У Ренійському районі немає жодного українського села. І майже 50% населення – молдавани.

Нещодавно в прикордонному райцентрі відбулося засідання за круглим столом на тему: «Молдавська спільнота Ренійського району: досягнення та проблеми» – за участю науковців Одеського інституту держуправління НАДУ при Президентові України.

Відкриваючи роботу форуму, який зібрав інтелігенцію тутешніх молдавських сіл, президент Всеукраїнської національно­культурної молдавської асоціації Анатолій Фетєску окреслив низку проблем, що потребують свого розв’язання. Це, по­перше, основа основ – економічний розвиток регіону:

– Молдавани завжди славилися як дбайливі господарі, однак сьогодні п’яту частину домоволодінь важко назвати садибами – житло полишене, люди виїхали в пошуках кращої долі. Частина населення тільки значиться, фактично люди перебувають за кордоном, на заробітках.

Продовжуючи тему, підприємець Сергій Арабаджи згадав у своєму виступі діяльність Стефана Великого (1429 —1504), який правив Молдавським князівством 47 років.

– Із 49 битв господар програв тільки дві, – відзначив підприємець. – І я задаюся питанням: на які кошти Стефан Великий утримував таку могутню армію, яка могла протистояти Польщі, Угорщині та Османській імперії? Де він брав гроші на будівництво нових фортець? Адже у Молдавського князівства не було колоній. Стефан Великий передусім зумів зміцнити економіку: він сприяв розвиткові землеробства, тваринництва, виноградарства. Було організовано видобуток і обробіток металу, зброярство, гончарство, ткацтво та інші ремесла. У містах Молдавського князівства влаштовували торги, на які приїжджали іноземні купці. Для порівняння – один приклад із нинішньої практики. Кілька років тому ми розпочали будівництво в Рені потужного млина й запустили його. Він пропрацював лише два місяці – ми були змушені зупинити виробництво. Чому? Прибуток на цей вид діяльності обмежено 10 відсотками, а ПДВ – 20%...

Фермер із Орлівки Микола Александров відзначив, що не всі молдавські села України переживають занепад: квітнуть садиби в селах Утконосівки та Озерному Ізмаїльського району, мешканці яких займаються виробництвом ранніх овочів. Тепличне господарство розбудовують також у молдавському селі Новосільському Ренійського району.

– Я вважаю, що потрібно провести низку семінарів із обміну досвідом, щоб і інші села змогли організувати виробництво, забезпечити свої родини роботою та стабільними доходами, – сказав М. Александров. – Багато років зволікається питання будівництва мосту через Дунай у районі Орлівки (Україна) – Ісакчі (Румунія). Як відомо, це – найоптимальніший шлях із України на Балкани.

Проблеми в економіці породжують цілу низку труднощів у соціально­культурній сфері. М. Александров поскаржився, що створений ним хореографічний колектив «Опінкуца», який чверть століття носить звання «народний», від радянських часів не поповнює гардероб новими костюмами. Охочих займатися хореографією дуже багато, але одягти всіх юних артистів немає у що. Куди податися молодим людям – до питних закладів?

А. Фетєску порушив тему викладання рідної мови у школах: у деяких класах на вивчення молдавської програмою передбачено 0,5 уроку на тиждень. На глибоке переконання Анатолія Семеновича, дітей із молдавських родин треба від першого класу навчати рідною мовою – з поступовим опануванням державної та інших мов: як свідчать численні дослідження, це сприяє щонайшвидшій адаптації дитини у школі, ліпшому засвоєнню програми.

Не можна не сказати про те, що за останні роки в селах Ренійського району значно поменшало дітей, які навчаються рідною мовою. Якщо чотири роки тому у п’ятьох школах було 69 молдавських класів, де рідною мовою навчалися 1350 дітей, то зараз – тільки 46 груп, у яких 764 дитини. Заради справедливості слід зазначити, що в Ренійському районі, попри необхідність оптимізації, зберігають молдавські класи, навіть якщо в них займаються 6 – 8 дітей.

Проблема в тому, що випускникам національних шкіл важко адаптуватися у вітчизняних вузах, де викладання провадиться українською та російською мовами. Раніше діти з молдавських сіл Ренійського району продовжували освіту в Кишиневі, тепер же уникають цього – дипломи сусідньої держави потребують нострифікації, а це процес, сповнений турбот і витрат.

Учасники круглого столу погодилися з думкою, що питання збереження рідної мови етносів – клопіт не тільки держави та системи освіти, але, насамперед, такої інституції, як родина.

У Ренійському районі виконується чимала робота щодо збереження національних культур – провадяться фольклорні фестивалі, створені та працюють національно­культурні товариства, розширюється мережа дитячої школи мистецтв. В останні роки побільшало самодіяльних колективів, яким присвоєно звання «народний», і переважна кількість їх пропагують молдавську культуру, фольклор. Але ж ця частина роботи теж підкріплена бюджетними коштами. При цьому до сіл Українського Придунав’я раз­по­раз навідуються емісари з Румунії на предмет дослідження питання про дотримання прав молдаван. Яких переконують у тому, що вони – румуни.

Не таємниця, що значна частина мешканців прикордонних районів України мають румунські паспорти – попри те, що подвійне громадянство нашим законодавством не передбачене. Мотиви тут, щиро скажемо, меркантильні – громадянам України румунські документи дозволяють без проблем перебувати на території всіх країн ЄС без відкриття віз, а це шанс знайти високооплачуване (порівняно з нашими стандартами) робоче місце за кордоном. Проте суто життєві інтереси деякі діячі намагаються перевести в політичну площину, у маси запущено гасло «Бессарабія – румунська земля!»

Що можна протиставити цим «апетитам»? Тільки економічний розвиток Українського Придунав’я та вивірену національну політику, у якій дрібниць не буває.

– У Ренійському районі всі розуміють значення слова «норок» (побажання успіху, щастя), але в перших ешелонах влади у нас молдаван мало, – справедливо зазначив голова СПК «Новосільське» Михайло Кокош.

Завершуючи дискусію за круглим столом, яка мала досить гострий характер, голова районного молдавського товариства «Ізвор» («Джерело») Олег Бурля згадав один епізод із історії рідного села Лиманського:

– 1816 року, після того як ці землі відійшли до Російської імперії, жителі Фрикацея (нині село Лиманське) звернулися до царського уряду із проханням відрядити до села священика, що знає молдавську і дозволити правити богослужіння рідною мовою. Це прохання жителів було негайно вдоволене. Державні діячі повинні розуміти: ігнорувати національні питання не можна. Оскільки, як показує загальносвітова практика, це зрештою питання стабільності та цілісності держави.