У КОЛІ СВІТЛА

ВІСНИК VII МІЖНАРОДНОГО ТЕАТРАЛЬНОГО ФЕСТИВАЛЮ «ЗУСТРІЧІ В ОДЕСІ»

Зразкова одеситка

Черговим підтвердженням тому, що не тільки «увесь світ – театр», але і театри всього світу – одна велика родина, став виступ на фестивалі Центрального академічного театру ляльок імені С.В. Образцова. Вистава «Горбоконик» виявила одразу два близькі родинні зв’язки цього легендарного театру з Одесою.

По­перше, режисер театру, постановник вистави – заслужений артист Росії Володимир Беркун є добрим приятелем і однокурсником провідного артиста Одеського російського театру, народного артиста України Олега Школьника.

По­друге, виконавиця центральної ролі Гор­боконика Оксана Чабанюк народилася, виросла та зробила перші кроки на театральній ниві саме в нашому місті.

Першим театральним педагогом Оксани Ча­банюк був відомий в одеських театральних колах Анатолій Падука, невтомний ентузіаст своєї справи, керівник Театрального ліцею, що дав путівку в успішне творче життя багатьом одеським юнакам і дівчатам. Акторка з особливою теплотою згадує уроки Анатолія Івановича. Одеський театральний досвід допоміг дівчині пройти вступний добір до одного з найпрестижніших театральних навчальних закладів Москви – Театрального інституту імені Б. Щукіна.

Закінчивши навчання у 1997 році, Оксана була прийнята до трупи театру ляльок імені Образцова. За роки роботи акторка домоглася великих успіхів у професії. У 2002 році у її житті з’явилося телебачення. Після смерті акторки Наталі Державіної, голосом якої понад 30 років розмовляв найвідоміший персонаж програми «Спокойной ночи, малыши» порося Хрюша, керівництву телеканалу РТР потрібна була рівнозначна заміна. У кастингу взяли участь понад 20 професійних акторок і співачок. Найкращою була визнана Оксана Чабанюк. Відтоді улюбленець дітлахів Хрюша розмовляє і живе у кадрі з її допомогою.

До рідної Одеси Оксана регулярно приїжджала у вільний від роботи час. І ось, завдяки фестивалю «Зустрічі в Одесі», через 15 років після вступу акторки на службу до театру Образцова, земляки Оксани змогли оцінити її професійні якості.

Актори лялькового театру найчастіше залишаються невидимими для глядача і керують своїми персонажами через ширми аж до фінального поклону. Але в цьому разі глядачі побачили обличчя акторів з самого початку. Постановник вистави Володимир Беркун випередив основну лялькову дію живим прологом, у якому актори театру в образах жителів російського села готуються переказати дітям відому казку. Тож повернення успішної московської акторки на рідну одеську сцену було повноцінним, справжнім і переможним.

Сюжет казки має на увазі особливе ставлення юної публіки до чарівного помічника невдахи Івана­дурня – непоказного на вигляд, але наділеного чудесними здібностями Горбоконика. Майстерність художника­постановника вистави Євгенії Шахотько підсилила ефект: перша поява чарівної ляльки­Коника неодмінно викликає оплески юних глядачів. Ну а голос Оксани Чабанюк і її майстерність кукловода доповнюють образ, перетворюючи постановкову театральну дію на справжню казку.

Спочатку у фестивальній програмі був запропоновановано один показ «Горбоконика». Але у зв’язку з величезною цікавістю до легендарного театру та заздалегідь розкупленими квитками, що не дісталися всім охочим, було призначено ще одну виставу. Обидва покази пройшли з великим успіхом.

– Одеса відрізняється від Москви багато чим, але тільки не дитячою публікою: діти залишаються дітьми скрізь і нашу казку приймають однаково щиро і радісно. У плані глядацьких реакцій маленькі одесити такі ж, як маленькі москвичі, – прокоментувала Оксана Чабанюк свої враження від виступу на «Зустрічах в Одесі».

Слава богу, наші діти, що ростуть у добу комп’ютерних спецефектів і 3D­графіки, ще ві­рять у старі добрі лялькові дива. І цю віру пот­рібно підтримувати. Надихнувшись реакцією публіки, співголова «Зустрічей в Одесі» Олександр Копайгора пообіцяв, що відтепер включення до фестивальної програми дитячих вистав стане традицією. Спасибі театру Образцова за її зародження.

Юрій ВОЛЧАНСЬКИЙ

«Світ потворний,

але нам подобається жити!»

«Любов зла, полюбиш і козла» – говорить російська приказка. Ось приблизно про це й вистава «Якіш і Пупче» за п’єсою Ханоха Левіна, культового ізраїльського письменника та драматурга. Цією виставою у виконанні театру «Гешер» із Тель­Авіва відкрився театральний фестиваль «Зустрічі в Одесі».

Можливо, організатори фестивалю трохи ризикували, поставивши цю роботу на самому початку фестивальної афіші. По­перше, виставу грають на івриті із субтитрами. По­друге, п’єса провокаційна, про двох потвор, яким настав час одружитися. Незрілі уми могли б сприйняти її як пародійну варіацію на тему «тілесного низу». На щастя, в Одесі «правильна» публіка, і овації, якими вона нагородила акторів, підтвердили, що всі підтексти були прочитані як треба.

