Незважаючи на найчастіше несприятливі обставини, у споконвічно українській причорноморській перлині і нині вирує українське культурне життя. Особливо яскравим та насиченим виявився місяць травень. У більшості культурних подій досить помітну роль відігравали викладачі провідного центру історичного українознавства міста — кафедри історії України історичного факультету Одеського національного університету імені І.І. Мечникова.

31 травня викладачі цієї кафедри провели наукову конференцію, присвячену власній історії: «V Історіографічні читання. Історична україністика в Одеському університеті: визначні віхи, персонажі, доробок». З доповідями виступили завідувач кафедри професор В. Хмарський, професор Т. Гончарук, доценти Л. Новікова, О. Музичко, О. Синявська, аспіранти кафедри, викладач Одеської національної морської академії В. Левченко, заслужений працівник культури України Т. Максим’юк та ін. Слухачами та дискутантами були викладачі (як-от відомий історик Т. Вінцковський), студенти та аспіранти історичного факультету, представники Наукової бібліотеки ОНУ ім. І.І. Мечникова, Одеського історико-краєзнавчого музею, Одеської державної академії будівництва та архітектури, представники громадськості, зокрема головний отаман Чорноморського гайдамацького з’єднання С. Гуцалюк, голова Овідіопольського районного об’єднання ВУТ «Просвіта» С. Агеєнко тощо. Найповажнішим гостем конференції з-поза меж Одеси був доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України, директор Науково-дослідного інституту козацтва Т. Чухліб, запитання та коментарі якого мали велику наукову вартість для решти учасників.

Дуже приємним та знаменним фактом була присутність на конференції доньок викладачів кафедри 1960-х — 1990-х років, нині покійних, П. Воробея та Н. Калюжко. Власне, їх участь не обмежилася лише присутністю, вони доповнювали та коментували відповідні доповіді. Учасників конференції привітав декан історичного факультету В. Кушнір. Поважному зібранню було презентовано збірку, підготовлену на основі матеріалів попередніх читань, присвячених знаменитому «червоному професору» Є. Щепкіну. З цим та іншими виданнями можна ознайомитися на кафедрі та в бібліотеках міста, яким автори неодмінно дарують свої праці.

Основною тезою доповідей був наголос на безперервній традиції розвитку дослідження та викладання історії України у нашому виші. Викладання історії України започатковано в Новоросійському університеті від часу його створення — 1865 року, продовжено в Одеському інституті народної освіти (силами філії науково-дослідної кафедри української культури Харківського ІНО на чолі з М. Слабченком). Після відновлення університету і появи історичного факультету (1934) в його структурі у передвоєнні роки була кафедра історії України, яка у повоєнні роки зникла. Вона була відновлена у 1956-у як кафедра історії Української РСР, а з 1980-го — історії Української РСР, історіографії та джерелознавства. У 1990 році кафедра набула сучасної назви — кафедра історії України. З викладанням й історичними дослідженнями з історії України в університеті пов’язані імена таких учених, як М.П. Смирнов, Ф.І. Леонтович, О.І. Маркевич, І.А. Линниченко, О.С. Грушевський, М.Є. Слабченко, С.М. Ковбасюк, А.Д. Бачинський, В.П. Ващенко, З.В. Першина. Історико-українознавчі сюжети були властиві для праць і низки представників інших кафедр: П.Г. Чухрія, М.Ю. Раковського та ін.

Учасники конференції також відзначали знаковість 2012 року для розвитку історичної україністики в Одеському національному університеті: 165-річчя з дня народження О. Маркевича, 155-річчя — І. Линниченка, 105 років тому в Новоросійському університеті О. Грушевський розпочав читати україномовний курс з історії України — перший подібний випадок у стінах університетів Російської імперії, 130 років з дня народження та 60 років з дня смерті М. Слабченка. Маємо пам’ятати і про 40-ліття з часу сумних подій 1972-го — ідеологічно зумовлених репресій проти низки провідних україністів Одеського університету. Всі ці події та явища були на високому фаховому рівні висвітлені учасниками читань. З-поміж найбільш обговорюваних питань — геноцидний характер репресій 1972 року, місце козацтва в історіографічних концепціях, критерії понять «об’єктивність» та «забутість» істориків, роль українського патріотизму в історичних студіях. Не обійшли увагою і таке важливе питання, як особисті якості істориків, стосунки між ними, іноді не безхмарні. Безумовно, всі одеські історики-україністи були яскравими особистостями. Саме ця якість дозволила П. Воробею, А. Бачинському, В. Ващенку, Н. Калюжко та ін. створити одну з головних традицій кафедри історії України — україномовність у викладанні курсу історії України. Для багатьох закладів Південної та Східної України у часи комуністичного геноциду українців це була далеко не норма, а, радше, виняток.

Учасники конференції погодилися з тим, що постаті видатних одеських україністів-істориків мають бути належно вшановані встановленням меморіальних дошок, назвами вулиць тощо. Найкричущішим фактом є відсутність таких знаків пошани щодо М. Слабченка — головного засновника історичної україністики в Одесі. Сподіваємося, ця несправедливість буде незабаром виправлена. Більш докладно з поглядами учасників конференції громадськість зможе ознайомитися після видання збірки її матеріалів.

Розвиток історичної україністики/українознавства завжди мав значення своєрідної дамби на шляху катастрофи хвилі безпам’ятства, русифікації, від якої і донині, на жаль, страждає більшість одеситів. Безумовно, попри всі випробування, історична україністика і надалі виконуватиме в Одесі і загалом у країні важливу патріотичну та наукову місію у процесі виховання молоді, створенні міцної основи на шляху здобуття справді вільної України. Також висловимо сподівання на те, що історичні дослідження одеських істориків-україністів будуть викликати дедалі більшу увагу з боку ЗМІ та громадськості. Від бізнес- та політеліт, якщо такі зрештою сформуються, чекаємо й на таку необхідну для масштабних культурних проектів фінансову допомогу. Лише разом ми збудуємо Українську Україну.