Ювілей історика сучасності

У розташування кафедри історії та етнографії України Одеського національного політехнічного університету на п’ятому поверсі потрібно підніматися пішки — ліфт у п’ятиповерхових будівлях не передбачався, і це єдине, що залишилося тут від радянської системи. Наступного року кафедрі виповниться 20.

Про ювіляра — доктора історичних наук, професора, завідувача кафедри історії та етнографії України ОНПУ, заслуженого працівника освіти України Григорія Івановича Гончарука — можна говорити й говорити. І не тому, що так заведено, а сливе тому, що серед науковців-істориків Одеси ця постать є дуже неординарною в усіх відношеннях, а його наукова діяльність, безперечно, може стати темою солідної монографії. І така книжка, без сумніву, таки стане на полицю — поряд з багатьма його власними книжками.

Того дня, коли за попередньою домовленістю ми зустрілися у скромному робочому кабінеті вченого, сюди саме привезли з друкарні видавництва «Астропринт» щойно видані книжки — одразу три назви, й на кожній — прізвище: Гончарук. Нетерпляче розпаковані примірники виповнювали невеличку кімнату лоскочучим душу запахом друкарської фарби — найприємніші хвилини для того, хто, нарешті, бачить свою щоденну та наполегливу працю — плід нелегких пошуків, роздумів, сумнівів, відкриттів — втіленою у таке чудо, як книжка. Незалежно від того, скільки вже їх на рахунку автора. А порахувати книжки Григорія Гончарука непросто — полиці вгинаються. У них — політична історія нашої сучасності, написана крізь призму непростих і незрідка заплутаних не лише одеських, а й українських реалій. А проте на всі намагання поговорити на цю тему автор ухильно відсилає до самих книжок або ж говорить про колектив кафедри — про наукові пошуки молодих вчених та їхні здобутки — статті і дисертації, участь у наукових конференціях тощо. Це те, чим він найбільше пишається у своєму науковому житті. Тому що Григорій Гончарук — це, властиво, і є кафедра історії та етнографії, а кафедра історії та етнографії — це, без сумніву, Григорій Гончарук. Є причина для гордості і в житті особистому, родинному, але про це — трохи згодом.

Наступного року цей колектив однодумців, людей, котрі прийшли сюди за покликом душі і серця, cвяткуватиме двадцятиріччя свого наукового підрозділу.

«Кафедра історії та етнографії України виникла в результаті еволюції назви і науково-навчального про-філю. На науковій і навчальній основі кафедри історії КПРС у 1988 році була створена кафедра історії та по-літології, у 1991 році вона перетворюється у кафедру історії та соціології. Після відбрунькування від неї кафедр політології та соціології у 1993 році кафедра отримала стійкішу назву і профіль — історії та етнографії України. Слід відзначити, що колектив кафедри при підтримці керівництва політехнічного інституту першим в Одесі відійшов від викладання історії КПРС». («Інтелігенція і влада», громадсько-політичний науковий збірник. Випуск 25. 2012, серія «Історія»). Тож коли доводиться чути, що хтось десь, а чи й цілий колектив, на другий день після проголошення Незалежності став її відданим пропагандистом та оборонцем, не віриться. То все-таки був більш чи менш тривалий процес, у кожного він, звісно, відбувався по-своєму, а коли людина вже приходила до остаточного вибору, то це вже було твердо й осмислено. Тим більше — людина, котра бачила Афганістан: не з автоматом в руках, а в статусі радника ректора Кабульського університету, вченого, котрий мав системні, наукові знання про радянщину, знав про неї з першоджерел.

Нинішній керівник очолив кафедру у 1982-у, ставши через три роки професором. Згодом почали викладати дисципліну «Політична історія ХХ століття», й це, безперечно, позитивно вплинуло на дослідницький профіль колективу — не без нена-в’язливого впливу завідувача кафедрою. Та позаяк Григорій Іванович скромно уникає розмов про свою персону і відсилає до книжок, то — вже даруйте, шановний читачу, — повернемося до щойно згаданої книжки.

«З відкриттям аспірантури на кафедрі історії та етнографії України в 1995 році значно активізувалася наукова робота кафедри. Змістом пошуків науковців переважно стає діяльність національно-демократичних організацій чи партій. Декілька аспірантів обрали рухівську тематику: багатогранну роботу Народного руху України (спочатку — громадсько-політичної організації, а з 1994 року — політичної партії). Керівникові аспірантів діяльність НРУ теж стала до вподоби. У 1997 році ним опублікована монографія «Народний рух України. Історія».

