(З приводу українсько-російських взаємин)

Останнім часом багато говорять про можливе входження України до складу Митного союзу на чолі з Москвою. Завжди з подивом читаєш недоречні порівняння двох неспівставних об’єднань — Європейського і Митного союзів: там стільки-то відсотків українського експорту, а тут більше; там нас не чекають, а тут запрошують; там кредит тільки за певних умов, а тут кілька мільярдів прямого виграшу… Якби ж усе вимірювалося тільки сьогоднішніми цифрами та відсотками!

До того ж усі аргументи про наші переваги у складі Митного союзу виглядають якось дуже лукаво. Адже у пресі можна знайти зовсім інші повідомлення фахівців: зниження ціни на газ — це непоганий факт, але тимчасовий; в той же час, віддавши свої митниці під контроль наддержавних органів у Москві, український бюджет щорічно втрачатиме 110 млрд грн. Нам же будуть повертати тільки невеликі відсотки (Білорусь, наприклад, отримує 4,7% від загальних надходжень). І це ще не все: вони візьмуть під свій контроль не тільки митниці, але разом з ними і всю нашу торгівлю, контроль над ГТС, найвигідніші об’єкти в економіці та енергетиці, невідкладно вирішать питання з формуванням відданої їм влади, тим більше що претендент на роль губернатора України вже нетерпляче чекає своєї посади, остаточно знищать нашу культуру і мову. І чим стане після цього неоколонізована Україна — продовженням Росії чи другою Чечнею? Здається, що українських громадян не влаштує жоден з варіантів. Мабуть, тому наш уряд останнім часом почав знову говорити про європейську перспективу для України, не відкидаючи при цьому одночасної співпраці з Митним союзом. Шкода тільки, що геополітичні орієнтири українських керманичів постійно змінюються.

Втім, описані вище загрози — це тільки частка айсберга, який на нас насувається. На жаль, наші опоненти не хочуть враховувати головного: українці і росіяни є різними народами, які, крім всього іншого, належать до різних цивілізацій, мають різні менталітети, культури, національні характери тощо. Науковці добре знають, що впродовж всієї своєї історії українці проявляли себе в основному як м’які і лагідні люди, одвічні демократи та індивідуалісти, яким було навіть важко самоорганізуватися для утворення й утримання своєї держави, а росіяни, навпаки, завжди були дуже пасіонарними автократами з досить сильними імперськими амбіціями, підкорили і приєднали до себе всіх своїх сусідів. І це ще не всі відмінності: Росія — наша вчорашня метрополія, «старший брат», який і досі не позбувся своїх звичок нами керувати і тому прагне за рахунок українських земель створити новий варіант Союзу (хоч Митного, хоч Євразійського).

Тут з усією серйозністю потрібно наголосити на тому, що ні українці, ні росіяни зараз не готові до утворення рівноправного, демократичного об’єднання. Головна причина — збереження в колективній па­м’яті наших народів стереотипу колоніальних відносин. Москва захоче знов керувати (вона і тепер не дуже соромиться це робити), а м’які українці, які за 350 років пригнічення стали здебільшого малоросами з рабською психологією, знову опиняться у звичному для себе підкореному стані. Зрозуміло, що далеко не всі будуть цьому радіти.

Про яку рівноправність може йти мова, коли понад половина росіян, у тому числі і їх владна еліта, досі практично не визнають Україну як суверенну державу і все роблять, щоб її послабити і підкорити?! Давно вже пора росіянам змінити ставлення до свого сусіда, суверенітет якого ви­знав увесь світ. Недоречно з політичною метою перекручувати загальновідомі факти історії, сучасна доба вимагає спокутування і за давні гріхи — комуністичні і сталінські злочини.

