Одеська влада намірилася перейменувати вулицю Івана та Юрія Лип, а також майдан Незалежності, парк імені Тараса Шевченка... Можливо, що й інші топоніми хочуть замінити на імперські — Приморський бульвар, наприклад. Знищити в Одесі все українське і запровадити тут «русскій мір» (який вже угніздився в Національному університеті) — таке, вочевидь, стоїть завдання.

Мабуть, з усіма іншими невідкладними справами у міському господарстві, та ще й напередодні щорічних зимових випробувань для Одеси, міська рада вже успішно впоралася. Тепер на сесії, яка має відбутися 21 грудня, збираються зайнятися міською топонімікою. Дуже вибірково, як бачимо: надто вже дошкуляють їм українські назви вулиць і площ в Українській державі.

Вочевидь, згідно з однією відомою приказкою, не варт переповідати зараз, хто такі були Іван та Юрій Липи, що вони зробили для Одеси. З майже 200-річної давнини до таких мудрагелів промовляє вічними словами Тарас Шевченко: «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя». Та все ж нагадати варт. Саме на цій вулиці Іван Липа жив, тут приймав хворих, тут була його аптека. Перебрався сюди 1912 року, щоби віддати сина Юрія до гімназії. Іван Липа, як відомо, був не лише лікарем, а й громадсько-політичнм діячем, письменником, видавцем. 1917 року одеська Молдаванка обрала його комісаром Михайлівського району міста, а в 1918-у він був обраний комісаром Одеси. В період Української Народної Республіки двічі був міністром. Обидва — батько й син — це одесити, якими можна і треба пишатися. У місті з нормальною, тобто проукраїнською, владою була б тут не лише вулиця, названа на їх честь, а й меморіальна таблиця на будівлі Музею західного та східного мистецтва по вул. Пушкінській, 9, де й була розташована 2-а чоловіча гімназія, у якій навчався Юрій Липа.

Та міська влада, на жаль, є цілковито проімперською. Тож тільки така влада могла відновити па­м’ятник російському цареві Олександру ІІ (вже не кажучи про встановлений тут кілька років тому пам’ятник цариці Катерині ІІ). Це той самий правитель, котрий 1876 року підписав так званий Емський указ, що був спрямований винятково на знищення української мови. Цим указом заборонялося друкувати українською мовою книжки й навіть тексти до музичних нот, ставити українські театральні вистави і влаштовувати концерти з українськими піснями. А якщо хотіли орга­нізувати концерт, то всі пісні треба було перекласти російською мовою. Крім того, указ суворо забороняв ввозити в межі імперії, без спеціального дозволу, будь-які книги та брошури, видані за кордоном українською мовою.

Можна було б і не згадувати знову той зловісний царський указ, таких дикунських заборон української мови були сотні — і за правління царів, і за комуністичних генсеків. Але як, скажіть, можна ква­ліфікувати нинішнє топтання по українській мові в Одесі? Спочатку її практично вижили з владних структур, далі взялися за освіту, тепер дійшла справа до топоніміки міста.

Сумнівно, щоби хтось із міських чиновників зміг логічно пояснити доцільність перейменування площі Незалежності на площу Дерев’янка (тим більше, що така назва вже давно прижилася на Таїровському масиві). Вочевидь, вважають, що так буде сильніше пошановано ім’я колишнього редактора газети «Вечерняя Одесса», розташованої тут у будинку видавництва «Чорномор’я». Але ж при вході до видавництва встановлена меморіальна таблиця з барельєфом Бориса Дере­в’янка, а неподалік, на вулиці Філатова, — пам’ятний знак на місці трагічної загибелі редактора. Та чи не кращою пам’яттю про Бориса Федоровича було б забезпечити належні умови праці журналістів, які продовжують його справу, і не судитися то за приміщення, то за якісь недоведені борги?.. Але ж ні, вирішили: найкращий пошанівок — перейменування площі (і це при тому, що й досі, вже на 16-у році після того страшного злочину, нам так і не відповіли, хто і за віщо той злочин вчинив). Вже й не беру до уваги, що така рокіровка назв пов’язана ще й з чималими фінансовими витратами (як для міста, так і для громадян, котрі там живуть). Хотілося б нагадати, що назва ця — майдан Незалежності — з’явилася тут стараннями іншого журналіста, а саме — Юлія Мазура, редактора першої демократичної газети нашого краю «Юг». Саме він, на той час депутат Верховної Ради, домігся такого перейменування тодішньої площі 50-річчя СРСР.

З огляду на такі ось наміри здійснити ці та інші топонімічні зміни в Одесі напрошується думка про те, що іменем загиблого журналіста міські владці лише прикривають свою, м’яко кажучи, нелюбов до української Незалежності, як рівно ж до всього українського. Свідченням цього є розмови про перейменування парку ім. Тараса Шевченка — повернення йому назви... Олександрівського. На таке святотатство не зважилася навіть совєтська влада.

Виникає запитання: чи в Одесі залишилися справжні одесити? Оті мудрі та розважливі люди, котрі не можуть терпіти невігластва та невченості й люблять своє місто. Потрібно захистити не лише те, що тимчасовці з Думської намірилися ліквідувати, а й свої власні гідність і честь. Щоби не зганьбити і честь Одеси, котра може стати першим містом, яке позбулося топонімів, пов’язаних з Незалежністю держави та з ім’ям національного Пророка, котрий упродовж століть надихав і продовжує надихати українців на боротьбу за волю, за національне визволення.

Минулої суботи в Одесі відбувся так званий «антифашистський марш». Напередодні на одному з телеканалів, що прихистив найбільш одіозних українофобів, двоє маргіналів, разом з ведучим в унісон, говорили про якийсь... фашизм, який проник у Верховну Раду (цілком зрозуміло, що чи кого саме вони мали на увазі), про загрозу якихось майбутніх концтаборів (про сталінські концтабори вони нібито не знають) та плели інші нісенітниці. Клініка та й годі!

Нехай би собі патякали, але деякі речі з того всього насторожують. По-перше, депутатів ВР обирали самі виборці, у тому числі й одесити. Людям набридла влада, яка лише обіцяє і нічого для них не робить, яка не захищає національних інтересів Української держави, у тому числі й національних інтересів українців, відбираючи у них мову, культуру, натомість насаджуючи чужинецьке безкультур’я, забороняючи їм знати свою правдиву історію. Вже банально про це говорити, але хтось-таки, мабуть, забороняє в Одесі розповсюдження україномовної преси, наповнення театрально-концертного репертуару видатними постатями української культури тощо. Десятки білбордів досить некоректно ви­хваляють велич лише російської мови та її переваги над усіма іншими мовами, а про державну — ні півслова...

Цей перелік можна продовжувати. Створюється враження, що українців — державотворчу націю — прагнуть позбавити найголовніших ознак національної приналежності, створити для них умови резервації. А ті маргінали шукають фашизм... Вони влаштовують на проспекті Тараса Шевченка свою ходу, намагаються посіяти поміж людей страх, недовір’я та ворожнечу, понад те — обіцяють готувати спортивних молодиків для протистояння. Кому і чому? Запитання, як мовиться, до компетентних органів...

Чи можна допустити здійснення планів міської влади щодо названих вище перейменувань? Можна. За потурання самих одеситів, за мовчазної згоди опозиційних депутатів, за нашої байдужості. Допустимо?