Ось така вона, свята правда

Колись незабутній Денис Іванович Фонвізін, наділений глибинною мудрістю, писав: «Дякувати Богу, що на брехню немає мит! Адже куди б яке усім було руйнування!» Ці слова пора нагадати тим, хто наситившись брехнею, спотворює правду про Велику Вітчизняну війну. Причому кидає зерна обману й у безневинні дитячі душі. На нещодавній зустрічі зі школярами, присвяченій 68–й річниці визволення України від фашизму, до мене підійшов юнак і запитав:

– А це правда, що героїв давали тим, хто служив у штабах і не воював в окопах, так би мовити, по блату.

– Від кого ти це почув, хлопчику?

– По телику один дядько говорив, історик якийсь.

Я пообіцяв передати йому том спогадів ветеранів–фронтовиків і книжку «Свята правда про війну», написану дітьми, нинішніми його однолітками, діди й прадіди яких воювали в окопах. Вони взяли участь у конкурсі на найкращий твір за темою: «Свята правда про війну», оголошеному «Одеськими вістями». І чули цю правду з перших вуст від тих, хто пережив той страшний час, коли фашистська погань творила свої бузувірства на нашій багатостраждальній землі.

Я, що пізнав усі «принади» гітлерівської окупації, згодом ставши військовим журналістом, мав честь часто зустрічатися з воїнами, які боролися із шаленим ворогом на передовій, втілюючи у життя плани, що розроблялися безупину у штабах полків, дивізій, армій і фронтів. Вигадки спотворювачів правди про війну, які сіють зерна невір'я у справжнє значення Великої Перемоги, здобутої величезною ціною, спростовуються безліччю прикладів мужності й відваги, безмежної вірності Вітчизні, про які мені повідали фронтовики, які не раз дивилися в очі смерті.

19 липня 1943 р. рота бронебійників, якою командував старший лейтенант Валентин Єжков, зайняла оборону біля донецького села Степанівки. На її позиції наступали головорізи фашистської дивізії «Мертва голова». Броньовані чудовиська поповзли на наші окопи, а за ними з автоматами напереваги рухалася п'яна піхота.

– Усім по місцях! – скомандував командир роти, що перебувала на напрямку головного удару. – Стояти на смерть, берегти боєприпаси. Бити ворога тільки напевно!

Першим відкрив вогонь із протитанкової рушниці Єжков. Він підбив танк, що вирвався уперед. Від нього повалили густі клуби чорного диму. Завмерлу хрестату махину почали обходити два танки, що йшли за нею, і бронебійники вразили їх влучними пострілами. Піхоту відтинали від броньованого прикриття вогнем з автоматів і гвинтівок. Ворожа атака захлинулася. Але перепочинок був коротким. Перешикувавшись, фашисти почали нову атаку. Танки рухалися, ведучи безупинно вогонь на ходу. Дві наші бронебійки вийшли з ладу, з'явилися вбиті й поранені. Запалало ще кілька ворожих танків, але сили були нерівні.

У критичну мить бою старший лейтенант Єжков поповзом пробрався до підбитого танка і, розгорнувши його башту, відкрив вогонь по«тиграх», що підійшли на підкріплення фашистам. Він підбив три ворожі машини й повернувся до своїх у розкидані снарядами окопи. У тих, що оборонялися, закінчувалися боєприпаси. Єжкова поранило осколком у ногу. Перемагаючи біль, він зі зв'язкою гранат по–пластунськи поповз назустріч «тигрові», що насувався на тих, хто оборонявся. Двадцять метрів, десять, вісім, п'ять… Єжков кинувся під гусениці. Фашистський танк був знищений разом з екіпажем.

Натхнені героїчним вчинком командира, бронебійники відбили люту атаку гітлерівців, що залишили на полі бою 12 танків. 6 із них знищив старший лейтенант Валентин Єжков. Він посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Про цей подвиг російського офіцера, здійснений в бою на українській землі, мені повідав казах Сагадат Нурмагамбетов, який закінчив війну в Берліні командиром стрілецького батальйону, Героєм Радянського Союзу.

А от виписка з нагородного листа на представлення до звання Героя Радянського Союзу навідника 45–міліметрової гармати 936–го стрілецького полку 254–ї стрілецької дивізії 52–ї армії сержанта Михайла Семеновича Корнілова. «При форсуванні р. Дніпро 1.10.43 р. Корнілов разом з 45–міліметровою гар–матою першим переправився через водну перешкоду, зайняв вигідну вогневу позицію і, відкривши вогонь, забезпечив просування підрозділів, що переправилися на правий берег річки, і захоплення плацдарму. Ведучи артилерійський вогонь по виявлених вогневих точках супротивника, знищив 2 кулеметні точки, 2 гармати і до 20 німців. При відбитті контратаки супротивника 8.10.43 р. тов. Корнілов проявив зразки мужності й безмежного героїзму. Він у притул розстрілював п'яних фашистів, що насідали на батарею. А коли пішли на вогневі позиції батареї кілька танків, він почав вести з ними нерівну боротьбу. Влучними артилерійськими пострілами він підбив 2 німецьких танки, інші повернули назад. У тому бою він знищив 30 фашистів. Піхота супротивника наблизилася, гармата була розбита. З обслуги живим залишився Корнілов. Він почав знищувати фашистів гранатами. Атака супротивника була відбита, на полі бою ще залишилося 15 фашистів убитих і 10 поранених. Тільки після наказу командування Корнілов почав відходити на заново зайнятий рубіж оборони. За успішне форсування р. Дніпро, заволодіння плацдармом на правому березі річки достойний найвищої урядової нагороди – звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна й медалі «Золота Зірка».

Високе звання сержантові М.С. Корні–лову було присвоєно 22 лютого 1944 р.

