За Радянського Союзу рівень централізованого водопостачання в українських селах становив 50%. Цей показник на ті часи вважався доволі високим, однак його не вдалося утримати.

За даними спільної моніторингової програми ВООЗ/ЮНІСЕФ, з 1991 року, коли Україна здобула незалежність, він скоротився до 25%. Це дорівнює відсоткові централізованого водопостачання сільського населення в країнах Південно-Східної Азії.

А от у латиноамериканських країнах про забезпечення питною водою сільського населення дбають набагато більше. Тут рівень централізованого водопостачання сягає 60%. Що вже тоді й говорити про розвинені держави. Так, у Швейцарії, за офіційними даними, доступ до комунального водопостачання має 98% усього населення. Не нарікають на відсутність або нестачу питної води й сільські жителі Німеччини, Франції, Великої Британії і навіть Італії та Іспанії, хоча вони розташовані південніше за нас і мають бідніші за наші водні ресурси.

Проблема з централізованим водопостачанням в українських селах на повний зріст постала невдовзі після того, як сільські водогони, переважно побудовані на гроші колишніх колгоспів та радгоспів, були передані на баланс місцевих органів влади. Останні, не маючи достатніх коштів, не спромоглися забезпечити їм повноцінне функціонування. Як результат — переважна більшість свердловин та водопроводів вийшла з ладу, а згодом була розібрана та здана на металобрухт.

Ситуація спонукала до того, що більшість сільських домогосподарств змушені були шукати заміну централізованому водопостачанню. Вибір був небагатий. Переважно селяни бралися викопувати криниці та бурити неглибокі свердловини. Отож сьогодні 11 мільйонів сільських жителів, що становить 75% сільського населення України, споживають воду з верхнього водоносного горизонту.

На перший погляд, у цьому факті нічого особливого нема. А відтак, мовляв, не варто непокоїтися. Та насправді ситуація виглядає інакше. Річ у тому, що, за визнанням екологів, якість води у верхньому водоносному горизонті залишається низькою. У багатьох випадках вона навіть є непридатною до споживання. «Тому найперспективнішим технічним варіантом для питного водопостачання, — твердять експерти швейцарсько-українського проекту DESPRO, — є використання систем централізованого водопостачання, під’єднаних до глибинних свердловин з доступом до води з нижніх підземних водоносних горизонтів».

У селі Черепашинці, що на Вінниччині, ситуація склалася зовсім критична. У 2006 році місцеве господарство «Промінь» залишило без централізованої подачі питної води жителів одразу п’яти прилеглих до нього вулиць. А це — 88 домогосподарств. СТОВ «Промінь», за визнанням його керівника Івана Боримського, змушене було діяти так рішуче. Господарство збільшило кількість худоби до 4 тисяч голів і, користуючись на правах власності не надто потужною свердловиною, мало, понад усе, дбати про власний інтерес. Ситуацію ускладнювала та обставина, що рівень води в тутешніх криницях останнім часом упав. А вона ж потрібна не лише для хатніх потреб. Так, зокрема, за літньої спеки селяни рясно поливають свої городи.

У поле ризику потрапили не лише приватні садиби, а й об’єкти соціальної інфраструктури. Понад усе, йдеться про сільську амбулаторію та дитячий садок.

Щоб вирішити питну проблему, багатьом черепашинцям доводилося вистоювати чергу до криниць, де ще можна було набрати води. Іноді вони займали її з третьої години ночі. Звісно, усе це, за словами сільського голови Наталії Черниш, породжувало серед її односельців невдоволення. Саме воно, за визнанням багатьох місцевих жителів, стало першим поштовхом до вирішення проблеми. Першим, але не останнім. Було ще розуміння, що самотужки її не вирішити, адже водоносні горизонти залягали у покладах граніту. Щоб дістатися до них, треба мати відповідну техніку, спеціалістів і чимало коштів. Тож черепашинці вирішили згуртуватися і з цією метою створили ОСН — орган самоорганізації населення.

Жителі Черепашинців уже мали досвід самоорганізації. До цього, як розповіла Наталія Черниш, вони колективно займалися вирішенням питань, які, зокрема, стосувалися газозабезпечення села, будівництва котельні для дитячого садка, ремонту місцевого будинку культури.

Маючи мету, оформили її у вигляді заявки і подали до швейцарсько-українського проекту DESPRO, а невдовзі дізналися, що одержали з його боку підтримку. І не лише моральну, а й фінансову.

До реалізації проекту з централізованого постачання питної води приступили у квітні 2008 року, а вже у червні наступного звітували про його завершення. Загальна вартість проекту сягнула 290 тисяч грн, з яких внесок DESPRO склав 95 тис. грн, ще 130 тис. грн додали селяни, 65 тис. грн — місцева влада.

Як у будь-якій справі у цій знайшлися свої прибічники і… не опоненти, а критично налаштовані люди. І щоб скепсису було якомога менше, пояснила керівник DESPRO Оксана Гарнец, одразу вирішили: проект реалізовуватиметься максимально прозоро. Тож кожен мав можливість познайомитися з ходом робіт та їх фінансуванням.

На досягнутому в Черепашинцях не зупинилися. Через три роки місцеві жителі вирішили продовжити роботу з тим, щоб забезпечити централізованим водопостачанням не окремі домогосподарства, а все село. І знову не без допомоги швейцарсько-українського проекту DESPRO успішно впоралися із завданням. Система черепашинського централізованого водозабезпечення нині складається з понад 14 км водопроводу, 4 свердловин, 3 водонапірних башт та гідроакумулюючої станції. Загальна вартість робіт, виконаних у рамках двох проектів, склала 635 тис. грн, з яких внесок DESPRO — 285 тис. грн, членів громади — 256 тис. грн, бюджету — 94 тис. грн.