Наразі ніхто цього робити не збирається. Вся сучасна політика Росії щодо України зводиться до постійного політичного, економічного та інформаційного тиску. Згадайте перманентні «газові війни», результатом яких стала найвища в Європі ціна на паливо для України; неодноразові ембарго на різні товари, в тому числі на твердий сир; численні російські інспекції наших молокозаводів; розбудову газопроводів в обхід України; злощасну Харківську угоду про продовження базування Чорноморського флоту РФ; невизнання кордонів; претензії на територію Криму і Севастополь; трохи призабутий сьогодні конфлікт навколо Тузли тощо. До цього варто додати ще й російське культурно-інформаційне домінування на українських землях, яке інакше ніж «окупацією» зараз і не називають, та «мовний закон» Колесніченка — Ківалова, що практично призвів до впровадження в південно-східних регіонах російської мови замість української, а це наші сусіди спри­ймають як додаткове запрошення до ско­рішого об’єднання. «Там, де говорять ро­сійською, — вважають вони, — продовжується Росія». На новорічні свята програми Першого національного телеканалу, яким керують Бенкендорф і Арфуш, вже нічим не відрізнялися від московських, навіть складом артистів. Справжнє дежавю! Немов повернулися в радянські часи. Нагадаю, що все це відбувається в умовах ще нашої незалежності. А що ж буде тоді, коли ми її втратимо?

Спроби України зблизитися і співпрацювати з Росію вже неодноразово траплялися в нашій історії і завжди закінчувалися драматично. Тому сьогоднішнє повторення такого геополітичного курсу означає для нас одне: «наступати на одні і ті ж історичні граблі». Кожного разу, коли Україна з якихось причин втрачала пильність і зближувалася з північним сусідом, вона позбувалася свого суверенітету, зазнавала полі­тичного та економічного тиску, обмежень у розвитку культури і використанні мови, а за сталінщини — і жахливих масових репресій. Вперше така ситуація склалася після підписання Переяславсько-Московської угоди 1754 року, внаслідок якої український народ пройшов через добу Руїни й опинився у складі абсолютистської Російської імперії, втративши незабаром всі ознаки своєї державності. Аналогічна ситуація повторилася під час революційних змагань 1917—1920 років, коли російські червоноармійці шляхом неодноразових походів на українські землі нарешті встановили тут владу більшовиків. Після цього для сталінського керівництва вже було, як то кажуть, справою техніки — втягнути Україну до складу СРСР.

Красномовно описує ці події патріарх нашої історичної науки Михайло Грушевський: «Україна ХХ ст. була відірвана від Заходу й обернена лицем на північ, ткнута носом у глухий кут великоросійської культури і життя. Все українське життя було вивернене з своїх нормальних умов, історично і географічно сформованої колії й викинено на великоруський ґрунт, на поток і розграблення». Що було далі — представники старшого покоління добре знають, бо ледве вижили. В цілому внаслідок війн, більшовицьких експериментів, насильницької колективізації, розкуркулення, голодоморів і масових репресій Україна втратила майже половину свого населення.

Щось дуже схоже відбувається і зараз: знову шалений тиск Москви, знову імперські і зовсім чужі для нас ідеї та плани, знову відсутність достатньої єдності серед україн­ських громадян і брак рішучості деяких українських політиків у відстоюванні своїх національних інтересів. Втім, на щастя, існують і відмінності: світове співтовариство, насамперед європейські країни і США, ви­знають і підтримують нашу незалежність; у світі дедалі більше поширюються демократичні, рівноправні стосунки між державами, і навіть вчорашні імперії не можуть на це не зважати; до того ж зараз 87,5% населення України вважають її своєю Батьківщиною і, мабуть, готові боротися за її суверенітет.

Що ж робити в таких умовах українському суспільству? Насамперед, подивитися довкола, на світовий досвід. Усі країни Східної Європи, які звільнилися від радянського тоталітаризму, поспішили приєднатися до передової європейської цивілізації, де гарантується збереження суверенітету, зміцнення демократії, всебічний економічний і культурний розвиток, поширення передових технологій. Навіть маленька Молдова, незважаючи на тиск Росії, останнім часом заявила про свій намір подати заявку про вступ до ЄС. До речі, європейські країни налаштовані продовжити співпрацю з Україною і за умов відповідних кроків з нашого боку готові підписати парафовану вже Угоду про асоціацію.

Зараз, напевно, прийшов час, щоб в Україні нарешті припинилися всі ці «відкоти», «історичні граблі» та різні інші полі­тичні авантюри і натомість почалася нормальна цивілізована євроінтеграційна полі­тика, яка, до речі, має свої засади на конституційному рівні і відповідає інтересам українського суспільства. При цьому, звичайно, потрібно зберегти співпрацю з РФ та іншими пострадянськими країнами на принципах рівності і взаємовигоди. Тільки такий геополітичний курс може бути оптимальним та ефективним, бо він збігається з основними напрямками розвитку світової історії.

м. Одеса.