Є люди, про яких і хотілось би, але не зможеш говорити спокійно. Без захоплення. Справді, хіба не зворушить бодай когось чоловік, який завжди жалкував, що доводиться вряди-годи їсти і спати, відволікаючись від улюбленої роботи? Своєрідним був і його девіз: час — це простір, який треба заповнювати мармуровими статуями. Свої листи підписував просто: «Мікеланджело, скульптор у Римі».

Але наразі хочеться говорити навіть не про генія мармуру, а про наших, українських самоцвітів і самородків. Хоча б про село на Харківщині, де, замість вулиці, висока, врівень з оселями чи то гребля, чи то подіум. Обабіч, десь внизу, садки, городи, хати. Вгорі над ними снують перехожі, гуркочуть машини.

Гребля-подіум замість дороги — невже примха природи? Виявляється, не примха, а її помста людям. Бо сотні років мирно співіснували село і тутешня гора Калитва, гола, як коліно, без жодного кущика і деревця. Ніякої користі чи краси людям.

І тоді хтось перший із селян необачно розорав під город клапоть підніжжя. Знайшлися і послідовники — все вище піднімався угору плуг, знімаючи верхній шар цілини разом з дерном.

З того і почалася їхня біда, бо у наступ на кривдників тепер уже пішла сама Калитва. З року в рік з кожною зливою шар за шаром нарощувала лавинами рідкого чорнозему дорогу, руйнувала огорожі, наступала на хати. Село гинуло на очах. Селяни хапалися за голови: як рятуватися? Як угамувати Калитву?

І тоді до громади звернувся наймуд­ріший з них — хворобливого вигляду чоловік, у благенькій одежині:

— Треба засадити Калитву деревами і кущами. Підніметься ліс, гора знову вкриється дерном, — і кінець нашому лиху.

Я була у тому селі, коли уже не було лисої гори, а натомість справді піднімався гомінким дивом ліс. Вітри гуляли у верховітті його дерев, птаство цвірінькало у рукотворному раю.

Слухала розповідь немолодого чоло­віка, скупу і якусь буденну — як з кількома помічниками шукав саджанці, викохував кожне деревце і кущик, відлякував зайців, ласих до ніжних пагонів. Голос чоловіка дедалі теплішав:

— Чуєте, як шумить?! А скільки нині у нас тут птаства, навіть солов’ї!

Згадую убогу хатинку цього чоловіка. Її нехитрий, вірніше — жалюгідний інтер’єр: у кімнатці ліжко, стіл, на кухні плитка під дрова, казанок. Ото і всі меблі, все багатство людини. А ще запам’яталися холодні, підозрюю вчорашні, вареники з картоплею, якими так щедро пригощав мене, і його явне вдоволення, мовляв, хоч і живу одинаком, а на стіл є що подати.

Наївний і не вибагливий, він був переконаний, що живе цілком пристойно, у достатку, не гірше від інших селян.

А я, згадуючи те, знову і знов спалахую обуренням: доки? Що при Союзі, що при Незалежності однаково бідує, злидарює селянин. І це на найкращих у світі чорноземах. То доки ж?

І сама ж себе обриваю у думках: це він — злидар? Він, що подарував людям, нинішнім і прийдешнім, справжнє багатство — ліс, з птахами, грибами, ягодами?! Який з наших скороспілих мільйонерів-мільярдерів розщедрився на такий подарунок?

Ліс шумить, а людини великої душі, справжнього українського самоцвіту вже нема на білому світі. Поховали його селяни не на цвинтарі, як водиться, а у рідному для нього лісі.

— Пухом тобі земля, — сказали, — і спасибі за подвиг на горі Калитві.

А мене досі не полишає тривога: чи не з’явиться там новоявлений Лозинський, не заграбастає те рукотворне багатство разом із могилою справжнього українського достойника? А може, уже встиг загарбати?

СЛІД на землі... Чи замислюємося хоч інколи над тим — ЩО залишимо після себе? Переконана: чоловік, якого зустріла десь на Дніпропетровщині, теж був далекий від цієї філософії. Та хоч би хто на його місці.

