ІА «Контекст Причорномор'я»
Одеса  >  Моніторинги
Чи потрібне світові таке НАТО?
19.05.2012 / Газета: Одесские известия / № 52(4326) / Тираж: 18937

Черговий саміт НАТО, який має відбутися в Чикаго 20­21 травня ц. р., знову привертає увагу до Північноатлантичного Альянсу, а також до тих проблем, які впродовж останніх років він створює у світі своїм збройним втручанням у внутрішні справи інших держав, – Сербії, Іраку, Афганістану, Лівії і, не виключено, Сирії.

Головним питанням порядку денного на саміті буде обговорення стратегії Альянсу в Афганістані до і після 2014 року. Чимало експертів негативно оцінюють десятирічну місію Альянсу, який, на їх думку, створює лише нестабільність і не сприяє злагоді і порозумінню в багатостраждальному афганському суспільстві. Експерти відмічають, що реальним результатом перебування НАТО в Афганістані стало багатократне збільшення трафіку наркотиків з цієї країни.

Нині в Афганістані дислоковано близько 120 тис. військовослужбовців Міжнародних сил сприяння безпеці (МССБ), створених відповідно до резолюції РБ ООН № 1386 від 20 грудня 2001 року. У складі МССБ представлені військові контингенти 49 країн, включаючи Україну, – близько 20 військових лікарів. Враховуючи цю обставину, Президент України В. Янукович отримав запрошення взяти участь у саміті НАТО, проте на даний момент не відомо, чи скористається він цим запрошенням. На саміті будуть присутніми представники 60 країн – не членів НАТО. До речі, Президент Росії В. Путін не приїде в Чикаго. На думку експертів – через протиріччя між Москвою і Вашингтоном щодо системи протиракетної оборони в Європі. Очікується, що на саміті вестимуться серйозні дискусії з найважливіших питань діяльності НАТО, особливо на міжнародній арені. Найбільшим «порушником спокою» виступає Туреччина, яка не дозволила представникові Ізраїлю бути присутнім на саміті, що викликало невдоволення американської адміністрації, яка планувала дати новий імпульс розвитку стратегічних відносин між НАТО і Ізраїлем. Анкара також виступає проти підписання договору про безпеку між Європейським Союзом і НАТО і має певні заперечення з питання створення спільного Штабу сухопутних військ НАТО. Окрім цього, у Анкари є претензії до проекту нової концепції НАТО відносно регіональних конфліктів.

Одна з проблем НАТО полягає в тому, що європейські члени Альянсу виявляють нездатність або небажання виконувати свої статутні зобов’язання по формуванню бюджету НАТО. Попри те, що США і так забезпечують 75% бюджету НАТО, в Європі спостерігається тенденція до скорочення витрат на оборону. Європейці скорочують цілі військові частини і підрозділи, оскільки вимушені економити через фінансову кризу. Так, в Голландії більше немає танків, Великобританія відмовилася від штурмової авіації, Німеччина припиняє закупівлі безпілотних літаків. На думку західних експертів, якщо ситуація не зміниться, то через кілька років Альянс може перетворитися на організацію під назвою «США і 27 гномів».

Але найбільша проблема НАТО, на мою думку, полягає в тому, що після агресивних дій Північноатлантичного Альянсу проти Лівії кількість його прибічників у світі, включаючи Україну, значно зменшилося. І це мене, відверто кажучи, не дуже тішить. Коли у липні 2009 року я брав участь в підготовці і проведенні в Одесі міжнародної конференції «Україна – НАТО» (http://www.niss.od.ua/conf/ 7.07.09.doc), то я ще сподівався, що НАТО може бути інструментом миру, а не грубого і невиправданого військового втручання у внутрішні справи інших держав, як це ми спостерігали в Іраку і Лівії.

Усі ми є свідками – якого «розквіту» досягла «демократія» в Іраку завдяки США і їх союзникам після 9 років окупації цієї країни. Ціна американської насильницької «демократизації» – більше мільйона загиблих і поранених іракців, не рахуючи мільйонів біженців. Американський народ заплатив за це 5 тисячами загиблих і 30 тисячами поранених солдат.

У Лівії практично був повторений іракський сценарій. Наймогутніша у світі військово­політична сила, перекрутивши резолюції РБ ООН, навалилася на слабку країну з населенням в 5 млн чол. «Супердемократичні» країни Заходу знищували одних лівійців заради «порятунку» інших замість того, щоб стати посередником національного примирення в Лівії. Захід підтримав лівійську опозицію лише для того, щоб усунути непокірний режим Каддафі і встановити контроль над країною з багатими енергетичними ресурсами.

На мою думку, бути «прозахідним» – зовсім не означає схвалювати апріорі усе, що робить Захід, і відкидати усе, що робить Росія. Тим більше що у нас є немало прикладів, коли США і Росія, незважаючи на певні елементи протистояння, все ж можуть домовлятися, коли це їм вигідно, – і не завжди в наших інтересах. Думаю, що «прозахідним» українцям, до яких я відношу і себе, пора позбавлятися від наївних ілюзій і реагувати на усю ту «недосконалість», яка є в західній цивілізації, так само, як вони реагують на вади євразійської цивілізації.

Так, у нашому політичному житті і в процесі розбудови української держави є немало прикрих недоліків і прорахунків. Але і наші європейські та американські партнери теж не святі. Ми поважаємо європейські цінності, але упродовж тисячолітньої історії України­Русі ми теж виробили свої цінності, які становлять основу нашого світосприйняття і нашої ідентичності.

Коли у нас буде чітка позиція, своє бачення процесів у світі, у тому числі і оцінка протиправної активності НАТО в деяких регіонах світу, з нами будуть більше рахуватися. Якщо ж ми нерозбірливо аплодуватимемо усьому, що робить Захід, то українців і надалі розглядатимуть як відсталих тубільців, або у кращому випадку як молодших партнерів, і повчати нас – як нам жити і що нам робити.

Дехто може сказати, що національні інтереси іноді вимагають жертвувати моральними принципами заради реалізації прагматичних прагнень і цілей. Але саме в моральних принципах сила будь­якої нації або держави. Передусім ми маємо розраховувати на себе. Проте ми живемо у реальному глобалізованому світі і, незважаючи на певні розбіжності як із Заходом, так і з Росією, все ж курс на європейську інтеграцію України має залишатися нашим незмінним пріоритетом. Позаблоковий статус нашої держави не позбавляє нас можливості співпрацювати як з НАТО, так і з ОДКБ. Проте ніхто нас не захистить, якщо ми самі не будемо сильними і згуртованими.

Автор: Олексій ВОЛОВИЧ


© 2005—2025 Інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
Свідоцтво Держкомітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України №119 від 7.12.2004 р.
Використання будь-яких матеріалів сайту можливе лише з посиланням на інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
© 2005—2025 S&A design team / 0.007
Перейти на повну версію сайту