На наших очах відбувається переформатування енергетичної карти світу. Паралельно до цього змінюється і глобальний геополітичний розклад. Світ, пише Авієзер Такер у статті для «Foreign Affairs», вибирається з-під диктату кількох мегапостачальників енергоресурсів, як-от Венесуела, Росія та Саудівська Аравія, й рухається до майбутнього, в якому більшість країн зможуть забезпечити свої енергетичні потреби завдяки розробці власних родовищ, а недостачу заповнити імпортом від своїх найближчих сусідів.

У цьому новому світі ціни на енергію будуть значно нижчими і, як наслідок, геополітика набагато менше залежатиме від нафти і газу. У найближчі 5—10 років держави, режими яких залежать від енергоекспорту, зіштовхнуться із серйозними проблемами та запереченням їхньої влади. Втративши можливість одержувати величезні суми від торгівлі вуглеводнями для розповсюдження свого впливу за кордоном і підтримки супутніх проектів, вони будуть змушені перейти до посилення податкового тягаря для власних громадян, припускає автор статті.

Енергетична революція є результатом упровадження технологій, що дозволяють легко й дешево бурити і добувати нафту та газ із сланцевих порід. Одна з таких передових розробок — гідравлічне розривання пластів — ґрунтується на вдуванні під високим тиском у сланцеві породи спеціальної технічної суміші з піску, хімікатів, води, особливого гелю і скраплених парникових газів для видобутку вуглеводнів. І хоча цю методику обговорювали ще в 1948 році, лише зовсім недавно вона стала технічно й комерційно реальною. Ще одна з технологій — горизонтальне буріння — дозволяє добувачам підключатися до вузьких, але за площею дуже великих, родовищ з надзвичайною точністю.

Гідророзрив пласту широко використовується лише впродовж останніх п’яти років, але результати приголомшують. Уже сьогодні в США є надлишок природного газу. Ціни на газ там упали до рівня в 25% від цін 2008 року! Низька ціна на цей ресурс призвела до перелому в економіці Сполучених Штатів, наприклад, до 2020-го очікується перехід на газ 1/6 електростанцій, що спалюють вугілля, перехід сотень тисяч автомобілів на ГБО замість бензину, будівництво і повернення з Китаю багатьох нафтохімічних заводів і фабрик, а також заводів з виробництва добрив, що використовують газ як сировину і паливо. Консультанти з PricewaterhouseCoopers прогнозують, що до 2025 року нова індустрія створить у США близько мільйона нових робочих місць. Також США широко використовують нові технології, щоб отримувати сланцеву й важку нафту і метан з вугільних шарів. З огляду на це частка імпортованої з-за кордону Сполученими Штатами нафти впала із 60% у 2005 році до 45% у 2012-у. І ця тенденція триватиме доти, поки країна, або навіть уся Північна Америка, не стане енергетично самодостатньою.

Економічні й геополітичні наслідки цього відчуватимуться у всьому світі. Падіння попиту в США на імпортовані скраплений природний газ і нафту, а також на вугілля власного видобутку вже знизили загальносві­тові ціни на ці ресурси. У результаті європейські країни стали більш незалежними в газових переговорах з Росією, імпорт з якої забезпечує чверть їхнього споживання.

Отримана впевненість, можливо, дозволить Євросоюзу почати у вересні 2013 року розслідування схем ціноутворення «Газпрому», російського енергетичного монополіста. Крім того, країни Європи почали перегляд кількох довго­строкових газових контрактів з Росією, в яких ціни на газ прив’язувалися до цін на нафту — схема, котру дуже полюбляє «Газпром». Замість цього вони просувають свій інтерес короткострокових точкових закупівель за ринковими цінами в очікуванні росту пропозиції і, відповідно, зниження цін. Росія вже надала кільком країнам 10-відсоткову знижку за чинними контрактами.