Уявіть: глуха січнева ніч, затишна домівка, тепле ліжко і кохана дружина під боком — яка тут філософія? За вікном же тріщить мороз, казиться завірюха, звечора намело снігу по коліно. А головне — вітер: реве, гуде у дротах, жбурляє снігом у вікно. Вітер?! — наразі підхопився у ліжку чоловік. — Він же знесе на лісосмуги увесь сніг, Божу благодать, оголить посіви!

Тривожно скрипнуло ліжко, під босими ногами сердито озвалися половиці, а чоловік вже намацував у кімнаті свою одежину: мерщій!

На ранок у селі переполох: зник колгоспний трактор. Кинулися на пошуки. А тут нова тривога: кудись подівся тракторист! Завірюха заліплювала очі, ноги місили сніг, а гурт чоловіків квапився за село, у поле. І там остовпів: сніг на ниві геть був розораний, від обрію до обрію простягалися білі вали. А він, весь засні­жений, але вдоволений, гнав трактора далі, лишаючи за плугом нові білосніжні вали.

— Ну, пропаща душа, ну молодець! — ахнув натовп. — Всім нам втер носа!

Лише один з них зле сплюнув на сніг:

— Подумати тільки — підняв на ноги все село!

— Бо справжній хлібороб! — заперечили йому. І мали рацію. Адже тієї засніженої, відшмаганої вітром і завірюхою ночі, людину погнав у поле не чийсь владний наказ затримувати сніг, а сама хліборобська совість, вболівання про громадське: навесні напоєна снігами нива зазеленіє пшеницями і житами, влітку віддячить гарним врожаєм, нагодує тисячі людей. А там, дивись, іншим разом у таку негоду з’являться у нього послідовники. Воістину — на руку хлібороба спирається весь світ.

ЧОГО тільки не вміють людські руки! Сумна статистика: з карти України зникли сотні річок, сотні сіл. Померла б річка і в пекучому степу Одещини — вже стояло болото, геть поросле зеленим очеретом. Та одного дня посеред очеретяного царства з’явилася дерев’яна химера, до того ж самохідна. І ворожив на ній лиш один чоловік. Щось там у його машинерії булькало, щось лунко шльопало по воді, і вона просувалася далі у зелені хащі. Прочісувала, як густим гребенем, дно, видираючи зарості з корінням.

Минали дні і — о, диво! — за тим плотом вже покотилася хвиля: хлюп-хлюп... Чоловік на плоту вдоволено зітхнув: вважай, болоту кінець. Так воно і сталося: у пекучому південному краї знову служить людям відроджена степова річка. Слав, Україно, своїх достойних синів і дочок, своїх першопрохідців!

А тим часом у самій Одесі, красуні Одесі задихалася, вмирала земля, і нікому до того не було діла. Район був не престижний — з одного боку колюча огорожа військової частини і чутно перестук коліс поїздів — залізниця. Над головою низько пролітають літаки, йдуть на посадку: по сусідству — аеродром. Над головою — високовольтна лінія.

Ось тут років 50—60, а може, і більше, виникло звалище, куди протягом десятиліть зі всіх новобудов і підприємств міста звозилися відходи будівельних матеріалів. Так утворилася мертва зона, здиблена до неба залізобетонними плитами, телеграфними стовпами, склом, залізяччям, брилами асфальту і жужелицею, куполами колючого дроту і катанки. Тут впору було б знімати кінофільм про останній день Помпеї за мотивами знаменитої картини Брюлова!

...А до Одеси щодня з ближніх і дальніх районів, навіть з інших областей квапляться на роботу тисячі знедоленого, замордованого безгрошів’ям люду. Ви­трачають на дорогу по дві-три години — і це в один кінець. Чи могла така категорія людей спокійно спостерігати, як під залізобетонним панциром вмирає земля, чиє покликання служити людям?

Ось так і визріла ініціатива — крок за кроком, поступово відвойовувати у звалища клаптики землі, під грядки, а може, з часом і під городи. А була і велика мрія безхатченків: на цьому звалищі облаштувати і прихисток для сім’ї, дах над головою.

