У номері за 19 січня ми розповіли про прес–конференцію керівників обласної та міської охорони здоров'я Михайла Бартка та Ігоря Шпака за фактом смерті дитини у відділенні реанімації МДЛ № 1 ім. Б.Я. Рєзника і звертання її батьків до прокуратури. Спеціально створеній комісії протягом місяця належить розібратися, чи були шанси врятувати маля, наскільки правомірні були дії медиків?

За минулий тиждень цю ситуацію активно обговорювали на інтернет–ресурсах, почалося збирання підписів під відкритим листом керівництву міста на захист колективу відділення та його очільника Віктора Тополенка. Як з’ясувалося, думки людей, чиї діти теж перебували у відділенні реанімації МДЛ № 1, діаметрально протилежні думці автора скарги. У листі, зокрема, говориться:

«Звинувачення, які висуває мати, воістину жахливі – це шантаж, вимагацтво, кричуща недбалість, навмисне невиконання службових обов'язків, і що най–страшніше – убивство. І не просте вбивство, а вбивство абсолютно безпорадної живої істоти, новонародженої дитини, за словами матері, скоєне Віктором Вікторовичем у змові з працівниками відділення, з особливим цинізмом.

На лікарів полилися потоки бруду, погроз, обвинувачень і ненависті. Не будемо говорити про те, що така миттєва та гостра реакція людей є лакмусовим папірцем, що показує ставлення суспільства до поточного рівня й стану охорони здоров'я в нашій країні і у місті.

Краще поговорімо про відділення реанімації та його керівника – Тополенка Віктора Вікторовича. Це відділення реанімації спеціалізується на найскладніших випадках – реанімації новонароджених дітей. Новонароджені діти надходять туди безпосередньо з пологових будинків і практично завжди вони перебувають у стані, який оцінюється як «вкрай тяжкий». Це діти з уродженими патологіями, діти, які постраждали при пологах, діти з низькою і екстремально низькою масою тіла, які народилися раніше належного терміну.

Робота з такими дітьми потребує найвищої лікарської кваліфікації, точності, акуратності, величезного досвіду. Лікар, що працює там, мусить мати «сталеві» нерви й безмежну силу духу.

І саме такі люди працюють у відділенні, яким керує Віктор Вікторович. На їхньому рахунку – сотні й сотні врятованих дітей. Репутація цього відділення така, що часто в пологовому будинку можна почути фразу – «якщо не впораються вони, то не впорається ніхто». Люди знають, що якщо дитина потрапила до цього відділення – за неї будуть боротися, завзято і безоглядно. Так, як борються за свою дитину батьки.

Ці лікарі проявляють дива винахідливості, щоб із наявних коштів створити максимально сприятливі умови для хворої дитини. Вони називають їх по імені, радіють кожному, навіть найменшому успіху, вони щиро переживають, коли дитині стає гірше. Вони залишаються не просто лікарями, вони залишаються Людьми. Бо якщо ти не фанатик, безоглядно закоханий у цю роботу, якщо ти не можеш співпереживати цим маленьким, беззахисним діткам – ти не зможеш там працювати. Завдяки тому, що саме така команда працює в цьому відділенні, в чому величезна заслуга завідувача відділення, багато дітей, які туди потрапили, зрештою їдуть додому із щасливими батьками.

Іноді все закінчується не так добре. На жаль, досі людина у битві із природою не завжди перемагає. Бувають ситуації, у яких лікар, який би він не був професіонал, нічого не може вдіяти. Природа бере гору і забирає те, що дала нам сама. І кожна така втрата, кожна така програна битва – це трагедія, біль, прикрість. Але навіть у таких випадках батьки знають – лікарі зробили все, що було в їхніх силах.

В роз’ятрений гомін обуреної громадськості дедалі сильніше вплітається яскрава нитка щирого здивування. Здивування тих батьків, чиї діти побували у відділенні реанімації 1–ї МКЛ ім. Рєзника. Тих батьків, чиї діти вийшли звідти живими. І… і тих батьків, чиїх дітей урятувати не вдалося. Матері, що втратили дітей, пишуть на форумах, у коментарях, пишуть відкриті листи на захист лікарів – і дякують. Дякують за ті, нехай навіть деякі дні, які вони змогли провести разом зі своїми дітьми. За можливість хоч недовго, але побути мамою і взяти своєї дитину за руку. А якщо пощастить – то й побачити її усмішку. Усі ці люди в один голос повторюють – ніхто й ніколи в цьому відділенні не вимагав з них ніяких грошей. Так, витрати на ліки жахливі – ми всі прекрасно знаємо, скільки коштують ліки і як забезпечені наші лікарні. І скільки потрібно всьо–го, щоб зберегти це маленьке тендітне життя. Усі повторюють – ми купували ліки там, де вважали за потрібне, причому часто самі лікарі підказували, де можна спробувати знайти дешевше. Ніхто не змушував купувати препарати в «своїх» аптеках. У всьому цьому галасі не знайшлося жодної людини, яка б сказала – так! Ось ці люди, у цьо–му відділенні, вимагали у мене гроші, загрожували мені, навмисне вбили мою дитину. Покараймо їх, вони вбивці!

А поки це все діється, лікар, чия робота й покликання – рятувати життя, змушений займатися адміністративною тяганиною і вже тиждень не може потрапити до свого відділення, повного тяжких дітей, яким потрібна його допомога».

Далі автори звертання просять докладно розібратися в тому, що сталося.

Під цим листом поставили свої підписи майже 90 чоловік.

Залишається додати, що триває робота комісії. Сподіваємося вже найближчим часом довідатися про проміжні результати її роботи й розповісти про них нашим читачам.