Донедавна «Газпром» зневажливо відгукувався про «сланцеву революцію», стверджуючи, що нетрадиційні технології газовидобування є комерційно невигідними і за­грожують навколишньому середовищу. З огляду на те, що Росія одержує більшу частину прибутків від експорту енергоресурсів — близько 60%, відповідно до більшості оцінок, — зниження обсягів продажу природного газу небезпечне для неї політичною катастрофою. Адже і розпад Радянського Союзу, і відхід колишнього російського президента Бориса Єльцина з політичної арени наприкінці 1990-х збіглися з періодами низьких цін на енергоресурси. А чинний президент Росії Володимир Путін знає про новітню політичну історію своєї країни не з чуток.

Проблема вся в тому, що перспективи Путіна у світі, заповненому дешевими вуглеводнями, є дуже хиткими. Його режим намагатиметься втримати російську частку європейського ринку за рахунок зниження цін, але це означатиме різке зниження прибутків. Ще гірше те, що поля прибутковості «Газ­прому» є досить вузькими. Оскільки російський колос продає 60% свого газу на внутрішньому ринку собі ж у збиток, щоб залишатися на плаву, «Газпром» змушений вичавлювати максимум прибутків із свого європейського експорту (зараз він продає газ Європі з 66-відсотково прибутковістю).

На експорті в Європу «Газпрому» необхідно заробляти $12 за 1 тисячу кубічних футів природного газу, щоб лише досягти рівня беззбитковості. Ціна природного газу в США сьогодні нижча $3 за 1 тисячу кубічних футів. Однією з причин такої цінової політики є те, що російська держава й еліта витягують з цієї монополії мільярди на власні потреби, роблячи її політизованою, малоефективною і непрозорою. Така невигадлива корупція росіян, що присмокталася до газової труби, нагадує сумновідомий міст на Алясці: вона теж веде в нікуди.

Подивимося, наприклад, на Nord Stream — підводний газопровід, що напряму з’єднує Росію з Німеччиною в обхід України і Польщі. У проекту не було економічного обґрунтування. Москві було б набагато дешевше домовитися з Києвом щодо транзитних зборів. Але Росія не бажає робити цього. Мабуть, свою роль зіграла і корупція. Аркадій Ротенберг, власник компанії, яка прокладає трубопроводи, є другом дитинства Путіна, й уряд Росії заплатив йому непомірну ціну за ту роботу — 30% від прибутку. Сьогодні «Газ­пром» планує ще одну «трубопровідну дурість» — South Stream, що знову йтиме в обхід України по дну Чорного моря в Південну Європу.

Такі необґрунтовані інфра­структурні проекти можуть стати взагалі справою рутинною, якщо «Газпром», у спробі компенсувати прибутки, які падають, у Європі, спробує підвищити продаж у Китаї. Щоб зробити це, йому доведеться прокласти довжелезні трубопроводи через суворі простори Сибіру. Але й це завдання здається мізерним, якщо порівняти його з необхідністю переконати Китай сплачувати приблизно таку ж ціну за газ і нафту, яку Росія сьогодні виставляє європейським країнам. І не тільки тому, що китайці є затятими перемовниками, але й тому, що саме Китай має найбільші родовища сланцевого газу у світі (886 трильйонів кубічних футів. Сполучені Штати посідають друге місце — 750 трильйонів). Китай тільки-но починає використовувати свої запаси газу, але на той час, коли хоч якийсь з китайсько-російських проектів трубопроводу буде завершений, КНР зможе добувати стільки «нетрадиційного» газу, щоб стати енергетично незалежним.

За оцінками китайського уряду, в країні є достатньо газу для забезпечення внутрішніх потреб протягом двох сторіч. Єдина надія для «Газпрому» — те, що китайські сланцеві породи виявляться не по силі для нових технологій видобутку, та сьогодні нема жодних підстав вважати, що все складеться саме так, як вигідно росіянам.

Поки що Росія намагається захистити свою частку на ринку, просто заважаючи поширенню нетрадиційних енергетичних технологій. З іншого боку, Сполучені Штати, дотримуючись прийнятої в 2010 році Національної програми технічної взаємодії щодо сланцевого газу, передають нові технологій країнам, які, на їхню думку, повинні стати більш енергетично незалежними, наприклад, Індії, Йорданії, Польщі й Україні. У Вашингтоні припускають, що країни, які досягнуть більшої енергетичної незалежності, менше залежатимуть від знущань з боку недружніх нафтових держав.

