Я не політик. Понад усе люблю свою Україну, роблю для неї, що можу, і розумію, що нині вона під загрозою знищення. «Гірше ляха свої діти її розпинають...» Стільки років минуло від тоді, як Шевченко це сказав, а його слова актуальні й досі.

Україну треба рятувати, спільними зусиллями постати проти ворога, що захопив всі командні висоти в державі і чинить над нами наругу. А ми знову спостерігаємо отаманію. На початку ХХ ст. в Україні діяло 1435 повстанських загонів, відбулось ще 268 стихійних селянських повстань проти більшовицької навали. Якби вони тоді всі об’єдналися! Та ватажків поодинці перестріляли, замучили у в’язницях і піддали забуттю, а українців закабалили, найкращими заповнивши гулаги Норильська, Воркути, Колими... Яку долю готують нам нинішні «отамани» з чемпіонськими нагородами, з вилами, з гарними гаслами про євроінтеграцію?

Я голосуватиму за ВО «Батьківщина» тому, що там об’єдналися сили, які справді хочуть зберегти Україну, дати їй поштовх до економічного процвітання, а не лише вивищитися у політичному сенсі. Гадаю, ні в кого не виникає сумнівів, що комуністи, яким прогнозують немалий відсоток довіри, знову злигаються з «регіоналами». І вся країна має шанс жити за законами, які прийматиме Дума, а не Рада, а наші сини й онуки — знову стати найкращими сержантами в імперській армії.

Для мене останні два десятиліття не були марними, бо отримала можливість дізнатися про мою націю те, що було під сімома замками. Молодшаю, коли не бачу довжелезних черг за харчами, коли не чую звуків «Союза нерушимого». Як дочка «погибшего героя, грудью защитившего страну», яка виросла у холоді, голоді та зневазі до українців, я кожною своєю клітиночкою відчула всю брехню комуністичної влади, тому мене жахає рівень зазомбованості нашого суспільства, де після семи десятиліть духовного і фізичного нищення українців і 20 років колабораціонізму комуністів у Верховній Раді, вони збільшують рейтинг.

Я прихильниця програми «Наша Україна» і її лідера Віктора Ющенка. За ці переконання з подачі деяких місцевих активістів навіть піддавалася остракізму. Але я і сьогодні впевнена, що Віктор Ющенко був єдиним українським президентом. Він в умовах максимального обмеження його президентських повноважень зробив усе можливе, щоб піднести свій народ до вершини розуміння українцями свого місця в історії. Згадаймо відродження Батурина, його зусилля з донесення правди про Голодомор 1932—1933 років, про злочини комуністичного режиму в Биківні. Наш президент відкрив архіви КДБ, на які РФ наклала довічне табу. Він розумів: дізнавшись про справжню історію боротьби і нищення українців у 1917—1932 роках, ми станемо українцями по духу. Цього «старший брат» йому ніколи не простить.

14 вересня в «Просвіті», представляючи 11-класникам свою експозицію «Народна війна», сформовану з матеріалів 30 державних, галузевих та обласних архівів, директор Музею совєтської окупації Роман Круцик зауважив: «російські політтехнологи вважають своїм найбільшим досягненням те, що їм вдалося налаштувати український народ проти свого президента. Звичайно ж, не без допомоги російської «п’ятої колони» з комуністів і «регіоналів».

Я прихильно ставлюся до програми «Нашої України», і все ж голосуватиму за «Батьківщину», щоб не пропав мій голос, не був розділений на користь тих політичних сил, яких вважаю ворогами нашої держави. На жаль, «Наша Україна» якось дивно і довго визначалася й не захотіла об’єднуватися з патріотичними силами супроти нинішньої влади, що й призвело до остаточної втрати симпатиків (звісно, попередні «заслуги» також далися взнаки).

Поміж людей доводиться чути закиди, мовляв, опозиції бракує справжніх лідерів. Вважаю, що то несправедливе звинувачення. Скажімо, Арсеній Яценюк, вихований в українському середовищі, в хорошій родині, вже має чималий досвід. На попередніх посадах довів свою державотворчу позицію, а в політичній площині проявив неабияку волю до боротьби. У цій команді бачимо досвідченого міжнародника, послідовного євроінтегратора Бориса Тарасюка, неперевершеного аналітика, безсумнівного патріота Анатолія Гриценка, виваженого і високоінтелігентного В’ячеслава Кириленка. Не кажу вже про Миколу Томенка та Сергія Соболева — політиків, чия послідовна позиція, скерована на захист інтересів України, варта наслідування.

Сьогодні ми всі прекрасно розуміємо, що шлях до визволення Юлії Тимошенко — перемога опозиції на виборах, бо ніякі голодування-пікетування цю владу не зупинять, як і не почує вона рішення європейських судів. Нам необхідно повернутися до конституційних норм життя. Але це можливо лише за перемоги опозиції. А вже їй треба подбати, щоб надалі кожен, хто наділений владними повноваженнями, діяв в інтересах народу, а не власних синів чи кумів. У демократичній державі має превалювати закон один для всіх.

Але не чекаймо чудес, а працюймо на перемогу, піднімаймо національну і громадянську свідомість нашого народу, щоб кожна людина усвідомила і свої обов’язки, і свої права, зокрема й щодо впливу на владу, як на нинішню, так і на майбутню.

Аліна ПЛЯЧЕНКО, кандидат філологічних наук, голова обласного осередку Ліги українських жінок.

м. Одеса.