— Отже, Григорію Івановичу, як ви прийшли до цієї теми?

— Йшов довго, а обрав її швидко. Якщо фігурально висловлюватись, то з радянських часів — через Афганістан. Саме там, вже маючи досвід радянських різних тисків на вчених, у тому числі й на тих, котрі досліджували історію КПРС. Були жорсткі цензурні обмеження — я це відчув на власній, як мовиться, шкурі, коли працював над кандидатською дисертацією. Не міг у ній сказати навіть очевидну правду. Був і віковий ценз так званий — мене 10 років не допускали до захисту докторської. А вже те, що побачив в Афганістані, не залишило тоді ані найменшого сумніву: ця система доживає свої останні часи.

— Якщо можна, то назвіть бодай один приклад такого прозріння саме там.

— На все життя врізалося у па-м’ять… Наш колектив радянських спеціалістів шефствував над військовим шпиталем. Якось побачив там цілковито скаліченого бійця, без рук і ніг, без очей, це страшно навіть згадувати, він лежав у коридорі. Чому? А це ж була чиясь дитина!.. Одразу по тому потрапив на зустріч з тодішнім міністром закордонних справ Шеварднадзе. Він говорив щось про добрі справи, які, мовляв, СРСР робить в Афганістані, то повірите: я був під таким емоційним тиском, що мені просто хотілося примусити його замовкнути. Що він каже?.. Я бачив цього нещасного. Бачив, як вони тих бідних афганців… Ота допомога, що йшла в Афганістан… багато з тих, котрі зараз мільйонери, ще тоді наживалися.

Кабульський університет, най-більший в Центральній Азії, збудований західними країнами: кожна споруджувала один факультет. СРСР будував політехнічний. То там навіть не було нормальної друкарської машинки. Я знайшов спільну мову з афганцями, були прекрасні стосунки. А мене після всього вирішили не брати на останній авіарейс додому, покинули одного в містечку. Допомогла афганська розвідка. Я вже тоді думав про те, що обов’язково щось напишу. І вивіз пристойний архів. Монографія «Афганистан, прости» написана у 1990 році — ще до ГКЧП, хоч це була антиімперська книжка.

— Розумію, що спогади двадцятирічної давнини усе ще живуть у вашій не лише пам’яті, а й у душі

і що не все, мабуть, увійшло у книжку. Людина, у свідомості якої нема місця для ідеологічних міфів, здатна тверезо оцінювати не надто давнє минуле. Тим більше, коли це історик, який аналізує факти, зіставляє, робить наукові висновки… Та все-таки повернемося до теми НРУ. Вочевидь, вона виходила з загальної тематики вашої кафедри.

— Звичайно. Але наголошую: найбільший поштовх дав Афганістан. Я вже не кажу про те, що мої батьки розказували про репресії 1930-х, про Голодомор, який ми лише потім, по багатьох роках, назвали цим страшним словом, а скільки ще є таких, котрі не вірять. До слова, я колись писав у «Чорноморських новинах», як мої батьки зерно ховали… Коли виник Рух, коли він формувався, я ретельно вивчав усі матеріали. Забігаючи наперед, можу сказати, що ні в кого нема таких документів, у тому числі й у самому Русі. Збираюся віддати все це до обласного архіву.

— Ваші аспіранти, працівники кафедри, вочевидь, уповні користуються цим вашим архівом.

— Певна річ… Вони пишуть про Рух, успішно захищаються. Так-от, збираючи ті документи, я знав, що колись напишу книгу. І такий час настав.

— А як самі рухівці оцінюють вашу книгу?

— Були різні перипетії… Я нікому нічого не казав про те, що пишу. А коли привіз рукопис до Києва, там переглянули і сказали, що беруть до видання, було укладено договір. А згодом з’ясувалося, що хтось на основі моєї пише іншу книгу. Були суди. Остаточне рішення: авторові рукопис повернути, сплатити 50% гонорару. Я на ті гроші у 1997 році й видав монографію «Народний рух України. Історія».

