Сьогодні фінішує Третій Одеський міжнародний кінофестиваль

Але перш ніж учасники і почесні гості фестивалю знову пройдуть по червоній доріжці, що веде до театру опери і балету на завершальну церемонію, відбудеться чимало цікавих подій. Серед них прес­показ фільму­закриття за назвою «Доля ангелів» режисера Кена Лоуча (Велика Британія, Франція, 2012 р.), прес­конференції творчої групи фільму, журі фестивалю та експертів. О 16­й годині у кінотеатрі «Родина» відбудеться повторний показ фільму «Голлівудське сміття» Філа Волькена (у зв'язку з приїздом до Одеси ще однієї голлівудської зірки, яка взяла участь у цьому фільмі, – Деріл Ханни). Хочеться сподіватися, що цього разу погодні умови будуть сприятливішими і до фільму, і до акторки. Попереднього разу акторові Майклу Медсену, що репрезентував фільм, довелося долати червону доріжку під шквальним вітром і зливою. А увечері, на церемонії закриття, будуть оголошені переможці, вручено призи. О 21.00 усі охочі на Ланжеронівському узвозі зможуть подивитися фільм «У пошуках Еріка» (реж. Кен Лоуч/ Велика Британія, Франція, Італія, Бельгія, Іспанія, 2009).

«Дуже складно було стримати сльози»

Фільм «Чемпіони з підворіття» одержав спеціальний приз дитячого фонду ООН – ЮНІСЕФ.

Голова представництва фонду Юкіє Мокуо, яка була присутня на прес­конференції із творчою групою фільму, зізналася, що плакала, коли дивилася цей фільм. У кінострічці розказано про безпритульних підлітків, які, незважаючи на всі перипетії життя, знаходять у собі сили перемогти на світовому чемпіонаті. Фільм заснований на реальних подіях 2009 року.

– Благодійний фонд «Дорога до дому» в Одесі допомагає бездомним і безпритульним дітям. І сьогодні у нас чудові новини – учора команда «Дороги до дому» стала чемпіоном Європи з вуличного футболу! – сказала Юкіє Мокуо на зустрічі з журналістами.

Представниця ЮНІСЕФ висловила вдячність благодійному фонду, за організаційної підтримки якого українські бездомні взяли участь уже у шести чемпіонатах світу, і вручила почесну нагороду, підкресливши високу соціальну значимість того, що робить фонд, а також роботи, зробленої авторами і продюсерами фільму «Чемпіони з підворіття».

– Коли ми познайомилися зі справжнім тренером команди, яка стала чемпіоном світу, з розмови стали відомі шокуючі подробиці того, як вони діставалися до Мілана, у якому проходив чемпіонат, і що там з ними відбувалося, – згадував режисер і автор сценарію фільму Ахтем Сейтаблаєв. – Проблеми у команди були навіть зі спортивною формою, яку їм дали за умови повернути після завершення турніру. Крім того, усі команди приїхали з двома складами, тому що матчі проходили щодня (та ще й не по одному, а це величезне фізичне навантаження). Нашим же підліткам довелося грати тільки одним складом. Ми спробували максимально чесно розповісти цю історію. На мій погляд, вона насамперед про те, що зовсім ще юним і вже досить дорослим людям хоч і непросто, але можна вибратися з того узбіччя життя, на якому вони опинилися, та ще допомогти іншим – таким же знедоленим, як і головний герой нашої історії. Його зіграв Олексій Горбунов.

– Я цілий місяць до початку зйомок постійно набивав м'яч, відновлюючи свої дитячі навички. Адже тоді кожний хлопчина в реальний футбол грав, а не як сьогодні – за комп'ютером, – згадував Олексій Горбунов на зустрічі з підлітками у центрі соціальної реабілітації «Дорога до дому», де був показаний фільм «Чемпіони з підворіття».

– Цей фільм про те, що доросла людина повиннна знаходити у собі сили сама. А от дітям, які тільки прийшли у цей світ і волею якоїсь злої долі опинилися на узбіччі життя, треба допомагати. Це наш спільний обов’язок, наша спільна місія, – вважає виконавець однієї з головних ролей фільму Андрій Самінін.

Телеверсія фільму вийшла на екрани напередодні «Євро­2012». Це чотири серії, які подивилися телеглядачі України і Росії. Алей у скороченому варіанті кіноверсії драматичних моментів досить. Для надання більшої художності історії про бездомних футболістів сценаристам, як вони стверджують, навіть довелося деякі моменти згладжувати, тому що вони здалися їм надто жорстокими.

– Щодо кіноверсії, ми показували її у Каннах на кіноринку. Другими нашими глядачами стали діти з притулку «Дорога до дому». Їхня реакція була найкращою нагородою. Мені теж іноді дуже складно було стримати сльози! – зізналася продюсер фільму Марина Лопатьонок.

