У прикордонному місті Рені пройшла «Спільна операційна програма Румунія – Україна – Республіка Молдова 2007 – 2013», яка фінансується Європейським Союзом через Європейський інструмент сусідства і партнерства. Загальний бюджет проекту – понад 166 тисяч євро.

ПАРАД ЕТНОСІВ КРОКУЄ ТРЬОМА КРАЇНАМИ

За роки незалежності України майдан Свободи міста Рені не бачив такого яскравого параду етносів, що живуть на берегах Чорного моря! Під прапором Євросоюзу в колоні у національних костюмах ішли молдавани, українці, гагаузи, болгари, роми, росіяни, які живуть в Україні, Румунії та Республіці Молдові. Багатовікова історія звела усі ці народи в благодатному краї – Північному Причорномор'ї.

У межах проекту кожна країна представила три фольклорні колективи.

Не можна не відзначити, що під час міжнародного фестивалю – на правах господаря – Ренійський район продемонстрував увесь спектр своїх національностей: на сцену виходили гагаузькі, болгарські, українські колективи, які працюють в установах культури.

Цими днями другий форум проекту пройшов у Республіці Молдові. У найбільшому селі Сарата­Галбене Хинчештського району парад етносів набув ще масовішого характеру: щоб побачити етнічний букет зібралися тисячі людей. В останніх числах травня делегації з України і Молдови буде зустрічати Румунія.

Безумовно, цей фестиваль сприяє розвитку культурних контактів етносів, що живуть у країнах Чорноморського узбережжя, їх об'єднанню у всьому різноманітті, виховує в молодому поколінні повагу до національних традицій. У межах проекту придбано нові інструменти і костюми для самодіяльних колективів, а це – актуальний подарунок.

«МИ ПОЛІТИКОЮ

НЕ ЗАЙМАЄМОСЯ»

При всьому захопленні, яке викликав етнічний форум, виникло кілька запитань, які ми адресували менеджерові проекту української сторони Валентину Строї. Зокрема нас, як і багатьох глядачів, зацікавило, чому в символіці, що відображує партнерів проекту, не виявилося герба Ренійського району?

Серед партнерів виступили дві громадські організації (вдумайтеся в їхню назву): Асоціація молодих румунів з Бессарабії й Буковини (Румунія) і молодіжна громадська організація «Нове покоління Європи» (Україна). З Румунії й Молдови партнерами стали також державні установи – відповідно Васлуйський повітовий центр щодо збереження і пропаганди традиційної культури та відділ культури Хинчештської районної ради. І тільки українська сторона не була представлена офіційним органом, скажімо, Ренійською райдержадміністрацією або райрадою. Чому? Відповідаючи на це запитання, Валентин Строя сказав:

Не можу сказати, чи пропонував автор проекту державним органам виступити в ролі офіційного партнера, але з досвіду роботи знаю, що наші офіційні структури, якщо мова йде про будь­яку співпрацю з Румунією, ставляться до цього з побоюванням. Наші чиновники говорять, що їх «засмикають» спецслужби.

Скажемо відверто: наші спецслужби справді відстежують проекти, пов'язані з Румунією, і це викликано деякими проявами її політики. Не секрет, що в Бессарабії намагається розширити вплив Румун­ський патріархат, відкриваючи свої парафії. У сусідній країні культивується гасло «Бессарабія – румунська земля». Ну не можуть українські спецслужби, органи влади закривати очі на подібні явища!

– Проект, який ми реалізуємо, «Якими б різними ми не були – 7 національностей на березі Чорного моря» – це культурний проект, – підкреслює Валентин Строя. – Його мета – поширення доброї співпраці між людьми, які живуть у прикордонних районах. Ми політикою не займаємося.

Хочеться вірити. І віддати належне менеджерам проекту, які зробили величезну організаторську роботу – тільки в Україні й Молдові в культурному форумі в ролі учасників і глядачів було задіяно понад 20 тисяч чоловік.

ЯКИМИ МОВАМИ ГОВОРИТЬ

ПІВНІЧНЕ ПРИЧОРНОМОР'Я?

