За родом його діяльності голові Одеської обласної ради Миколі Пундику вже не звикати до інтерв’ю та телевізійних ефірів. Але ця зустріч не була схожа на звичний брифінг або «кабінетну розмову». Запитання Миколі Володимировичу пропонували зовсім юні школярі, що роблять перші кроки на ниві журналістики. Очевидно, від усвідомлення всієї відповідальності, їм і кусень у горло не ліз: печиво та цукерки, приготовані до чаю, залишилися практично неторкані. Але поступово розмова пожвавлювалася та набувала дедалі невимушенішого характеру. Зрозуміло, що нинішніх школярів цікавили багато які теми, пов’язані з навчанням і школою. Педагогічний досвід Миколи Пундика тут виявився досить до речі. Проте назагал колективне інтерв’ю склалося у форматі не так «учитель – учні», як «життя прожити – не поле перейти».

Кілька слів про самих інтерв’ю­ерів. Це вихованці (здебільшого – вихованки) гуртка юних журналістів при Одеській бібліотеці ім. А. Гайдара. Теоретичні щотижневі заняття проходять тут від торішнього вересня. Веде їх журналіст Олександр Галяс. Теорія підкріплюється практикою: учні ходять на вистави, беруть інтерв’ю в артистів, публікують свої перші статті.

Цього разу школярі підготували запитання до голови обласної ради, із яких склалося колективне інтерв’ю.

– Який був Ваш найяскравіший вчинок у шкільні роки?

– Ой, не знаю…. Звичайно, як і всі хлопчаки, пам’ятаю свою першу серйозну бійку. Причому хлопець, із яким я тоді бився, був за мене старший років на два.

Пам’ятаю ще такий випадок. Серйозно занедужала Раїса Соломонівна, вчителька російський мови та літератури. І на заміну до нас прийшла Раїса Іванівна, з якою я зараз дружу. Але тоді у нас виник конфлікт. Вона сказала, що Єсенін – це поезія, пісня, а Маяковський – це плакати, трибуни, барабанний дріб. Я заперечив їй: «Маяковський – оце поезія, а Єсенін – рожеві соплі!» А все скінчилося ось чим: за якийсь час у школі влаштували вечір поезії, де, з одного боку, Раїса Іванівна з усіма охочими ставила літературно­музичну композицію за віршами Єсеніна, а з іншого – я сам­один читав Маяковського. Причому від самого початку все було побудовано як змагання, що складається із трьох раундів. Навіть мама дивилася на мене як на ненормального, коли я вимагав собі жовту сорочку та фіолетовий бант. Але зате після третього раунду однокласники винесли мене зі сцени на руках…

Зараз я, звичайно, розумію, що з мого боку це була цілковита дурість, але тоді юнацький максималізм спонукав комусь щось доводити.

– Ми читали, що Ви грали в самодіяльному театрі. Які у Вас були улюблені ролі?

– Потяг до театру проявився в мене у класі десь восьмому. Тоді я був беззмінним Дідом Морозом на всіх виставах і дитячих ранках для молодших класів, і навіть на всіх вечорах для старших. Ви мене, мабуть, зрозумієте: восьмикласником бути Дідом Морозом для десятикласниць – дуже почесно та відповідально (посміхається).

Це захоплення вилилося в те, що відразу після школи я поїхав до Москви вступати до театрального вузу, але не вступив – не пройшов останній тур, коли треба було танцювати. Я просто не знав, що буде такий іспит. Знав, що треба буде читати вірші та прозу, і був до цього готовий, але не до танців.

Якось під час змагань я зазнав травми руки й через це не міг грати на музичних інструментах. Але ж дуже кортіло дівчатам подобатися, треба ж було чимось привертати їхню увагу, от я й вирішив, що мій шлях, раз я не вмію грати на гітарі, – це поезія. Досить багато знав віршів, та й зараз віршів сто напам’ять іще пам’ятаю.

Не мавши успіху в Москві, я того ж року вступив до Київського педагогічного інституту імені Горького на історичний факультет.

– Чому саме на історичний?

– Важко сказати… Але ніколи про це не шкодував. Тоді на нашому істфаку працювали корифеї української історичної науки – Стрельський, Січкар, Генжа, Мартинов… За їхніми підручниками навчаються по­сьогодні, а вони в мене викладачами були! Навчатися було дуже цікаво, а головним захопленням був студентський театр, який називався «Стиль».

