Хоча парламентські вибори ніби вже й завершені (чи недозавершені), не варто забувати їх уроків і винести з них певну науку. Насамперед, це стосується опозиційних сил, наголошую: сил (у множині), а не опозиції як єдиної політичної команди, якою є, наприклад, фракція Партії регіонів з присмоктаними до неї комуністами.

А загалом перебіг минулої кампанії нагадує за аналогією деякі історичні події, скажімо, Бородінську битву 1812 року. Одна армія цю битву виграла, але не отримала вирішальної перемоги, друга — битву програла, але це не стало її поразкою: вона зберегла свій потенціал для нарощування сил. І навіть якщо Наполеон сам дременув з московських палат, для остаточної перемоги над ним все-таки потрібен був Кутузов.

У нашому випадку різняться лише деталі. З одного боку, В. Янукович не збирається полишати Печерських пагорбів, а його команда — пакувати валізи. З іншого — гіпотетичний Кутузов сидить у кутузці, і галас про його (читай: її) звільнення та про усунення з посад генпрокурора та його першого заступника — лише галас, який, на думку лідерів опозиції, має переконати «народ» у відданості опозиції справі народу та підняти їхні рейтинги як майбутніх кандидатів у президенти. Але подібне вже було з кандидатами в народні депутати, коли провладному кандидату часто протистояв не опозиційний кандидат, а кандидати (знову ж у множині), і вже тільки цей фактор ставав запорукою їхньої поразки. Саме тому перемога, про яку так голосно проголошували лідери опозиції перед виборами, вислизнула з їхніх рук, як рибина з рук нездари у відомому оповіданні А. Чехова («Налим»).

Подібне може статися і 2015 року. Від влади, звісно, буде очікуваний кандидат. А хто стане його суперником? Лідери опозиції, як і кожна поміркована людина, розуміють, що президентське крісло в країні одне й посісти його може тільки одна-єдина людина, і в той же час кожен з них, лідерів, у глибині душі, десь на рівні підсвідомості («25-й кадр»), вважатиме, що отією одною-єдиною людиною має бути саме він. Отож у результаті внутрі- та міжпартійних «тендерів» з’явиться на світ цілий список претендентів на «булаву», і кожен з них, претендентів, неминуче стане суперником, ні, не В. Януковича, а своїх-таки «товаришів по зброї». І не варто сушити мізків щодо можливих результатів…

За великим рахунком, В. Янукович — оптимальна фігура, яка цілком вписується в існуючу систему «понятій» і мало чим відрізняється від своїх попередників. Тому заміна його іншою особою навряд чи що змінить у країні, очільники якої, лукавлячи перед Богом, відстоюють молебни у «табельні» дні та з офіційною байдужістю покладають квіти до пам’ятників Т. Шевченку та М. Грушевському, а, доведеться, то й С. Бандері, демонструючи свій патріотизм, який «і не глибокий, і ні до чого не зобов’язує», бо вони «не чують жодного обов’язку перед народом, який так і не набув індивідуального обличчя» (В. Стус), а до державної годівниці дорветься чергова зграя зголоднілих казноїдів, котрі поспішатимуть набивати пельки, поки їх не потурили звідти.

Насправді ж ніхто — ні влада (вчорашня опозиція), ні опозиція (вчорашня влада) — не збирається, та й не здатний змінити систему влади, оскільки і ті, й інші є продуктами, породженням цієї системи, дуже зручної для визиску і контролю над народом. Тому боротися з існуючим режимом нема особливого сенсу, бо нема сенсу переставляти доданки чи міняти місцями більше і менше зло — в підсумку отримаємо ту ж саму суму.