Єврейську літературу люблять за сміх крізь сльози, за гумор, від якого хочеться плакати. П’єса Левіна – не виняток. На перший погляд, ситуація буденна та смішна: Якішу (актор Юваль Янай) і Пупче (Нета Шпігельман) не пощастило народитися гарними, але вони – живі люди: у нього «зі штанів валить дим», так йому хочеться одружитися, і в неї гормонів «як нафти в Іраку». Але ж у них в голові – образ прекрасного принца та принцеси, нареченого­рядженого, єдиного, призначеного Богом. Однак Якішу вдається добрати до пари лише таку ж страшну, як крокодил, наречену. У результаті дітородний орган Якіша відмовляється «мати справу» з молодою дружиною. «Не я вирішую», – виправдовується Якіш, це «він» байдужий до високого.

Ось тут у виставі відкриваються людські глибини. Як люди знаходять одне одного? Чому, наприк­лад, чоловіки «западають» на тупуголових бембі, не помічаючи високодуховних, але непримітних на вигляд дівчат, ідеальних дружин та матерів? Чому поруч із елегантною красунею найчастіше бритоголове чудовисько у спортивних штанах? Ця вистава про те, як часто в людині не збігається духовне і тілесне, при цьому тілу неможливо пояснити, що поруч із тобою – духовна досконалість. Тому Якіш і Пупче кажуть, що їм не пощастило народитися, і шкодують, що не живуть у повній темряві та сліпоті, бо при найменшому світлі тіло Якіша відкидає Пупче. Але ж тій хочеться дитини, ідеал її щастя – крихти від печива, яке розсипає її дитя (який тонкий, щемливий образ!).

Вистава вирішена у клоунській стилістиці (постановка Євгена Ар’є). Важко уявити, як можна було б зробити це інакше. Клоунські носи акторів немов уберігають нас від надто трагічного сприйняття дійсності (жанр п’єси – «трагікомедія для дорослих»). А трагедія в тому, що «ти старієш із кожною хвилиною», і пошук ідеалу може затягнутися на все життя, тому треба брати «попсований товар», інакше залишишся ні з чим. І ось вже Якіш знаходить для себе дюжину виправдань для того, щоб «покохати нещастя», бо «світ – це не салон краси». Ось лише його тіло не згодне, і навіть звертання до проститутки Жужоліни (Саша Демидов) не допомагає. І щоб вам надто не було смішно, Силач (Михайло Ривкін) звертається до аудиторії: «А як у вас справи із цим?»

І все ж таки це життєстверджуюча вистава, не лише тому, що зрештою в Якіша і Пупче «усе вийшло», а тому, що весілля зустрічається з похороном, тому, що смерть змінюється народженням, адже у Пупче буде дитина. Напевне вона не буде красивою, але, як кажуть герої, у цьому світі все потворне, але нам подобається жити. Вистава театру «Гешер» – це гімн життю, яке долає власне каліцтво. Недаремно у фіналі актори, йдучи геть, залишають на паперовій підлозі різнобарвні сліди.

Ця паперова стилістика – сцено­графічна знахідка (Михайло Кра­менко). З одного боку, вона натякає на тлінність, крихкість буття, з іншого боку, ілюструє ту ілюзію, що життя можна переписати, здерши попередній його шматок, як старі шпалери. Вся вистава застерігає нас від цієї ілюзії, але робить це ненав’язливо, веселими клоунськими засобами, щоб глядачеві не було зовсім вже нудно від метафізичної безодні, здатної розверзнутися перед ними. Цьому сприяє й жива музика у виконанні інструментального квартету, який за допомогою оригінальних обробок класичних та естрадних стандартів створює особливу атмосферу, пом’якшуючи жарти тілесного низу і одночасно відводячи нас від краю безодні.

Клоунські маски не заважають побачити й зрозуміти, що в театрі «Гешер» працює чудова акторська трупа. Вона настільки гарна, що цих акторів захотілося побачити в справжній драмі або трагедії. Можливо, на сцені Одеського російського драмтеатру.

Сергій ГОГІН

П’єса – як мінне поле

Культовий для Ізраїлю та епатажний для всього світу – саме так однією фразою можна охарактеризувати драматурга Ханоха Левіна (1943 – 1999), автора даної досить неоднозначної п’єси, текст якої просто­таки кишить сексуально­статевою тематикою та «гумором нижче пояса». Постановка такої п’єси – це ходіння по мінному полю, де будь­який крок ліворуч – праворуч може обернутися вибухами обурення глядачів та критиків – від докорів у потаканні вульгарності до звинувачень у пропаганді порнографії. Режисер Євген Ар’є виконав воістину філігранне проходження по цьому полю, не наступивши на жодну «міну» і не зачепивши жодної «розтяжки». Надійним саперським екіпіруванням для нього став жанр класичної клоунади, яким постановник володіє досконало. І тому єдиний потужний вибух, що пролунав у виставі, – це був грандіозний фінальний вибух оплесків та овацій одеської публіки. На щастя для інших театрів – учасників «Зустрічей в Одесі», даний фестиваль не є змагальним, бо наздогнати та перегнати «Якіш і Пупче» у плані досконалості режисерського задуму та філігранності акторського втілення – завдання архіскладне. Пролог нинішнього фестивалю задав йому дуже високу планку.

Юрій ЮЩЕНКО