чудово розумів, до чого все йдеться, але продовжував бути довіреною особою Віктора Федоровича… Мені телефонували і говорили, що не треба йти на мітинги. Я ж у відповідь просив не давати мені порад, оскільки вже досить дорослий та серйозний чоловік, щоб ухвалювати рішення самостійно. Я пам'ятаю останній мітинг за участю Віктора Федоровича, коли на Куликовому полі зібралася справді багатотисячна юрба. Я тоді говорив про те, що перемогу вкрали, але, незважаючи на це, ми однаково підемо далі, і справедливість рано чи пізно переможе. Я пам'ятаю, як потім Віктор Федорович підійшов до мене, подякував і сказав, що, звичайно ж, він буде продовжувати боротьбу. І, як ми знаємо, історія все розставила по своїх місцях…

Тому проблема вірності та постійності для мене суттєва. Я говорю про постійність не в тому плані, що постійні лише дурні, що не розуміють еволюцію, а в тому плані, що, якщо людина обрала для себе якісь життєві орієнтири, підтверджені на професійному рівні істотними, базисними речами, то вона й повинна продовжувати йти в цьому напрямі. І сьогодні мені, звичайно, приємно, що є позитивні дії українського уряду, який діє в плані вказівок Президента; приємно, що країна, нехай повільно, але все ж таки виходить із того економічного тупика, у якому опинилася… Тому що фраза «ми не пустимо кризу до нашої держави» (відомо ким сказана) – це нонсенс фантастичний. Адже всі у світі розуміли, що до кризи треба готуватися… Я не хочу сказати, що всі знали, коли настане криза, але передчуття було, і люди, наділені державними повноваженнями, намагалися до якихось заходів вдаватися, і вже, в кожному разі, у жодній країні не було такого спаду економічних показників, як у нашій.

Власне кажучи, криза не завершилася, його друга хвиля проходить і зараз, але сьогодні в уряду є чітка концепція – що ж потрібно робити. Я не хочу сказати, що усе добре. Не дарма ж Президент категорично незадоволений соціальними наслідками політики. І його соціальні ініціативи не мають, як багато хто вважає, передвиборного характеру, а просто ситуація дозволяє подумати про підвищення соціальних стандартів.

– У нашому політичному житті вкоренилося таке поняття як «тушки». Ставлення до депутатів, політиків, які по кілька раз змінюють фракції, партії, зрозуміло яке, та усе ж таки, доводиться визнати, що політичне зрадництво (будемо називати речі своїми іменами) приносить досить­таки істотні матеріальні дивіденди. І мимоволі виникає запитання: а чи можна взагалі встояти проти такого аргументу, як «умовні одиниці» у великих кількостях?

– Я, напевно, не відкрию особливого секрету, якщо скажу, що, коли в людини немає внутрішнього морального стрижня, то вона приречена знайти для себе виправдання подібним діям. Виправдання може бути будь­яким – гроші, посади, але найголовніша поразка (так само, як найголовніша перемога) починається з поразки (або перемоги) над самим собою. І якщо людина вирішила для себе, що їй настав час змінювати партію або фракцію (а є в нас «об'єкти» Книги рекордів Гіннеса, які примудрилися змінити політичну орієнтацію по 5­7, а то й 9 разів), то вона обов'язково відшукає для себе якийсь у цьому позитив, щоб виправдатися на черговому телешоу або в колі колишніх соратників. Подібне явище спостерігається в усіх країнах, але в усіх цих речей – той самий генезис, і в усіх цих людей – та сама доля. Їм просто не довіряють…

Коли ввели поняття «тушки», а, до речі, ввела його нинішня опозиція, то фактично вони хотіли цим сказати, що люди побігли не з потопаючого корабля, а з корабля, який випадково зайшов до іншого порту. Він залишався на плаву, а вони вже побігли. Але в чому тут причина? У привабливості Партії регіонів – як правлячої партії? У якихось обіцянках, наявність яких ніхто реально не довів? Або все ж таки в тій червоточині, яка є всередині кожного із цих політиків, які злякалися не торнадо, не цунамі, а просто легкого вітерця?

Тому, коли опозиція звинувачує Партію регіонів у тому, що до неї втікать, то, напевно, варто, насамперед, розібратися у причинно­наслідкових зв'язках, відрізняти наслідки від джерел…

– Тоді чим пояснити непотоплюваність багатьох «тушок»? Особисто я вже не можу без сміху (сумного, на жаль) бачити в деяких нових гучних політичних проектах людей, які встигли змінити кілька партій, причому ніде не домігшись відчутних успіхів. І тут мимоволі виникає запитання: а що, лідери цих самих проектів не знають, що це за люди? Тоді чому вони беруть їх до своєї команди?

– Очевидніше за все, отут є два моменти.

І перший – це «криза жанру». У нас зовсім небагато людей, які вміють красиво говорити, тлумачити якісь політичні ідеї, обіцяти тощо. Тому, коли формуються якісь нові (або псевдонові) політичні сили, тим більше, якщо вони досить добре профінансовані та перебувають у стадії розкручування, то їм дуже потрібні нові обличчя, яких не так­то багато. Я сказав би більше: таких облич – яскраво виражений дефіцит. І мимоволі доводиться звертатися до колишнього члена фракції Х або партії Y, пропонуючи йому деякі умови. Не можу судити, які це умови – до мене ніхто жодного разу з подібними пропозиціями не звертався, знаючи, що це безглуздо, але, як видно, умови непогані.

Гадаю, що це – головна причина.

Друга причина полягає, по­моєму, у тому, що людина йде від політичного проекту, який перебуває в кризі, до такого, який їй здасться перспективнішим. І таких прикладів можна перерахувати десятки…

Я не збираюся нікого викривати, просто ми говоримо про якийсь феномен, який на політичній сцені України повторюється величезну кількість разів. Притому – на різних рівнях – від Верховної Ради до місцевих рад. І мені завжди дуже цікаво слухати пояснення «тушок», які виправдовують свої дії винятково інтересами народу… Спостерігати за цим – феноменально цікаво, оскільки багатство російської та української мов дозволяє передати всю гаму почуттів (справжню ціну яких ми знаємо) настільки віртуозно, що рядовий виборець може цьому повірити. Але той, хто чує це хоча б двічі, ніколи не прийме подібне на віру.

– Але тоді мимоволі виникає запитання: а як цьому самому рядовому виборцеві не потрапити на вудку обіцянок?

– Рядовому виборцеві можна порадити, насамперед, як слід подумати. Тому що насправді влада, дана Конституцією кожному громадянинові України, дуже велика. Виборчий бюлетень в руках – це дуже багато. Виборець у цю мить стає володарем сьогодення та майбутнього своєї держави. Читати передвиборні обіцянки депутатів можна, але це робота не для всіх. Я порадив би згадати, що зробив (зробила) даний політик в історії України. Чи були ці люди членами уряду, депутатами, керівниками органів місцевого самоврядування, яких результатів при цьому досягли? Я багато спілкуюся з тими людьми, яких у нас чомусь прийнято називати «простими», і знаю, що народу нашому властива мудрість. Усі розмови про нібито всезагальну апатію основної маси населення України, байдужість до всього, що не стосується особисто його або родини, – не більш ніж спроба деяких політичних сил заздалегідь виправдати свою поразку. Взяти хоча б програму «Народний бюджет», яку ініціював голова обласної держадміністрації Едуард Матвійчук; з яким непідробним інтересом і, я навіть сказав би, азартом обговорювали його люди!

Тому, щоб не обманутися, потрібно просто поміркувати, проаналізувати… Ось лише думати потрібно самотужки.