Цей юнак у свої 19 років став відомий настільки, що йому в центрі рідного села Красне спорудили пам’ятник. Для Тарутинського району, в якому сьогодні живуть 90 воїнів­-афганців, це – подія.

Вісім хлопців із Афганістану живими додому не повернулися. Валерій Добровольський, улюбленець цілого села, – теж. Третє лютого 1985 року – чорна дата, глибокий карб на серці матері Ніни Михайлівни: цього дня її улюблений син у сутичці з душманами загинув. Мати свято береже орден Червоної Зірки, яким Валерія нагороджено посмертно. Береже разом із листами звідти, із чужого, далекого Афганістану. «Тільки зараз зрозумів, – пише солдат, – яка дорога та священна наша рідна земля. Як хочеться скоріш усіх вас побачити». Не довелося.

На спомин про свого земляка поле, на якому працював тракторист­-початківець під доглядом досвідченого механізатора, Героя Соціалістичної Праці Степана Олександровича Стеріополова, було назване іменем Валерія Добровольського. Там же встановили і скромний обеліск. Тільки неспокійно було весь цей час серцю матері: далеченько від села обе­ліск. Хто дістанеться туди, щоб квітку до підніжжя його покласти? Але демонтувати та перенести в село – лише зруйнувати. Тоді й вирішили на сесії сільської ради, якою успішно у своєму першому скликанні керує енергійна та всевстигаюча Ольга Младенова: треба поруч із пам’ятником воїнам, що загинули у Великій Вітчизняній війні, побудувати ще один. І побудували – на пожертвування односельців, кошти спонсорів і районного бюджету.

На відкриття з’їхалися афганці з усього району. Приїхала й Ніна Михайлівна – разом із афганцями Суворовського району Одеси, де вона зараз мешкає. Треба було бачити цю зворушливу зустріч «братів за Афганом».

– Ми справді – щось більше, ніж колишні афганці, – сказав голова районної організації Всеукраїнської спілки ветеранів Афганістану, член правління Одеської обласної організації ветеранів Афганістану Петро Скрипник. – Ми – єдине братство. Там, в Афганістані, до болю чітко усвідомлюєш, як дуже любиш ти Україну, її небо, землю, людей. Ми чесно виконували свій обов’язок, але з постійною думкою: скоріше б повернутися додому.

Погода в день відкриття пам’ятника була похмура. Напередодні пройшов дощ, вимивши дочиста кольорову плитку, якою вимощена площа біля меморіального комплексу. Не всі тарутинські афганці змогли приїхати, і більшість – за станом здоров’я. Як самі вони кажуть, здоровим звідти практично не повернувся ніхто. І не всі були у формі – на відміну від суворовських, які прибули в повній амуніції. Тільки три роки тому 10 комплектів одягу обласна організація ветеранів Афганістану тарутинцям все­таки виділила. Але 80 чоловік її, як і раніше, не мають. Втім, вони не скаржаться. Більше того, відзначають, що саме в останні три роки відчули певну до себе увагу. По суті, раніше, навіть у знаменний день 15 лютого, за словами Петра Скрипника, афганців не збирали, не вшановували.

– Спасибі нинішній районній держадміністрації, районній раді, – сказав він, – що тепер у цей день ми зустрічаємося за накритим для нас столом, і слово добре про кожного місцева влада знаходить.

Саме так проходило й нагородження ювілейною медаллю на честь 20­річчя виведення обмеженого контингенту радянських військ із Афганістану. І пам’ятник воїнам­інтернаціоналістам, афганцям був у селищі Тарутине відкритий теж три роки тому. Щоправда, з відпочинком на базі «Шураві» стало складніше. Щоб зібрати необхідні документи, особисто треба приїжджати до Тарутиного. А спробуй­но з Височанського, наприклад, до райцентру дістатися, до того ж якщо ще й здоров’я немає.

– Та й куди їм із цими паперами йти? – з прикрістю говорить Петро Скрипник. – Кабінету свого наша організація не має. Усі документи у мене вдома по всіх кутках та столах.

Втім, проблема, схоже, розв’я­зується. У розмові з Ніною Михай­лівною Добровольською голова райдержадміністрації Віктор Матчин цілком виразно сказав, що годяще приміщення під кабінет для даної громадської організації вже є. І це ще один момент великої роботи, яку запланували в ра­йоні до 70­річчя Великої Перемоги над фашистськими загарбниками. Пам’ятникам приділяється особлива увага. Віктор Матчин також повідомив, що в межах проекту «Народний бюджет» у Тарутиному в липні буде відкрито пам’ятник попечителеві Бессарабського краю генералові Івану Інзову.

Промовців на мітингу, присвяченому відкриттю пам’ятника, було багато. Тим, що знали особисто Валерія, хотілося сказати, який це чудовий був хлопець, як проводжали його всім селом в армію. А ще – що тепер одну з вулиць названо іменем Валерія Добровольського, а у шкільному музеї про нього зібрано цікаві матеріали.

– Ми пишаємося своїми синами, – сказав голова обласної організації Всеукраїнської спілки ветеранів Афганістану Афанасій Радукан. – Але надалі ми не допустимо, щоб наші молоді хлопці на чужій землі воювали та гинули. Не дозволимо посилати їх для цього в інші країни. А за свою Вітчизну життя не пошкодуємо.

Від імені обласної організації він вручив Почесні грамоти за активну життєву позицію, спільну діяльність у патріотичному вихованні молоді, внесок в увічнення пам’яті загиблих інтернаціоналістів Красненському сільському голові Ользі Младеновій, голові райдерж­адміністрації Віктору Матчину, голові райради Олександру Тасмасису, а Ніні Михайлівні Добровольській – пам’ятну медаль за виховання сина у вірності обов’язкові та присязі. Почесні грамоти вручено всім тарутинським афганцям. Почесною грамотою Одеської обласної ради нагороджено голову районної організації Петра Скрипника.

– Тримаєтеся, хлопці! Ми завжди будемо разом. Завжди! – ці заключні слова Афанасія Радукана потонули в оплесках. Бо в них було те, що хотіли почути ці мужі, які пройшли через горнило Афганістану: сильнішого за їхню дружбу та братерство справді немає нічого!