Розкриємо знову збірник 25-й за 2012 рік, сторінка 53, цитата: «Про цю книгу Олександр Бойко писав: «На нашу думку, найбільш вдало… вдалося висвітлити місце і роль НРУ у політичному життя республіки Г. Гончаруку, який, використавши архіви рухівських структур, зумів дати доволі об’єктивну картину історії формування НРУ та критично оцінити його лідерів. Ця робота відрізняється органічним поєднанням науковості та публіцистики».

— Як ви сьогодні оцінюєте Рух, вірніше, те, що з ним сталося?

— Для цього були і об’єктивні, і суб’єктивні причини. При формуванні Руху там дуже багато було протестних людей, які не хотіли радянської влади. Але це не означає, що всі вони були патріотами України. Їм треба було цей стан пройти разом з Рухом, і вони його пройшли, домоглися Незалежності, а потім, як почала формуватися багатопартійна система, чимало з них стали на чолі партій. А суб’єктивна причина полягає у самому Чорноволові, коли він витіснив з Руху Драча, Гориня… Зі своїми опозиціонерами він боровся жорстко.

— А ви вірите, що він справді загинув через ДТП?

— Моя така думка: Чорновіл реально був претендентом на посаду Президента. Був головною небезпекою. То яку ще треба шукати причину? А все інше — то вже питання техніки. Підкреслюю: це моя особиста думка.

— Григорію Івановичу, ви сказали на початку розмови, що про УПА, вірніше, про ваші книжки на цю тематику, написати можна будь-коли. Та все ж напередодні 75-річчя створення Української повстанської армії, властиво, за два з половиною місяці, ми ніяк не обійдемо це питання. А воно ідентичне до «рухівського»: як ви при-йшли до усвідомлення необхідності оприлюднити документи стосовно УПА? Сьогодні багато хто бере на себе сміливість говорити про УПА з позицій радянської ідеології, ба навіть більше: свідомо втовкмачувати людям у голови небилиці як про самий визвольний рух, так і про його лідерів. При цьому не маючи в руках жодного документа...

— Гадаю, що дві ці теми — Рух та УПА — в даному випадку тісно переплетені між собою. А підштовхнула мене, я б сказав, програма НРУ, власне, передмова до неї, дуже коротка, вона влучно била по минулому. Я ще з часів радянщини схильний до документальної правди. Мені чи то пощастило, чи спрацювала якась закономірність — вийти на тему документів про УПА. Треба віддати належне покійному Олександру Юхимовичу Нагайцеву, від нього все почалося. Сказав, що хоче щось написати. Чому? Я, каже, служив у внутрішніх військах, забезпечував конвоювання, і багато що знаю. До того ж був татарського походження, з кримських. І його можна було зрозуміти: те, як повелися з його народом, і те, що він сам бачив, у чому брав участь, заговорило в ньому, коли вже можна було про це говорити. Як офіцер внутрішніх військ, він мав доступ до архівних документів. Я йому кажу: будемо працювати разом, їдь у Подольськ, де всі архіви військові СРСР, потрібні гроші — я з тобою поділюся. Поки ще не перекрили доступ до архівів. Отже, він дає мені матеріали. Я пишу, що можу, і він пише — що може. Так і почали видавати.

— Ці книжки читаються з неослабним інтересом, часом описуване захоплює. Але довго не можна читати ті документи, бо все те починаєш уявляти собі вживу...

— А тому, що воно ж не видумане. У нас там скупі коментарі, ми даємо можливість читачеві помислити: ось вам документ — думайте самі. Ви ж подивіться, як радянська влада з ними поводилась. Для неї це був не визвольний рух, а — бандити. Відповідно й судили. А присуджували найвищі терміни. Мені здається, що неможливо до кінця дослідити цю тему. Треба встигнути бодай що-небудь ще додати до вже сказаного. Найголовніше — про людей. УПА, за нашими підрахунками, чисельно була не меншою, ніж нині українська армія. Коли мене студенти про щось питають на цю тему, то я кажу: УПА від держави нічого не отримувала, як отримували радянські партизани, бо української держави тоді не існувало, і від Заходу теж не було ніякої допомоги. Їх забезпечував народ, люди ділилися останнім. Як же ж не назвати її народною армією?

— Дуже хотілося б, щоби вашими книжками, у яких наводяться лише документи і де обмаль коментарів, завжди користувалися ті «правдолюбці», котрі відверто брешуть у своїх ЗМІ, вигадуючи нісенітниці про УПА.

