Останнім часом в Ізмаїлі, як втім в усіх інших невеличких провінційних містах України, намітилася стійка негативна тенденція відтоку здібної та перспективної молоді у пошуках кращої долі.

На жаль, в Ізмаїлі не вбачають перспективи для тієї частини амбіційної молоді, яка, наприклад, за часи Радянського Союзу, безсумнівно, становила б еліту кадрового резерву: медалісти, переможці всіляких олімпіад. Так, звичайно ж, тенденцію відтоку молоді можна спробувати списати на витрати звичайного процесу урбанізації. Адже апріорі – велике місто надає й більше можливостей для реалізації. До того ж, як показує життя: зараз кожне наступне покоління молоді у своїх бажаннях та діях стає усе прагматичнішим. Так, директор Ізмаїльського центру зайнятості Володимир Олександрович Довгаль відзначає, що нинішні двадцятирічні від своїх батьків принципово відрізняються націленістю на блискавичне досягнення життєвого успіху, а аж ніяк не на примарну перспективу кар’єрного зростання, розрахованого на десятиріччя. Сьогодні молоді люди прагнуть вже до 25 років одержати той соціальний стан і ті матеріальні блага, які за часів Радянського Союзу поступово досягалися успішною людиною вже лише в солідному віці – 50 – 55 років. Щоправда, і підхід самого суспільства до кар’єрного зростання був інакший. Адже раніше були неухильні «правила гри». Наприклад, якщо ти мріяв опинитися на вершині чиновницької ієрархії або ж стати директором великого підприємства, то ти повинен був пройти абсолютно по всіх кар’єрних сходинках. Крім того, існували і певні вікові обмеження. А тепер реально стати і в 20­річному віці директором великої фірми.

Якщо говорити конкретно про Ізмаїл, то тут, мабуть, можна було б виділити два основні аспекти. По­перше, у столиці Українського Придунав’я немає в достатній кількості тих робочих місць, які могли б зацікавити амбіційний прошарок молоді. Адже в останні роки намітилася ще одна тривожна для Ізмаїла тенденція – основні фінансові потоки усе в більшому обсязі стали йти у великі міста. До цього призвели реорганізації «Укртелекому», митниці, інших організацій, а також поступовий відхід з Ізмаїла великих банків. У результаті в районному центрі стає усе менше окремих юридичних осіб, їх, як правило, замінюють філії. Солідною «ложкою дьогтю» обертаються і прогресуючі кризові явища містоутворюючих підприємств морегосподарського комплексу. Так, за словами В. Довгаля, керівництво Українського Дунайського пароплавства ще навесні попередило міську владу про намір скоротити до кінця року близько 800 чоловік. Ґрунтовно штормить і порт: нестиковки з «Укрзалізницею», відсутність серйозних обсягів вантажів – призвели до різкого скорочення фонду заробітної плати. Певні проблеми є й з целюлозним комбінатом, де останнім часом попит здебільшого на малокваліфіковані робочі місця. Не варто забувати, що відносно недавно пішли в небуття такі гіганти, як «Еталон» та консервний завод. Але ж на цих підприємствах працювали тисячі людей, зокрема й фахівці з вищою освітою.

Ну і другий момент – це низька вартість робочої сили, що явно йде врозріз з інтересами освічених та амбіційних молодих людей. Адже людина з вищою освітою, маючи навіть на руках диплом престижного вузу, спочатку може розраховувати на зарплату не більш ніж у 2 тисячі гривень. До того ж, варто визнати, що останнім часом ізмаїльський роботодавець у своїй основній масі став невиправдано жадібним і насамперед намагається заощаджувати саме на оплаті праці, придумуючи для цього низку вивертів. Це – і подовжений випробний термін; і оформлення не трудового, а цивільного договору; це й різні форми неповної зайнятості; поєднання на одну зарплату декількох посад; це й часом прив’язка рівня заробітної плати до якоїсь комерційної складової (наприклад, в одній з місцевих філій великого українського банку кредитні інспектори одержують винагороду за свою працю виходячи із двох складових: фіксованої частини зарплати, а також залежно від обсягу залучених і виданих кредитів). Щоправда, як показує життя, заощаджуючи на оплаті праці, ізмаїльський роботодавець, образно кажучи, пиляє гілляку, на якій він сам і сидить. Адже за низької вартості робочої сили кваліфікованого працівника не виховаєш і не залучиш. Це аксіома.

У результаті, як відзначає В. Дов­галь, ось вже протягом 8 – 10 ро­ків і сформувалася стійка тривожна тенденція – ізмаїльці, які закінчили вузи в Києві, Харкові та Одесі, до свого рідного міста вже більше не повертаються. І без сумніву, це стало для Ізмаїла тією проблемою, не вирішивши яку населений пункт, який колись був квітучим та успішним, неминуче й остаточно перетвориться на закуткове заштатне містечко.

До речі, цікаво, що якщо часом у керівника якогось великого підприємства й виникає бажання «омолодити кров» та залучити на роботу групу молодих фахівців, він буквально впирається чолом у стіну. Наприклад, попередній начальник Ізмаїльського порту Юрій Фуртатов, бажаючи кардинальним чином оновити прошарок середньої ланки, так і не зміг залучити годящі кандидатури. І все з тієї ж причини – молодь після вузівської освіти до міста повертатися не бажає.

Сьогодні в Ізмаїлі, як втім і в інших провінційних придунайських містах, серйозних перспектив на майбутнє поки що не проглядається. Адже, гадаю, нікому не варто доводити, що без талановитої та освіченої молоді неможливо досягнути нормального рівня життя. І тут, звичайно, щоб зрушити справу з мертвої точки, насамперед потрібна політична воля. Держава не на словах, а реальними справами повинна зрештою ефективно втілити в життя програму регіонального розвитку Українського Придунав’я. І лише тоді амбіційна молодь знову зверне свій погляд на малу батьківщину. Це також є ще одна аксіома.