Ізмаїльський район не є моєю малою батьківщиною. Пізнавати цей чудовий благодатний край я почав уже у свідомому віці. Не перестаю дивуватися тутешньому розмаїттю культур. Але що дивно: не маючи у своєму родоводі навіть натяку на молдавське коріння, я втім усією душею прикипів саме до молдавських сіл: Утконосівки, Озерного, Нової Покровки і, нарешті, до Комишівки. Подобаються мені тутешні звичаї, ставлення людей до життя, щирі пісні та завзяті танці.

Комишівка, безумовно, у бессарабському розсипу молдавських сіл – одна з найяскравіших перлин. Молдавани–переселенці заснували цей населений пункт 1814 року (перша назва – Хаджи Курда). Досі, за словами сільського голови Михайла Івановича Дреглі, 98% сільчан спілкуються переважно молдавською мовою.

У радянські часи тут було міцне базове господарство – колгосп «Перемога», що забезпечувало комишівців робочими місцями. Добре було налагоджене поливання присадибних ділянок, що давало змогу займатися вирощуванням овочів, зокрема й для роздрібної торгівлі на колгоспному ринку. Своїми великими та соковитими помідорами Комишівка славилася далеко за межами області. Затребуваність давала молоді нагоду залишатися в селі – заводити сім’ї, будувати житло. Старожили розповідають, що наприкінці 80–х років минулого століття в селі за рік, як правило, з'являлася ціла вулиця новобудов.

Нині у Комишівки, віддаленої від райцентру на 55 км, незавидна доля. Найбільше Михайла Дреглю гнітить, що немає можливості нормального працевлаштування. Базового господарства немає. А 12 невеликих сільгоспкооперативів (жоден із яких, до речі, не займається традиційними для цього краю овочівництвом і скотарством), 14 магазинів і 2 бари глобально розв'язати проблему зайнятості, звичайно ж, не можуть. Працевлаштуватися ж в Ізмаїлі, не міняючи місця мешкання, – нереально. Адже туди є лише один прямий оборотний рейс на добу. Та й те на маршрут виходять здебільшого старі автобуси, і взимку вони часто ламаються. Пішки ж півсотні кілометрів, звичайно, не пройдеш і на велосипеді не проїдеш.

Овочівництвом займатися стало невигідно. Хоча городи комишівців, як і раніше, поливаються за допомогою шістьох насосних станцій, оформлених після розвалу колгоспу на приватних осіб, через високу вартість електроенергії (1 га місячного поливу обходиться у 2400 грн) на виході собівартість овочів стає дуже дорогою. До того ж в останні роки значно впав рівень води в Дунаї, а відповідно й рівень озера Китай, звідки качають воду для поливання місцеві жителі. Наприклад, минулого літа вода в озері навіть відійшла від берега на 150 метрів, тож наприкінці сезону робота насосних станцій уже практично стала марною. Важливий чинник – відсутність офіційних пунктів збуту вирощеної продукції. Відомий на всю країну Ізмаїльський консервний завод канув у Лету ще в 90–ті роки. Альтернативи ж цьому переробному підприємству поки що так і не створили. Тому й немає впевненості у селянина в тому, що зрештою, вклавши гроші й багатоденну працю, він зможе–таки реалізувати вирощений товар.

От і змушені комишівці в пошуках заробітку полишати свою малу батьківщину. М. Дрегля з жалем констатує, що виїхала практично половина села, близько 70% молоді. Комишівців можна зустріти в Чехії, Росії, Абхазії, Одесі, Ізмаїлі. За підрахунками Михайла Івановича, навіть у далекій сонячній Італії заробляють собі на хліб насущний до 70 його земляків.

Хвилюють Михайла Дреглю й інші злободенні питання. Передусім це, звичайно ж, жалюгідний стан доріг. Адже в населеному пункті налічується 32 дороги й тільки 3 з них асфальтовані. Викликає чимало резонних дорікань і стан дорожнього покриття по трасі між Кислицею та Комишівкою. У негоду автомобілі навіть вимушені з'їжджати з дороги й діставатися до населеного пункту вже по полях. За даним питанням депутат райради Віра Гнатівна Кокош неодноразово зверталася із запитами до відповідних інстанцій.

Тривожить і доля довгобуду – школи. Першу цеглину було закладено ще далекого 1989 року. Звичайно, певну надію вселяє той факт, що цей об'єкт – один із пріоритетних у програмі «Народний бюджет». Відкриття школи дасть змогу розв'язати ще одну проблему. За рахунок будинку старої школи, що звільниться, вдасться одержати приміщення під додаткові групи в дитячому садку. Адже черга вже налічує понад сорок дітлахів.

Торік сільрадою нарешті було отримано свідоцтво, що підтверджує право власності на приміщення місцевого Будинку культури. За словами М. Дреглі, у січні буде готова проектно–кошторисна документація на капітальний ремонт цього об'єкта, що був колись гордістю району. За попередніми розрахунками, вартість реставраційних робіт складе 1,5 млн грн. Тож уже зараз зрозуміло, що без допомоги обласного бюджету це буде не до снаги. Але певні домовленості вже є.

Так, глибинці зараз нелегко. Але той факт, що соціальним об'єктам (школі, Будинку культури) приділяється увага, все–таки, на думку Михайла Дреглі, вселяє в його земляків віру, що зрештою Комишівка з її майже двохсотрічною історією відродить свою колишню славу. І тут знову з'являться гідні робочі місця, а отже, не буде потреби залишати батьківщину. Адже недаремно в народі кажуть, що щастя – згодитися там, де народився. А з народжуваністю в Комишівці, до речі, все нормально. Торік вона вперше за чималий період перевищила смертність.