У межах проекту знято документальний фільм про діаспори Румунії, Молдови і України, після перегляду якого виникло кілька запитань. Глядачі звернули увагу на те, що молдавани і гагаузи, що живуть в Україні, у Ренійському районі, говорять і співають у кінострічці своїми рідними мовами. А от діаспори росіян і українців у Румунії говорять… румунською. Чому? Забули за Дунаєм рідну мову?

Під час фестивалю нам вдалося поспілкуватися з делегацією з Румунії – нащадками російських старообрядників, про яких теж розповідалося у фільмі.

– Село Сарикьой (жовте, сонячне), звідки ми приїхали, – найбільше в Тулчинському повіті, у ньому живуть 6,5 тисячі чоловік. Це російські старообрядники, або, як нас ще називають, липовани, – розповідає художній керівник ансамблю «Конвалія» Пімен Беженару. – У селі діють дві старообрядницькі церкви, де багато парафіян, особливо у неділю і святкові дні. У нашому Будинку культури працюють два ансамблі російської народної пісні – дорослий і дитячий. Ми постійно беремо участь у фольклорних фестивалях – в Іспанії, Болгарії, Німеччині, Угорщині, Південній Кореї, у Росії і, звичайно, в Україні, де є липованські села.

– У побуті ми говоримо як румунською, так і рідною мовою, – продовжує директор Будинку культури із Сарикьоя Трохим Артамон. – У школі діти навчаються державною мовою, але за рішенням батьківського комітету вивчають рідну мову – два­три уроки на тиждень. У парламенті Румунії у нас є свій представник – депутат Гнат Мирон.

Відповідаючи на запитання, чому в документальному фільмі жителі Сарикьоя не говорили рідною мовою, Пімен Беженару знизав плечима: «Нас попросили розповідати румунською».

Ренійські глядачі, які побачили прем'єру фільму, також звернули увагу на те, що нащадки задунайських козаків – етнічні українці із селища Белкеуци (Румунія), демонструючи процес розпису крашанок за допомогою воску, коментували процес також румунською мовою.

У недосвідченого глядача в Євросоюзі, після перегляду фільму, може скластися враження, що в країнах Північного Причорномор'я говорять здебільшого румунською мовою.

На наш погляд, автори документальної стрічки, розповідаючи про діаспори трьох країн, зобов'язані були продемонструвати все мовленнєве багатоголосся – як основний показник поліетнічності цього краю. Як знак поваги до кожного з етносів.

І ще одна обставина, яка усім впала в око. Автори проекту се­ред семи національностей Чор­номорського узбережжя, поряд з молдаванами, українцями, гагаузами, болгарами, ромами окремо виділили… липован і кацапів. Саме так охрестили в документах проекту росіян­старообрядників з Румунії та Молдови.

Кацап – не національність. Так з давніх часів українці називали росіян: «як цап» (як козел) за їх звичай носити бороди. Аналогічно росіяни в побуті назвали українців «хохлами» – за їхню манеру носити чуби. До слова, не секрет, що німці називають французів «жабоїдами», а французи німців – «ковбасниками». Але нікому й на думку не спаде подібними існуючими визначеннями називати нації з офіційної трибуни міжнародного форуму!

Можливо, комусь здасться, що автор цих рядків перебільшує незначні «шорсткості» у цілому чудової культурної події? Але так ревно ставитися до національних питань, розглядати форум через збільшувальне скло, нас змушує цілий ряд втрат, які зазнала сучасна Україна в Придунав’ї. Ми втратили частину узбережжя Дунаю, яке на порушення Конституції України без референдуму було передано Республіці Молдові. У нас відняли частину водостоку Дунаю – на користь водної транспортної системи Румунії. А скільки було галасу, коли Україна посміла відновити один­єдиний судноплавний хід на Дунаї? Про розділення шлейфа нафти і газу навколо острова Зміїного і згадувати соромно.

Сьогодні нам розповідають, що нащадки задунайських козаків, що живуть на території сучасної Румунії, ніякі не українці, а якась етнічна група із кумедною назвою – хохли. Замість росіян – якісь липовани й кацапи. А молдавани, що живуть на території України, насправді – румуни. І в багатьох, до речі, уже є румунські паспорти. До чого б це?