ХIII ВСЕУКРАЇНСЬКА ВИСТАВКА-ФОРУМ «УКРАЇНСЬКА КНИГА НА ОДЕЩИНІ»

Щороку в пору, коли розцвітає уславлена біла акація і гримлять над містом весняні грози, з різних міст нашої країни з’їжджаються до Одеси видавці. Велика й завжди сповнена тиші читальня Національної наукової бібліотеки ім. М. Горького тоді перетворюється на гомінкий книжковий ярмарок, а вестибюлі та різні інші службові приміщення стають місцем цікавих зустрічей і виставкових стендів, презентацій нових книжок, місцем, де видавці, бібліотекарі, всі зацікавлені люди обговорюють ті гострі проблеми, з якими їм доводиться зіштовхуватись у своїй шляхетній роботі. Тому що везуть вони сюди не лише книжкові новинки. Вони несуть свої надії та сподівання на те, що от-от настануть зміни в культурній політиці держави, зміни у ставленні — нехай і не до них, але до книжки — передусім. Тому що книжка — це те, без чого неможливе майбутнє країни, її інтелект. Без чого неможливо стати ні фахівцем у будь-якій галузі, ні політиком, ні міністром, ні вченим, ні президентом фірми, компанії чи, тим більше, цілої країни. Але ж стають… І тоді держава опиняється там, де всі ми нині є.

Душа без книги, кажуть, як хата без вікон. От і блукаємо по ній у потемках. Бо не читаємо розумних книжок, не дивимось нормальне кіно та бездумно всотуємо примітив телебачення, не чуємо своїх речників, бо їх витіснили чужі глашатаї, не слухаємо своїх пісень, бо їх заступив чужомовний непотріб… Перелік цей можна довго продовжувати…

Але спинімося: хіба немає в країні книжок? Нехай і невеликими накладами, та все ж вони виходять, завдячуючи зусиллям цих людей. Он скільки цікавих новинок напривозили на виставку — не знаєш, яку наперед придбати. Хоч і ціни… Звісно ж, «брати» везуть нам значно дешевшу літературу. Їм-бо не треба, щоби ми відкривали зі своїх книжок самих себе — нехай краще українці дивляться на себе ласими очима своїх недавніх, скажемо так, зверхників. Та не будемо про це. Отож хоч у книгарнях й обмаль української літератури, і все ж вона є, й Одеса тут, дякувать тим, хто дбає про це, також не обійдена скупою українською долею. Та не надто багато й покупців можна бачити у тих книгарнях. У всеукраїнському вимірі якщо брати, то минулого року кожен громадянин придбав книжок у середньому на 2,5 ам. долара. А брат-росіянин — на 19, при тому що середній наклад у них становить 8 тисяч (в Україні — менше тисячі).

Ці та інші цифри та факти були озвучені на засіданні «за круглим столом» (на знімку), що завжди є центральною подією виставки-форуму. Й нині, як і всі тринадцять років поспіль, його учасники обговорювали стан книговидання та книгорозповсюдження, стан читання в країні. І стан цей, за висловом президента Асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів Олександра Афоніна, нагадує кінець Римської імперії. Вона, як відомо, була знищена варварами, котрі не читали книжок. Та, мабуть, не варто проводити якихось аналогій, а краще знову поглянути на цифри. Отже, середньостатистичний поляк купує книжок щорічно на 15 ам. доларів, француз — на 6,5, німець — на 150 (Німеччина, до слова сказати, найпотужніша нині країна Європи). За словами того ж таки Олександра Афоніна, це справжнісіньке провалля між ними і нами.

Минулого року в Україні видано 46 мільйонів 500 тисяч примірників книжок, з них 18 мільйонів — держзамовлення, тобто підручники, бо гостро не вистачає їх, передусім, у сільській місцевості. Отже, залишається 28 мільйонів загальнодоступної книжки, це 20 тисяч назв, з яких майже половина вийшла накладом 500 примірників. От і рахуйте…

Можна, певна річ, сказати людям: йдіть до бібліотек. Але й тут проблеми. По-перше, бібліотеки не мають на що купувати нові книжки, бо не фінансуються. Сьогодні нема певної системи, як б дозволяла виділяти кошти бібліотекам на заку­півлю свіжих видань. Фінансування зменшується на державному рівні, особливо зі столиці. Про цю проблему учасники «круглого столу» почули з перших вуст — від генерального директора ОННБ ім.

М. Горького Ольги Ботушанської. «Про це треба говорити на різних рівнях. Ми стрімко стаємо країною, яка не читає. Цим стривожені письменники, видавці. Якщо будемо мовчати — буде набагато гірше. До цього часу не вирішене питання фінансування нашої бібліотеки вже у статусі національної — не ви одні, кажуть нам. А мені вже соромно перед читачами. Мало того, що нема грошей, та коли й дадуть якусь дещицю, то спробуй ними скористатися. Ми щиро вдячні нашим спонсорам, але ж і досі нема закону про благодійність та меценатство...»