Свого часу українці не дослухалися до слів В. Чорновола: «Впродовж перших п’яти років ні один партократ не займатиме керівної посади» — і тому тепер гірко розплачується за свою безграмотність, довірливість і плебейство. Тому наша країна не стала українською Україною, правонаступницею УНР, а залишилася радянською республікою, УРСР з системою державного управління, створеною для утримання населення в покорі силами карально-репресивних органів. «Мовчазна більшість» пришелепувато спостерігала, як партноменклатура і кримінал створювали в Україні заповідник, де культивуються і пишним цвітом процвітають корупція, рейдерство та сваволя чиновників і «правоохоронців». І коли держава, вражена вірусом паразитизму, працює на знищення свого народу і помітно перетворюється на корупційний гадючник і суспільство допускається цього, це означає, що, по-перше, періодичні зміни режимів — це лише зміни персонального складу бажаючих дорватися до влади, а по-друге, країна стрімко наближається до «точки неповернення», після якої втрата Україною самої себе стане остаточною і безповоротною, і будь-які реанімаційні потуги будуть марними. І ніхто над цим не замислюється, в тому числі і лідери опозиції, котрих об’єднує лише один спільний знаменник — прагнення влади. Отож, щоб не проґавити оту «точку неповернення», треба творити нову державу — знизу догори, а отже, змінюватися і самим українцям (як це відбулося в Польщі, Грузії, в країнах Балтії). А боротьба за зміну всієї системи влади — це шлях до загальнонаціональної революції, з якою ми запізнилися принаймні на двадцять років.

Та революції також бувають різними. Одна справа, коли революцію замислюють одні, здійснюють другі, а її плодами користуються треті, причому інтереси отих «третіх» зазвичай не збігаються з інтересами других і тим більше перших. Це, так би мовити, банальний варіант. Класичний приклад — сучасна Україна: марне нагадувати, хто мріяв і боровся за незалежність України, а хто використав її для власного збагачення.

А може бути революція — «бунт черни, бессмысленный и беспощадный» (О.Пушкін), як колись Коліївщина чи Гайдамаччина зі своїми Робесп’єрами на кшталт Гонти та Залізняка, коли руйнації і нищенню підлягало «все, що паном звалось» (Т. Шевченко). Цілком вірогідно, що після такої революції може постати велика Руїна, й Україну в такому стані зможе «підібрати» хто завгодно, хто не полінується нагнутися.

Але йдеться про революцію, яка привела б країну до нової якості державної і соціальної організації. При цьому постає серйозна проблема «вождів» такої революції. Хто вони, ті, які посядуть владні крісла у новій країні?

Це не пусте питання. Подібні ситуації вже були в історії України, коли національні революції 1648—1676, 1917—1920, 2005 років закінчувалися без очікуваних результатів. Всі названі (і не названі) події були «нерозривно пов’язані з питанням єдності чи роз’єднаності політичної еліти, а відтак і суспільної консолідації». Небажання представників еліти «згуртуватися навколо державної ідеї, висунення ними на чільне місце не національних, а особистих амбітних інтересів призводило до розколу суспільства на антагоністичні табори й жорстокої міжусобної боротьби»

(В. Смолій, В.Степанков. Українська національна революція 17 ст. (1648—1676 рр.), 2009). Сьогоднішній стан суспільного життя в Україні — ідеальна ілюстрація до сказаного вище.

Якщо говорити про сьогоднішніх лідерів опозиції, то, як уже зазначалося, вони об’єднані спільним прагненням до влади і будуть триматися разом впродовж всього «процесу прагнення», але коли дійде до «булави», котра все ж таки одна, тоді вилізе, як шило з мішка, застаріла біда нашої «еліти» та й суспільства взагалі — спотворене уявлення про владу, від чого застерігав ще Б. Хмельницький перед кончиною: «Ви думаєте, що влада то велике щастя. Влада — це тяжка кара Господня». Гетьман знав, що говорив.