Вікторія ЄРЬОМЕНКО, «Одеські вісті»

«Міцна як смерть любов»

Фільм «Любов» (реж. Міхаель Ханеке), прем'єрний показ якого відбувся у Фестивальному палаці, є одним із найнеоднозначніших та глибоких фільмів Одеського кінофестивалю.

Це я зрозумів уже через якийсь час. Але після закінчення фільму я, як і багато інших, обурювався, тому що фільм досить тягучий, нарочито реалістичний, і – найгеніальніше кліше – «я сподівався на більше».

«Amour» розповідає про літнє інтелігентне подружжя Жоржа та Анну, які доживають свій вік удвох. Одного разу Анна переносить інсульт і вже не здатна обходитися без допомоги свого чоловіка. Обидва гідно переносять злигодні, але, бачачи нестерпність мук дружини, Жорж наважується вбити її.

Фільм справді затягнутий, чогось не вистачало протягом цієї сильної історії, але лише не майстерності режисера. Увесь секрет тут, по­моєму, у принципі «відчуження», до якого вдається Ханеке. У фільмі немає актора, через призму якого ми могли б співпереживати. Таким провідником повинен був би стати Жорж, але він ніяк не проявляє своїх емоцій. Так, ми розуміємо, що він її кохає: він доглядає за Анною, намагається поставити її на ноги, але в цілому це «хемінгвеївський айсберг», значна частина якого під водою, «нотатки на полях», решту повинен «заповнити» глядач. До речі, вище я написав «він наважується вбити», що теж не вірно: він не метушиться у болісних роздумах і не підбирає знаряддя вбивства. Ми абсолютно не знаємо про що він думає, що переживає, і лише бачимо саму сцену: раптову, яка навіть шокує.

Багато глядачів, вже після закінчення фільму, логічно дивувалися, мовляв, у нашій країні багато безпомічних, і з інсультом, і гірше буває, навіщо ж до таких надзвичайних заходів вдаватися? Про вчинок Жоржа можна писати морально­етичні трактати та виголошувати моральні спічі під канделябрами, тому що проблема дуже неоднозначна. Але є одне чудове біблійне висловлювання: «міцна як смерть любов». Любов і смерть, які завжди крокують під руку, любов і смерть, які цікаві Хенеке в цьо­му фільмі.

Любов

Ханеке розглядає любов, що відрізняється від поверхової почуттєвої, сентиментальної симпатії. Він розкриває ту глибоку любов, яка є тяжкою працею і навіть мучеництвом. Але чи можна акт вбивства виправдати любов’ю? Питання полемічне, як і питання про евтаназію, яке й понині актуальне у Європі. Принаймні у християнстві відповідь однозначна – не дозволено, та й з погляду повсякденної моралі людина не має права вирішувати кому жити, а кому ні. Якщо вже говорити про любов, то вона й будується на спільному подоланні труднощів, жалоби, тому вважати мужнім вчинок Жоржа мені складно.

Смерть

Важливою для Ханеке є смерть. Смерть як несправедливість, приниження, з якими вона приходить і перед якою людина виявляється безпомічною та неспроможною. Із цього погляду, акт Жоржа – непримиренність із несправедливістю, яка змушує страждати його дружину та його самого.

Практично дія всього фільму відбувається у квартирі, крім одного, першого, кадра, під час якого глядачі займають свої місця та слухають концерт. Це і є життя: мить, іскра, короткий концерт, після закінчення якого глядачі аплодують і залишають залу.

Крім цього, Ханеке заговорив про смерть жорсткою мовою. Сучасний світ споживацтва та «культу молодості» заперечує старіння і смерть. «Живи на повну» кричать слогани, що означає «споживай та не замислюйся ні про що, адже ти будеш жити вічно».

Не можна сказати, що фільм цілком виконаний у реалізмі, тому що є в наявності тонкі символи. Як мінімум три символи смерті можна відшукати: зламаний дверний замок, вода, що витікає з крана, голуб, що влетів у вікно. У фільмі вони з'являються двічі, тим самим обрамляючи кіно та допомагаючи глядачеві осмислити побачене. Останній і чудовий символ: Жорж чує галас, виходить на кухню і бачить Анну, яка миє посуд, потім вони вдягаються і виходять… Спочатку здавалося, що фільм про любов, яка перемагає смерть, але режисер раптом робить розворот на сто вісімдесят градусів.

Фільм гарний вже тим, що порушує такі глибокі питання. Якщо фільми «Нової хвилі» 60­х все ж таки залишали надію, тенденція нинішнього фестивального кіно з Європи – відсутність такої. Сумно.

Артем ГУБАРЬКОВ,«Одеські вісті»