Тоді і справді з’явилися під колючою огорожею перші грядки, перший успіх. З роками під натиском людини відступали залізобетонні терикони, зазеленіли городи, зашуміли садки. Вже по 30—40 років стоять тут будинки — здійснилася мрія вчорашніх безхатченків.

Уже третє покоління виростає на цьому п’ятачку, а спокою людям нема. Бо земля, визволена їхніми руками, облагороджена, стала престижною, і дуже швидко знайшлися охочі до ласого шматочка.

Може, тим землепроходцям хтось подякував за подвиг на кам’яних горах? Навіть не смішно. Бо мабуть же чули про погром, про судний день тут, на селищі «Сахарний» років шість тому? І про Анатолія з фатальним прізвищем Зайвий? Може, і не чули, бо преса тоді ні мур-мур, ніби в рот води набрала. Мовляв, що ви?! Це ж самозахват! Ні-ні, заборонена тема.

А ось як насправді виглядав той «самозахват» у Анатолія Зайвого. На це він витратив три довгі роки, вірніше, три теплі сезони. Три! У перший рік корчував, вирубував дерева і кущі, які виросли на кам’яних брилах за останнє півстоліт­тя. Наступного року найняв техніку і розчищав територію від уламків заліза і бетону. І лиш на третій рік почав кладку. Трохи жалкував: вісім соток на дві молоді сім’ї (сина і дочки) — малувато, але головне, щоб був дах над головою. Так поруч виросли стіни зразу двох просторих будинків.

Бачили б, з якою любов’ю клав ракушняк до ракушняка, виліплював високі округлі вікна! Разом з ним раділа і дружина Валя, замішуючи розчин.

— Буде свій дім, народимо з чоловіком ще й дівчинку, — хвалилася подрузі дочка Зайвих.

Та не так сталося, як бажалося. Недоброю волею місцевої влади було влаштовано показовий самосуд — два дні при напливі машканців селища і численних нарядів міліції важка техніка розбивала високі стіни будинків з такими красивими овальними вікнами. Два дні влада мордувала селище. А чиновник з управління архітектури утихомирював натовп, сам не вірячи у свою маячню:

— Розумієте — він прийшов і вкрав державну землю! Украв! Тому й заслуговує на покарання.

— Але ж це — самосуд! — почув у відповідь. — Якщо ви влада, то хто тоді бандити?

— Виходить, простим людям уже і на звалищах нема місця? — обурювався натовп.

Між тим щодня чуємо владний голос з міськради:

— Городу нужны деньги!

Ось тут і зарито собаку. Гроші. Будь-якою ціною гроші! І пішли по селищу чутки: всю землю разом з будинками — на аукціон? За нею інша, не менш тривожна:

— Нас продають китайцям під технопарк!

Людей лихоманить. Чиновники розмовляють з ними як з ізгоями. Типовий діалог:

— Вам акт на землю? Так ви ж з Нахаловки! Ніяких актів! У вас нема дозволу. На Нахаловку накладено вето!

НЕ ДИВНО, що майже всі тутешні будинки не узаконені. Так і збіглися докупи на одній землі, під одним небом два протилежні полюси. Один — це під постійним дамокловим мечем простий люд, знедолений, замордований чутками і погрозами «под снос!». Й інший — временщики, цілком облаштовані і ситі. Але і їм не позаздриш, бо сидять на пороховій бочці. Дивись — рвоне!

І це теж слід на землі. Їхній слід.

А кілька днів тому весь світ облетіло тривожне: вимирають міста-мільйонники, в Україні серед інших — красуня-Одеса, не так давно — всесоюзна здравниця. Чому?!

Запитайте про це, зокрема, у доньки Зайвих і тисяч молодих сімей.

P.S. Особисто я народилася на Дніпрі, у найбіднішому куточку села, який називався Голопузівкою. А живу і помру у Нахаловці. На щастя, мій будинок узаконено ще попередніми його господарями, але мої сусіди замордовані і затягані по судах. Доки?!

М.Ф.