Росія тим часом намагається блокувати або хоча б уповільнити цей процес. Одна з улюблених тактик Москви полягає в тиску на компанії, які хочуть робити бізнес у Росії, не розвідувати сланцевий газ в інших місцях. Скажімо, швидше за все, саме Москва змусила ExxonMobil вийти з Польщі, яка володіє потенційно найбільшими родовищами сланцевого газу в Європі, в обмін на угоду про співробітництво з «Роснафтою». Але, як це завжди буває на вільному ринку, тільки-но одна компанія виходить з гонки, її місце поспішає заповнити інша — святе місце порожнім не буває. Американська компанія Chevron приступила до видобутку сланцевого газу й нафти в регіоні між Балтійським і Чорним морями. Фінансист Джордж Сорос, крім того, вже інвестував $500 мільйонів у нетрадиційні енергетичні проекти в Польщі.

Більш ефективна тактика росіян містить у собі фінансування груп захисників навколишнього середовища та лобі проти сланцевого газу. Дотепер не існує достовірних наукових доказів того, що гідророзрив пласту (ГРП) чинить негативний вплив на повітря або воду. Декілька досліджень, проведених, у тому числі Королівським науковим співтовариством, міністерством енергетики США і Міжнародним енергетичним агентством, показують, що ГРП є досить безпечним методом за умови виконання всіх технічних правил і норм.

Втім, після протестів захисників навколишнього середовища Болгарія і Чехія нещодавно запровадили мораторій на використання цієї технології. Зовнішній вплив простежується легко: у Болгарії взагалі рідко відбуваються будь-які демонстрації, а в Чехії в груп захисників навколишнього середовища є інші, важливіші питання, як-от заплановане розширення АЕС «Темелин».

Колишні члени радянського блоку — Болгарія, Чехія, Польща й Україна, як і раніше, купують якщо не весь, то велику частину природного газу в «Газпрому». У Польщі й Україні є достатньо потенційно багатих сланцевих родовищ, щоб повністю звільнитися від цієї залежності. І хоча Болгарія й Чехія не настільки багаті сланцевими породами, навіть скромне вітчизняне виробництво зможе оспорити монополію «Газпрому» і знизити ціни на імпортований природний газ.

Деякі аналітики стверджують, що азійський попит на енергію практично безмежний, а тому ціни на енергоносії навряд чи впадуть істотно. Але, як слушно зауважив Рушир Шарма, аналітик Morgan Stanley, азійський економічний ріст сповільнюється і незабаром може взагалі зупинитися. А тим часом з огляду на зростання поставок енергії з нетрадиційних джерел, на нещодавно виявлені підводні газові родовища біля узбережжя Східної Африки та Ізраїлю і збільшення обсягів бурових робіт в Арктиці, світ незабаром може опинитися в ситуації надлишку енергії. Принаймні, епоха мінімальних світових цін на енергоносії проглядається як неминуча.

Для Росії в такій ситуації кращим сценарієм розвитку буде те, що світовий надлишок енергії змусить її до структурних реформ, схожих на ті, які Естонія та Польща пройшли в 1990-х і які Росія розпочала, але так і не завершила. Такі зміни можуть у підсумку призвести до встановлення реальної демократії і верховенства закону. У найближчі роки суто економічна необхідність і неминуче банкрутство змусять Росію провести реформи. Але протягом усієї російської історії модер­нізація зазвичай не призводила до лібералізації. Ніяких доказів того, що цього разу все буде по-іншому, нема й сьогодні.

І все ж нетрадиційні енергетичні технології — це не просто данина моді, це всерйоз і надовго. На новій енергетичній карті світу більше не буде місця для кількох найстарших геополітичних гравців. А для тиранів, що залежать від прибутків з експорту енергоносіїв, саме час задуматися про вихід на пенсію.