Ось така вона, свята правда про тих, хто ставав Героєм Радянського Союзу. А «історикам», що спотворюють її, і котрі не нюхали пороху, доречно буде нагадати слова того ж Дениса Івановича Фонвізіна: «О, Климе! Справи твої великі! Але хто хвалив тебе? Рідня та дві заїки».

Віктор МАМОНТОВ,

«Одеські вісті»

Віднайшлися ордена солдата

Червоноармієць Микола Равданський пішов на фронт 30 квітня 1944 року з рідної Саврані. Йому тоді було 21. Після короткого спецнавчання молодого воїна призначили командиром обслуги 76–міліметрової протитанкової гармати 138–го окремого винищувально–протитанкового артилерійського ордена Червоної Зірки дивізіону. Воював М. Равданський у складі І Українського фронту. Повернувся з війни у переможному 1945 році.

Нагород майже за рік військової служби солдат не отримав. Батьки та рідні були неймовірно раді з того, що він залишився живий. Сумлінно працював на виробництві, за що мав трудові відзнаки. Дітям усе життя розповідав про фронтові події Великої Вітчизняної.

Солдат війни вже пішов на вічний спочинок. А нещодавно його донька віднайшла документи на батькові нагороди: орден Червоної Зірки, ордени Вітчизняної війни І та ІІ ступенів. Нагородні листи датовані 9 березня, 1 та 14 травня 1945 року. У них є опис подій – за що солдат удостоєний нагород. Наприклад, орден Червоної Зірки йому належить за успішне проведення контратаки під час бою в районі міста Губен (Німеччина).

Цікавий той факт, що Тамарі Миколаївні, доньці М. Равданського, вдалося віднайти дані про нагороди батька завдяки загальнодоступному електронному банку документів «Подвиг народу у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 років», який відкрито на сайті Міністерства оборони Російської Федерації. Цей унікальний портал наповнюється всіма документами, що містить воєнний архів, про перебіг і підсумки основних бойових операцій, про подвиги та нагороди усіх воїнів Великої Вітчизняної війни.

Не відомо, з яких причин заслужені нагороди не були вручені М. Равданському. Тепер вони дістануться рідним ветерана.

Тетяна БОРИСОВА

Там, де воювали партизани

Савранська земля – край партизанської слави. У роки Великої Вітчизняної війни у Слюсарівському лісі базувався партизанський загін «Буревісник». У його лавах налічувалося понад 700 народних месників, і вони завдавали нищівних ударів по ворогові в тилу. Пам’ять про ці події жива й донині. У селищі Саврань названо вулиці на честь героїв – Благодиря, Шелковникова, Малярова. На високому пагорбі височить пам’ятник партизанам загону «Буревісник».

На місці його базування, завдяки піклуванню місцевої влади, досі збереглося декілька землянок, там встановлено обеліск і червону зірку на спомин про загиблих. Сюди приїздять ветерани війни, аби згадати ті роки та вшанувати пам'ять побратимів. Я побувала з ними під час відвідування цього історичного місця.

Серед ветеранів, які дорогою до лісу гомоніли про свою молодість, згадували буремні роки, була й Ніна Нестеренко, 91–річна жінка, колишня учасниця партизанського загону. Щоразу, приїжджаючи на це місце, вона дякує лісові, що тоді став її домівкою, прихистив від ворога.

Зустріли ветеранів учні Слю–са–рівської школи, що приїхали до лісу на підводі, саме так, як свого часу партизани. Одразу розклали багаття, аби спекти картоплі. За цією роботою й застали їх ветерани. Діти вручили їм хліб–сіль і квіти. Представники старшого покоління уважно послухали розповідь про місцевих героїв, яку підготували школярі. Цікаво було оглянути землянки, в яких жили народні месники.

– Подумайте, діти, як важко в таких умовах жити – без електрики, без побутових зручностей, а взимку – ще й в холоді. Та попри все люди вистояли і вигнали ворога із рідної землі, – звернувся до школярів перший заступник голови районної державної адміністрації Віктор Рябокоровка.

Тим часом до лісу завітали вихованці Завалівської загальноосвітньої школи із сусідньої Кіровоградської області на виховний Урок мужності, який провела завідувачка районного історико–краєзнавчого музею Олена Івашківська. Уважно слухали учні обох шкіл і розповідь Ніни Нестеренко.

– Ми йшли до лав партизанів за покликом серця, щоби боронити рідну землю від фашистів. Вони катували нас, знущалися з населення за те, що люди допомагали нам продуктами і приховували місце нашого перебування, – сказала зокрема вона.

Зволожені очі жінки виказували, що спогади розтривожили їй серце...

Того ж дня в селищі відбулася урочиста хода представників трудових колективів, громадськості, учнів Савранської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів та професійно–технічного аграрного училища до пам’ятника учасникам загону «Буревісник». Тут пройшов мітинг за участю голови районної державної адміністрації Олега Іспанюка та голови районної ради Миколи Бадюла. У своїх промовах вони відзначили важливість вшанування партизанів на державному рівні. Також подякували ветеранам за мирне сьогодення та згадали тих, хто боронив рідну землю від ворога. Усі присутні хвилиною мовчання вшанували пам'ять загиблих народних месників. На їх честь прозвучав артилерійський залп.

Учасники художньої самодіяльності показали змістовний тематичний концерт. Потім відбулося покладання квітів до пам’ятника.

Варто зазначити, що цього року минає 40 років від дня відкриття пам’ятника учасникам загону «Буревісник». Він був споруджений на кошти місцевих жителів і встановлений на найвищому місці селища, тому звідусіль його далеко видно. Здається, і нині партизани у бронзі стоять на варті мирного життя своєї рідної землі…

Тетяна СТОРЧАК, власкор «Одеських вістей», Савранський район