Був у нас і народний театр, грав я й там, навіть головні ролі: міністр фінансів у п’єсі Євгена Шварца «Тінь», принц у п’єсі «Принцеса Турандот», льотчик у «Маленькому принці»… Був зайнятий практично в усьому репертуарі. Одного разу після вистави «Маленький принц» мене запросили вступити одразу на третій курс до театрального інституту, але довелося відмовитися: я вже був одружений, діти були…

– А на Ваш вибір батьки вплинули?

– Ні, обирав винятково сам. У моїй родині був своєрідний культ харчовиків. Мій батько закінчив Одеський харчовий інститут, зараз національна академія харчових технологій, тому у тата й мами навіть не виникало сумнівів, що я маю йти батьківською стежиною. Але я вступив до педіну. Мама схвалила мій вибір одразу, а от батько ніколи мені не говорив, що він проти, але я просто знаю: він був дуже засмучений цим. А от хто відіграв важливу роль у виборі професії, то це мої бабусі.

Бабусь у мене аж п’ять, зі старовинного шляхетного роду Загорських, і всі дуже цікаві. Зазвичай вони спілкувалися російською мовою. Але коли їм треба було додати колориту в розмові, то переходили на українську, коли їм треба було поговорити, щоб їх мало хто розумів, переходили на польську, а от коли їм треба було, щоб їх взагалі ніхто не зрозумів, вільно переходили на французьку.

– Коли Ви працювали у школі, виникали конфлікти з учнями?

– Не можу згадати серйозних конфліктів, але вони, безумовно, були, бо метод викладання пряником потребує й батога. Будь­яке заохочення передбачає й покарання, як і будь­яке покарання – заохочення. Світ дуалістичний.

– Ваш батько був засмучений тим, що Ви не пішли його стежиною. А у мене навпаки. Вся родина складається з викладачів, і я хочу стати вчителем, але мама категорично проти. Вона говорить, що треба обирати професію, яка даватиме прибуток. А Ви як вважаєте?

– Я розумію Вашу маму. Я сам уже не тільки батько, але й дід, і в мене немає однозначної відповіді на Ваше запитання.

Мені дуже подобалося працювати у школі, вона мені досі іноді сниться, хоча вже 17 років, як я там не викладаю. Але коли склалася така ситуація: молода дружина, маленькі діти, а зарплата, щоб вам було зрозуміло, у перерахунку на долари – 14 доларів на місяць, плюс гуртки, класне керівництво, кабінет, олімпіади, Мала академія наук і таке інше... І звичайно, я не витримав такої напруги й пішов у бізнес. Тому я розумію Вашу маму. Але водночас, якщо у Вас лежить душа до гуманітарних наук, якщо Ви хочете бути викладачем або ж журналістом, отже, у Вас гуманітарний нахил розуму, і Вам варто здобути хорошу гуманітарну освіту. А далі – вже як вийде.

– У нас є такий предмет, як Одесо­знавство. Але чи є сенс виносити його окремо, за межі загальної історії?

– Я б назвав цей предмет «краєзнавством» і вважаю його дуже потрібним. Все­таки людина має бути патріотом свого краю, міста. Взагалі стою на тому, що у вивченні історії набагато більший акцент треба робити на історії місцевій. Якщо взяти як приклад Одеську область, то Ви уявляєте, що тут була територія Римської імперії?! А вивчати історію «взагалі», не прив’язуючи до конкретних місць і подій, як на мене, просто нецікаво.

– Як Ви ставитеся до постійного переписування історії?

– Я б сказав так: історію не можна переписати, бо це – об’єктивний процес. А те, про що Ви говорите, це, скоріш за все, переписування підручників історії та зміна оцінок тих чи інших подій. Це «хвороба зростання» будь­якої молодої держави. Я нещодавно спілкувався із групою турецьких бізнесменів, і вони мені розповіли, що Туреччина у 1920­ті роки переживала щось схоже: буцімто турки першими приручили коня, винайшли колесо, добули вогонь... Це шлях усвідомлення себе як нації, і всі народи це проходять. Насправді ж історія досить точна наука, а от тлумачення історії залежать від політичних прагнень і настроїв, від кон’юнктури, від того, як близько ми перебуваємо до етапу виборів тощо.

З іншого боку, у вас зараз є право вибору, чого в мій час не було.