— Певен, що прийде час, і кожен вояк УПА буде знайдений і відзначений. Я про це сказав на конференції в Івано-Франківську, яка проходила у березні. Конференція рекомендувала наші книжки на Державну премію України.

— Григорію Івановичу, здається, можемо говорити про династію істориків Гончаруків. Один ваш син — професор кафедри історії України в Одеському національному університеті ім. І.І. Мечникова, другий теж, здається, займається дослідженнями у цій царині...

— Не в цій, трохи в іншій. Я мріяв би, щоб була династія. Але Анатолій обрав собі інший напрямок, він зараз очолює кафедру менедж-менту і фінансів в Академії харчових технологій.

— А як ваш син Тарас прийшов в історичну науку? Чи не завдяки вашому впливу?

— Хочу пригадати тут один випадок. Він тоді ще й до школи не ходив. Приїхала моя мама, на столі була розкладена дисертація, а то було, сказати б, святе місце. Мама почала там щось прибирати, зачепила, і все пішло на підлогу. Тарасик влаштував такий скандал!.. «Що ви зробили, ви знаєте, що таке дисертація?» Вже тоді розумів, що це щось дуже значуще. А взагалі відповідь на своє запитання знайдете в одній зі щойно принесених книжок.

«Важко сказати, яка подія, чи низка подій відкрили у його свідомості, душі, серці, розбудили тяжіння до минулого свого народу. Це міг бути його дідусь, який незадовго до смерті розповів про свій останній бій на польській землі у 1944 році. Тарасик старанно записав його розповідь на магнітофонну плівку і зберігає слова дідуся й понині. То страшна розповідь про безвідповідальність, злочинне ставлення вищого керівництва, яке кинуло три роти радянських бійців під фашистські танки й умертвило майже весь полк, це тоді, коли, здавалося, війна йде до свого кінця. Можливо, його власне ім’я ставило його ближче до долі і творчості Тараса Григоровича Шевченка, чи до безкомпромісного патріота України Тараса Бульби. Можливо, його нині покійний керівник кандидатської дисертації Віктор Петрович Ващенко викликав у автора любов до українських козаків, як унікального історичного явища, до козацької економіки. Можливо, патріотична атмосфера на кафедрі історії України Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, яка, попри всі шовіністичні тортури радянських часів, стала впевнено відроджуватись по мірі наближення до своєї могили тоталітарної влади». (З передмови до книжки: Т.Г. Гончарук. Газетними стежками. — Одеса: Астропринт — 2012).

— Діти завжди йдуть далі від своїх батьків, це закон розвитку суспільства, закон природи...

— Я задоволений тим, що Тарас захопився історією. У деяких місцях він мене переграє, але це добре, коли діти розумніші.

Серед книжок, принесених того ранку з друкарні, була ще одна дуже примітна: «Г.І. Гончарук і ті, хто про нього. Газетні розум та емоції» (за редакцією доктора історичних наук С.А Цвілюка). Книга ця підготовлена аспірантами професора Григорія Гончарука до його 75-річчя. Тут під однією обкладинкою зібрані, на загал, газетні публікації різних років з приводу як наукової, так і публіцистичної творчості Григорія Івановича, як рівно ж і деякі його власні публікації. Колеги-науковці, політики, журналісти, що в різний час писали про автора, наче б створюють колективний портрет вченого — людини неоднозначної, пристрасної, багатовимірної, чесної та сумлінної і наполегливої у своєму прагненні дійти істини і показати об’єктивну правду, а не лише у власному розумінні. Книга відображає сус-пільно-політичну ситуацію в Одесі в часах становлення Незалежності й читається, як захоплюючі мемуари, — хоча й далека від цього жанру. Попри все, як про те йдеться у післямові за підписом: Аспіранти, «історія Одеси не знає вченого-історика, який витримав шалені атаки журналістів, вчених, номенклатури, як це виніс головний автор книги, не втративши своєї посади, а основне — творчого тонусу, здатності до подальших змагань з відвертими шовіністами та прихованими антиукраїнськими кар’єристами».

І що до цих слів можна додати? Хіба що побажати ювілярові й надалі не втрачати цього тонусу творчості та здатності завжди залишатися самим собою — як це засвідчують публікації у цій та інших книжках.