«Ми хочемо жити нормально. Жити, як усі. Жити повноцінним життям. Жити так, аби на нас не показували пальцем і не цуралися», — крізь рясні сльози каже Сергій Мельник.

Сергій — інвалід, від самого наро­дження страждає на складну форму ДЦП. З тим, що прикутий до інвалідного візка, змирився давно. Але з людською безсердечністю і навіть злобою ніяк не звикнеться.

Єдине місце, де на нього не показують пальцем і де він хоч трохи почувається впевнено, — Товариство інвалідів Суворовського району. В цій організації Сергій від самого її заснування. Ще добре пам’ятає, скільки шляху доводилося долати, аби доїхати в Лузанівку, де раніше розміщувалася організація. Але те минулося: звідти інвалідів давно виселили, а приміщення віддали під аптеку. Тепер товариство значно ближче до його будинку — на вулиці Героїв Сталінграда. Добратися туди від Заболотного, де мешкає наш герой, значно простіше.

«Сюди приходять інваліди та їхні рідні зі своїми проблемами та радощами. Приходять за порадою та спілкуванням. Ми разом шукаємо вихід із життєвих труднощів, разом святкуємо дні наро­дження і вчимося просто жити. Наша організація стала справжнім, навіть не другим, а першим (адже часто в рідних стінах інваліди почуваються зайвими, тягарем для близьких) домом для більш ніж п’ятиста людей з обмеженими фізичними можливостями», — розповідає Валентина Гаманюк, голова Товариства інвалідів Суворовського району.

Свого підопічного Сергія знає добре. І його мрію — теж. Чоловікові пішов уже четвертий десяток, і половину свого віку він хоче одружитися. Причому не на абикому, а лише на Олені.

Молоді люди познайомилися 20 років тому, на одному із зібрань інвалідів. «Здається, тоді було якесь свято. Олену помітив одразу: маленька життєрадісна синичка. Моя люба пташка. Гарний настрій додав сміливості — пішов зна­йомитися. На превеликий подив, не відшила», — згадує він посмішкою. «Він мені теж сподобався. З першого погляду. Відтоді потоваришували», — додає кохана Сергія — Олена Човган. Та згодом молоді люди зрозуміли, що лише дружби їм обом замало. Хочеться стати сім’єю. Таємно від батьків мріють одружитися. Але мати Олени категорично проти. «Ми з ним однолітки, а вона каже, що думати про сім’ю вже запізно. Та й не хоче такого зятя. Я інвалід і він, як дитина, у візочку», — поділилася переживаннями жінка.

Та, попри це, Сергій повен оптимізму. Каже, ще доведе майбутній тещі, на що здатен. Аби тільки роботу підшукати. Своє життя хоче зв’язати з комп’ютерами. «У нас в товаристві є якийсь старенький комп’ютер. Я вже багато чого вмію на ньому робити. Та хочеться значно більшого. На жаль, це ще одна мрія. Мрія, бо техніка застаріла, часто виходить з ладу, та й охочих попрацювати на ній достатньо й без мене. Якби ж у нас був свій клас інформатики з кількома сучасними комп’ютерами! От тоді справа з навчанням пішла б значно швидше», — розмірковує Сергій.

Справа пішла б швидше, якби в товаристві був викладач інформатики. Сьогодні хлопець, який за власним бажанням навчає інвалідів ІТ-технологіям, зі своїми обов’язками не дуже справляється. І не тому, що йому знань бракує чи техніка підводить. Він і сам людина з особливими потребами, до того ж ще й має великий дефект мови, і через це його підопічні не все розуміють. «Для нас комп’ютери — це як шанс на щасливе майбутнє, — з сумом зауважує Олена. — Шанс бути разом».

На жаль, історія Сергія з Оленою — не виняток. Сьогодні за своє право на майбутнє в Суворовському районі борються понад 13 тисяч людей з обмеженими можливостями. В області їх кількість взагалі вражає — понад 90 тисяч дорослих і майже 20 тисяч дітей. Усі вони для повноцінного життя потребують соціа­лізації. І це не лише пандуси та спеці­альні поручні для візочників, світлофори, що розмовляють, — для незрячих та спеціальне табло в громадському транспорті з рядком-бігунцем із назвами зупинок, але й диспансеризація, пільгове медикаментозне забезпечення, безкоштовні електрокардиостимулятори. Втім, крім проблем, пов’язаних суто із здоров’ям, потурбуватися треба й про дозвілля. Людям з обмеженими можливостями дуже важливо спілкуватися як між собою, так і з цілком здоровими. Створити такі умови для життя інвалідів, щоб вони могли взаємодіяти із зовнішнім світом нарівні з іншими одеситами, — таке завдання департаменту праці і соці­альної політики Одеської міськради. З цією метою мерія продовжила програму «Рівність» до 2015 року. Складати проект цього документа допомагали різні товариства інвалідів. «І якщо є необхідність внести якісь зміни або поправки, то це все в наших силах, це все живий документ, який можна правити, який можна обговорювати», — зауважила на одному із «круглих столів» Олена Китайська, директор профільного департаменту міськради.

Вносять поправки і побажання до програми інваліди постійно. Наприклад, уже вкотре просять відкрити в Суворовському районі філіал реабілітаційного центру Януша Корчака, що на вулиці Гайдара. Цього року до них дослухалися: у серпні на вулиці Сахарова, 30/1, з’явився філіал цього дитячого реабіліта­ційного центру. Тепер про подібний за­клад мріють дорослі інваліди. Адже на житломасиві людям з особливими потребами, яким від 20 і більше, просто ніде проводити свій вільний час. Звичайні клуби для розваг і кінотеатри їм не по кишені. У Товаристві інвалідів Суворовського району розваг мало: розмови, читання книг, зрідка лекції з інформатики та курси вишивання для жінок. Єдина альтернатива, де можна себе реалізувати, знову ж таки реабілі-

таційний центр на Гайдара: там і студії творчості, і спеціальні спортмайданчики, і навіть пристосований для інвалідів басейн. «Моєму синові дуже туди подобається їздити, але це далеко, та й по грошах накладно. Тому якби на базі центру реабілітації, що на Гайдара, відкрили б філіал у нас, ми були б дуже вдячні», — підкреслила Олександра Каткова, мати 33-річного інваліда. Можливість така є, було б тільки бажання у можновладців, яке поки що далі порожніх обіцянок і балачок не просувається.