От пам’ятаю, в 1986 році в «Історичному журналі» опублікували протоколи допитів декабристів. Так я просто плакав, коли з’ясувалося, що ці люди одне одного обмовляли, то була катастрофа моїх ідеалів. У школі ж бо нічого такого ми не вивчали… Зараз же, якщо ви умієте мислити, то є змога обрати для самих себе систему координат.

– Миколо Володимировичу, Ви – голова обласної ради. А як Ви нею керуєте?

– Насамперед, усі функції голови розписані в регламенті, який ухвалюється на першій сесії новообраної ради. Якщо говорити про глобальні речі, то це організація роботи апарату, депутатських комісій, контроль над виконанням ухвал. Найтяжче – індивідуальні контакти, від депутатів до простих мешканців. Ось наприкінці грудня в одній школі почали міняти опалення. Я приїхав, а мене зустріли 400 батьків. Можете собі уявити, що там було! Нелегко й із депутатами, адже, хоча кожен із них вважає себе (і є) значущою постаттю, тим не менше облрада – складний механізм, він залежить від колективної волі 132 чоловік. Є, крім того, громадські навантаження. Я член піклувальних рад бібліотеки імені Горького, двох театрів, перший заступник голови обласної організації Партії регіонів… Іноді працюю до першої вечора, як я це називаю. Звичайно, постійно хочеться десь податися порибалити, у відпустку, в кіно. Рідко вдається. Але в чому я собі не відмовляю, так це у відвідуванні театру.

– І які Ваші улюблені вистави?

– В усіх театрах є напрочуд гарні вистави. «У джазі тільки дівчата» в Музкомедії – дуже гідна вистава. Сподобалася «Турандот» в Оперному. У Російському театрі – «Вій», «Одеса при океані». «Бички в томаті» подивіться. Одне слово, є куди піти і що подивитися.

– А література?

– Багато є чудових книжок, до яких у різні періоди в житті повертаєшся. Для мене це, насамперед, «Мертві душі» Гоголя – джерело всієї російської сатиричної літератури. Люблю пригодницькі романи. Дюма – «Три мушкетери». В дитинстві у мене була величезна карта Франції, сам намалював – з Гасконню, Ла­Рошеллю тощо. Будучи студентом, прочитав « Монте­Крісто» три рази. Неймовірно цікаво. Пам’ятаю, приходжу на іспит, мене товариш запитує: «Готовий?» А я кажу: «Цілу ніч «Монте­Крісто» читав».

Першу частину «Гаррі Поттера» читав. Дуже сподобалося в українському перекладі, більше, ніж у російському; відчуття чарівного світу передано точніше. Улюблений прозаїк із сучасної літератури – Василь Аксьонов. Прочитав у нього все. Читаю Акуніна. Свого часу справили велике враження Стругацькі – «Тяжко бути богом», я навіть на людей почав дивитися інакше. Коли читав «Майстра та Маргариту», то просто зазнав шоку. Я зараз не їжджу за кермом сам, тому 4­5 годин дороги від Одеси до Києва й назад присвячую читанню. Але не тільки художньої літератури. Читаю науково­популярні книжки, особливо з історії нашого краю – про Буджак, Кілію, Вилкове, про Татарбунарське повстання.

До речі, а хто з вас читав Всеволода Нестайка? Всі? Чудово! А знаєте, я з ним знайомий. Живе він у Києві, в будинку Спілки письменників, який називають «Останній притулок», оскільки він увесь обліплений меморіальними дошками. 1978 року я вперше потрапив у цей будинок до Михайла Стельмаха і вдячний долі, що здобув можливість спілкуватися з такою людиною. Він розмовляв винятково українською мовою. У нього була дуже гарна українська мова. Був дуже багатою людиною, Героєм Соціалістичної Праці, проте дозволив собі поставити у своєму селі церкву. Його вмовляли побудувати замість церкви клуб, бібліотеку, але була збудована і церква. Ви не можете собі уявити, що це значило: щоб у Радянському Союзі на свої гроші чоловік зміг побудувати церкву. А Стельмах зміг. Усі його твори варто прочитати.

– А з одеської літератури що Вам найбільше подобається?

– Бабель, «Одеські оповідання». Михайло Михайлович Жванецький, наш класик. Але його треба вміти читати. І, звичайно, Катаєв, «Біліє парус одинокий»….

Запитували Дарина Додиченко, Ганна Новицька, Наталя Патюкова, Дарина Путиліна, Анастасія Робулець, Марія Чумакова, Дарина Ясиновська. Відповіді записували Анастасія Робулець і Марія Чумакова