Тому «вожді» такої революції, виробивши стратегію і тактику революційних дій та очоливши сам процес революційних перетворень в країні, менш за все або й зовсім не мали б думати про своє особисте місце у майбутній владі майбутньої країни; іншими словами, це мають бути люди, котрим була б притаманна риса, яку Л. Гумільов називав пасіонарністю і яка була властива таким особистостям як, скажімо, Олександр Македонський чи Христофор Колумб: вони здійснювали свої подвиги аж ніяк не для особистого збагачення. У вітчизняній історії у цей ряд можна поставити І. Мазепу. Чи не найбагатший серед українських гетьманів, він користувався абсолютною довірою царя, мав усю повноту влади як гетьман. Здавалося б, чого ще не вистачало цій людині? Виходить, не вистачало. Не вистачало того, що в розумінні багатьох з його оточення виглядало безумством, а то й глупством — класти власну голову за примарну незалежність примарної України. А він поклав…

У сучасній Україні такими особистостями можуть бути (попри всі заперечення) відомі всьому світові українські в’язні, і за право на такий титул вони заплатили дуже дорого. Вони мали все, що могло бути доступним смертній людині з їхнім статусом: матеріальний достаток, владу, важелі впливу на події і долі багатьох людей; вони були оточені повагою і шаною не тільки в середовищі сподвижників, а й серед «широких народних мас». Звісно, вони були живими людьми і щиро раділи з того, що подарувала їм доля; їм навіть на думку не спадало, що фортуна може виявитися такою підступною і жорстокою, коли замість співпраці, співпереживання за загальну справу з’являється марнославство, дріб’язкові заздрощі, які швидко перейшли у неприховану ненависть; коли будь-які невдачі викликали злорадну втіху потайних недоброзичливців. І варто було вітрові дунути в інший бік, як відразу все змінилося. Боляче було усвідомлювати, що найближчі люди, яким довірялись у найпотаємнішому, виявилися зовсім іншими (від себе додамо: не іншими — такими вони і були насправді): одні відверто зрадили, скурвились і пішли служити вчорашнім запеклим супротивникам, інші банально «зтушкувалися» і дали себе перекупити, деякі злякалися і «залягли на дно», дехто чкурнув за бугор…

Українського обивателя зовсім не обурює те, що хтось краде (він сам вкраде за першої можливості), але його охоплює благородний гнів, коли хтось вкрав, так йому здається, більше, ніж він сам. Отож і натовп, який не так давно аж захлинався від вигуків «Наша Юлечка!», «Наш Юра!», тепер зі зловорожою втіхою викрикує: «Накрала, нахапала, нахизувалась своїми сукнями, які міняла щодня, тепер нехай сидить!», «Га-га, любив інших саджати за грати, тепер сам посидь!» І тоді, і тепер це був vox populi — «голос народу». Жаль, звичайно: не в’язнів, жаль такого «народу».

Ю. Тимошенко і Ю.Луценко могли стати недосяжними для української Феміди, і найближче оточення настійно радило їм перебратися за кордон. Вони свідомо не полишили країну, хоча не мали ані найменших ілюзій щодо того, які моральні і фізичні тортури готує їм режим. І це стало їхнім першим кроком до сходження на ту височінь, на якій сьогодні в Україні ніхто, крім них двох, стояти не гідний. Це мусять визнати не тільки їх симпатики, але навіть закляті супротивники.

Вони прирекли себе на дантівське Чистилище, на катарсис (грецькою — очищення). За Платоном, це звільнення душі від тіла, від пристрастей і насолод; за Арістотелем, це очищення емоцій, душевних переживань, почуттів гніву, печалі, радощів. Вони мали все або майже все — тепер не мають нічого, але уберегли свої душі, звільнені від покалічених режимом понівечених тіл, від марноти пристрастей і насолод. Їх мучителі усвідомлюють, що безсилі зламати їхній дух, тож і намагаються знищити фізичну оболонку, вмістилище того духу, тобто умертвити їхню плоть.

І все це твориться при байдужому спогляданні «мовчазної більшості»…

Саме такі особистості здатні очолити національну революцію і мають моральне право сказати отій «мовчазній більшості» відверту правду про неї і повести її по шляху національного відродження і створення нової держави.

А завдання опозиції і всіх національно свідомих сил українського суспільства — порятувати цих людей від передчасної смерті або непоправного каліцтва. Може, хоч це допоможе нам спокутувати наші провини за гріхи нинішнього і минулих поколінь.