Юрій Немирич народився в 1612 році в с. Черняхові Овруцького повіту на Житомирщині в сім’ї одного з найбагатших магнатів Речі Посполитої. Його батько, Стефан Немирич, був київським підкоморієм й овруцьким старостою. Юрій був охрещений у протестантській вірі. Замолоду отримав блискучу освіту в університетах Лейдена, Амстердама, Базеля, Парижа (в Сорбонні слухав лекції видатного реформатора Гуго Гроція), Оксфорда, Кембриджа, Падуї.

Під впливом ідей Реформації Юрій Немирич стає прихильником республіканської форми правління (найкращий приклад для нього — Швейцарська конфедерація та Голландія), що здатна забезпечити громадянські свободи і релігійну толерантність. Ці погляди знайшли відображення у найвідомішому його творі — трактаті «Discurs de bello Moscovitico» («Роздуми про війну з московитами»). 20-літній(!) юнак досліджує державний устрій і військо московитів: «Непідконтрольний законам священний характер країни так зміцнює владу, що, сповнені забобонної шани, вони ні свободи не прагнуть, ні неволі, само собою зрозуміло, дарованої Богом і царем, не відчувають і не уникають. Звідси цар такого схильного до забобонного страху народу втішається надмірними славослів’ям і найбільшою, порівняно з іншими, могутністю». Юрій Немирич віддає перевагу державному устрою Речі Посполитої — становій монархії з виборним королем, всесильним сеймом (сенатом), хоча вона теж не без недоліків. Він також видав друком у Парижі латинською мовою трактат «Опис і виклад духовного арсеналу християн».

Після повернення додому Юрій Немирич брав участь у кількох військових кампаніях, а як сеймовий посол (депутат) починає представляти інтереси київської шляхти на сеймі, здобувши репутацію зухвалого та красномовного лідера протестантів. Козацьку революцію Юрій Немирич сприйняв вороже, однак шок несподіваних поразок отверезив його, тож він, як ще один магнат-русин Адам Кисіль, став на позицію компромісів: у 1652 та 1654 роках у ролі комісара брав участь у переговорах із Богданом Хмельницьким, а з осені 1655-го виступав посередником між гетьманом та шведами, на чий бік перейшов, шукаючи — як протестант — підтримки короля-протестанта.

Коли шведська армія в Речі Посполитій зазнала поразки, Юрій Немирич, на той час уже зрілий 45-річний політик, робить карколомний в очах суспільства крок — у липні 1657-го переїжджає до Чигирина, де «вдався під протекцію козаків» й «охрестився на руську віру», тобто повернувся до віри предків — православ’я. Тоді ж він отримав титул козацького полковника, а після обрання Івана Виговського на гетьманство одразу став його правою рукою. Це був час утвердження козацької держави, а союз двох таких досвідчених у політиці мужів, як Немирич і Виговський, багато чого обіцяв.

Саме Немирич вважається автором Гадяцького трактату, метою якого було перетворити Річ Посполиту на федерацію трьох держав — Польського королівства, Великого князівства Литовського і Великого князівства Руського. Органом законодавчої влади на території Руського князівства оголошувалися Національні збори, тобто виборний парламент, а виконавча влада мала належати довічно обраному й затвердженому королем гетьманові. Князівству належала власна скарбниця, свій вищий судовий орган та армія у складі 30-тисячного Війська Запорозького й 10-тисячного найманого війська. Православна церква урівнювалася у правах з Римо-католицькою. Окремим пунктом Гадяцького трактату було затверджено заснування двох університетів — Києво-Могилянської академії та новоствореної вищої школи зі статусом університету. По всій території держави дозволялося без обмежень засновувати колегії та гімназії з правом викладання латиною. Врешті, проголошувалася свобода друку, аби лиш друкована продукція не містила випадів проти особи короля.

Якби ідеї Гадяцького трактату — яскравої пам’ятки тогочасної політико-правової думки — були втілені у життя, це дало б Речі Посполитій шанс оновитися через нові форми співжиття її народів, водночас гарантуючи захист уже досягнутого — визнання за людиною права на особисту, майнову та політичну свободу. Виступаючи на сеймі у квітні 1659 року як «канцлер Великого князівства Руського», Юрій Немирич від імені «войовничого, славного з давніх віків на морі й суші Народу Руського» саме цю свободу назве головною причиною повернення козацької держави до складу Речі Посполитої.

Але польська шляхта не могла змиритися з тим, що ще хтось, не поляк, теж може стати шляхтичем. Слово «поляк» було синонімом слова «шляхтич». Польський етнограф Ян Бистронь так характеризує шляхту: «Шляхетська гордість була гідна, певна себе, не рахувалася ні з ким і ні з чим… Народ шляхетський ототожнювався з народом польським; інші стани є чимось додатковим… позбавленим власної рації існування». Тому-то Гадяцький трактат не був ратифікований поляками і водночас викликав величезне обурення у Московському царстві.

Сейм Речі Посполитої сильно скоротив текст Гадяцького трактату. Так, було заперечене право Руського князівства карбувати власну монету, а вибір гетьмана мав здійснюватися з подання королеві на затвердження не однієї, а чотирьох кандидатур. Обмежувалася і дипломатична самостійність гетьмана, якому заборонялося приймати іноземні посольства. Зменшувався і реєстр Війська Запорозького. Такий трактат викликав обурення й опір пропольській позиції гетьмана з боку козацької черні у південних полках на лівому березі Дніпра. Під проводом переяславського полковника Тимоша Цицюри і за підтримки російського царя там почалося повстання проти Івана Виговського. Безпосередньо Тиміш Цицюра спирався на полковників Якима Сомка й Василя Золотаренка, двох свояків Богдана Хмельницького, незадоволених тим, що регентство при юному гетьманові Юркові Хмельницькому було доручено Виговському, а не їм, родичам. Тиміш Цицюра розгромив загони, залишені Іваном Виговським для оборони чернігівсько-сіверського прикордоння, й урочисто запросив воєводу Олексія Трубецького з російським військом вступити в Україну.

На початку серпня 1659 року в одній із локальних сутичок на прикордонні біля Ніжина селяни замордували 47-літнього Юрія Немирича — найосвіченішого русина, аристократа і першого канцлера задуманого ним, але так і не збудованого Великого князівства Руського. Решту людей, які супроводжували Немирича, підступно заманив до себе і вбив Цицюра. Показово, як пише професор Наталя Яковенко, смерть цієї людини викликала однаково полегшене зітхання і в Польщі, і в Московії. В одному з листів-новин, які кружляли серед польської шляхти, зловтішно писалося: «Не допомогло йому те, що став русином», а в Москві задоволено сконстатували: врешті вбито «найбільшого злодія і єретика».