За останніх кілька років число відвідувачів бібліотек поменшало — на 2 мільйони 300 тисяч загалом по країні. До того ж, сотня книго­збірень узагалі зникла. Наші державці кажуть, що хочуть рухати країну у європейському напрямку, зробити її конкурентною, освоювати сучасні потужні технології тощо. Поки що це лише слова, і чим далі, тим дедалі більше словес. А в той же час молоді фахівці, випускники ВНЗ, не мають системних знань, отже, не можуть бути творцями нових ідей, бо не розуміють того, що створене до них. Не кажучи вже про те, що добрі оцінки можна отри­мати за гроші, і ця практика існує повсюдно, незважаючи на оголошену війну корупції.

У цьому зв’язку учасники «круглого столу» звернули увагу ще на одну проблему, а саме — проблему читання. За роки незалежності, яка — при частій зміні керівних еліт — жодного разу не отримала істинних українських патріотів, люди відвикли від читання. І відучив їх від цього не лише дефіцит книжок, а й, про це вже було мовлено вище, зомбуюче телебачення тут стоїть першим у звинувальному висновку. Книжок, завважте, саме українських — звідси й байдужість багатьох етнічних українців до рідної мови, котра і через це також зазнає постій­них принижень та спроб відсунути її на узбіччя. Й тому — саме у цьому сенсі — українською книжкою можна назвати не лише ту, що створена в Україні, а ту, передусім, що написана українською мовою. У ширшому, соціологічному розумінні автора книжки російськомовної можна назвати ро­сійським письменником в Україні (відповідно: болгарським, молдовським тощо), або ж: український письменник, що пише російською мовою.

Отже, проблема читання. Чи вміємо ми читати? — поставив зовсім не риторичне запитання директор Книжкової палати України ім. І. Федорова, доктор технічних наук Микола Сенченко. «Я дійшов висновку, що — ні, не вміємо. Знання, які людина отримує з книжок, мають структурно з’єднатися зі знаннями, які вона вже має. Цього, на жаль, не відбувається».

Школа в Україні не вчить читати. А комп’ютерні технології, хоч і постійно розвиваються, не замінять паперової книжки.

Двадцять років тому в Україні була знищена система книгорозповсю­дження. Відновити її, на думку професора Сенченка, можна без особливих зусиль, потрібно лише якихось 15 — 20 мільйонів гривень — не надто великі гроші. «Ми розробили таку систему на основі голландського досвіду, але десять років лиш говоримо про це, і десять років високопосадовці нам кажуть: ми цього не можемо зробити».

Попри всі труднощі та проблеми, ОННБ ім. М. Горького залишається тим форпостом (ці слова також були озвучені під час «круглого столу»), що стоїть на сторожі духовності саме тоді, коли ця духовність у країні нищиться та нівелюється. Тринадцять років поспіль тут влаштовують не лише свято української книжки, української духовності, та ще й на некомерційній основі. Одеса в ці дні стає притягальним інтелектуальним полюсом. І цей досвід таки знадобився, нарешті. Якраз напередодні виставки-форуму ним зацікавилася Миколаївська обласна бібліотека, щоби наступного року влаштувати щось таке саме, можливо, «Українська книжка на Півдні».

Але чому все-таки не вирішуються проблеми книговидання та книгорозповсюдження, чому наша правляча нібито еліта залишається такою байдужою? Та тому, що не наша вона, та й не еліта зовсім. «Еліта — це ми з вами, а не вони», — прозвучало на засіданні. Це ті, хто не лише переживає за стан духовності у країні, а й голосно говорить про її занепад і в міру своїх можливостей робить часом неможливе. Властиво, усе те позитивне, що народжується десь у низах, так би мовити, робиться якраз всупереч владі. Звертання до влади нічого не дають, це вже доведено практикою, хоча звертатися треба. Але водночас апелювати потрібно до громадськості, спиратися на громадянське суспільство, яке ще в зародку. Хіба це нормально, що в уряді нема віце-прем’єра з гуманітарних питань? Чи коли основна маса високопосадовців не є людьми, котрі пройшли якусь школу, мають досвід, освіту, — вони, у кращому випадку, потрапляють в управлінські крісла безпосередньо з депутатських, а ми бачимо, які у нас депутати. Всі ці думки звучали під час «круглого столу».

«В українському суспільстві вбито потребу в розумній, інтелігентній, моральній людині», — це вже пряма цитата. Стратегія нищення української нації — це: книжка, мова, культура, церква, школа. Поки не буде змінена система, не реформована влада — не змінена або не замінена, — нічого не зміниться.