Від сміху падають ідоли.

О. Герцен.

Україна, а разом з нею й Одещина — благодатний край, де люди здавен цінували природу, і вона, крім інших чеснот, нагородила їх щирим сміхом, особливим українським почуттям гумору. Наш гумор безсмертний, адже він допоміг вижити за найскрутніших обставин народові. Чи не тому ця земля така щедра на великих майстрів сміху — гумористів і сатириків, серед яких чільне місце належить уродженцю Одещини Степанові Івановичу Олійнику.

Ще за життя Степан Олійник фактично став народним поетом, бо його твори припали до душі й смаку народові, вони йому були зрозумілими й назавше зостануться такими: вірші й віршовані мініатюри, байки, епіграми й пародії, оповідання в прозі й несподівані сміховинні історії у віршах тощо.

Маємо наголосити, що нинішньої весни минає 30 років, відколи започатковані Олійниківські читання, 30 років — відколи відкрито музей Степана Олійника і 105 років від дня народження Степана Івановича, який у білий світ з’вився в селі Пасицели Балтського району в багатодітній родині хліборобів, що згодом переїхала в Левадівку Миколаївського району. Після здобуття початкової освіти в цьому селі здібний учень закінчив сім класів трудової школи імені Лесі Українки в Одесі, а потім там же і кооперативний технікум, після чого вступив до Одеського педагогічного інституту, поєднуючи навчання з літературною творчістю та друкуючи вірші в газеті «Чорноморська комуна» (нині — «Чорноморські новини»), а також у журналах «Шквал» та «Металеві дні».

У 1930 році майбутньому гумористові довелося пережити надто тривожні й невеселі дні, коли розкуркулили батька, а його самого виключили з інституту як сина «ворога народу», і він вимушений був влаштуватися деменом, чи, як кажуть, стерновим, на одному з суден і плавати по Чорному морю. Через рік колишньому студентові вдалося поновити навчання в педінституті. Але сталося нове нещастя: потрапив під арешт за «український буржуазний націоналізм», безумовним «доказом» чого була вишиванка, яку носив поет. Однак його все-таки випустили, хоча після всіх стресів і допитів виніс він з буцегарні епілепсію, позбувся якої лишень через п’ятнадцять років.

По закінченні навчання деякий час працював учителем української мови й літератури, а також у редакції «Чорноморської комуни», що дало йому можливість як кореспондентові об’їздити чи не всю область, публікував багато кореспонденцій та своїх гумористичних віршів.

1939 року поет перебирається до Києва, де працює в редакціях періодичних видань, розгорнувши широку журналістську й літературну діяльність у газетах «Вісті», «Радянська освіта», «Литературная газета» тощо. Під час війни Степан Олійник працював у Заволжі в редакціях газет, висвітлюючи вогненні події тих звитяжних років.

Будучи визначною творчою особистістю, Степан Іванович не квапився видавати свою першу збірку «Мої земляки», яка з’явилася лишень тоді, коли авторові сповнилося 49 років. Потім були наступні: «Наші знайомі», «Ознаки весни», «Гумор і сатира», «Який Сава — така й слава», «Шахтарям донецьким — хлопцям молодецьким», «Здоровенькі були!», «Здоровше з гумором живеться». Збірка «Наші знайомі» удостоєна Державної премії СРСР. Поет нагороджений орденами й медалями, обирався депутатом Верховної Ради СРСР. На сторінках газети «Правда» опублікував понад сто фейлетонів. 1978 року твори гумориста були видані в чотирьох томах, побачили світ і «Спогади про Степана Олійника».

1983 року зусиллями громади Левадівки за підтримки одеського обласного й миколаївського районного керівництва, Одеської письменницької організації та Спілки письменників України в день народження поета було започатковано «Олійниківські читання», відкрито музей і засновано літературну премію імені С.І.Олійника «В ім’я добра — супроти зла». Першим її лауреатом став соратник по перу, поет-гуморист Володимир Іванович. Також лауреатами премії імені С.І. Олійника є Анатолій Гарматюк, Юрій Кругляк, Полікарп Шабатин, Петро Ребро, Андрій Сова, Петро Осадчук, Володимир Гаранін, Віктор Дзюба, Василь Довжик та ін. Згодом святкове дійство, вийшовши за межі області, переросло у всеукраїнський фестиваль вшанування пам’яті талановитого нашого земляка, чудово знаного не тільки в Україні, а й далеко за її межами. На фестиваль-змагання з’їжджаються літератори-гумористи, відомі артисти, читці, музиканти й співаки, а також самодіяльні декламатори, тож не дивно, що це свято переросло в «Ярмарок сміху» і стає дедалі популярнішим.

Щороку розпочинається воно в Південноукраїнському національному педагогічному університеті ім. К. Д. Ушинського та в Одеському національному університеті ім. І. І. Мечникова, продовжується в Балтському й Миколаївському районах, де завше місцеві таланти мають повну можливість проявити себе на сцені перед вдячною широкою публікою. Там виголошують своє слово і шановні приїжджі гості, відбувається нагородження переможців щорічних Олійниківських конкурсів та публічне вручення премії імені С. І. Олійника в літературній та журналістській номінаціях, вручаються дипломи і медалі «За благодійну діяльність» добродіям-меценатам.

Приємно відзначити, що цього року премію імені С. І. Олійника в журналістській номінації вручають нашому поважному письменникові, членові НСПУ та НСЖУ Андрієві Івановичу Євсі, учасникові бойових дій, знаному перекладачеві. У реверсному перекладі А. Євси свого часу вийшов у світ бестселер американського соціолога Елвіна Тофлера «Третя хвиля». В аверсному перекладі англійською видрукувані книги поезій «Дельфін», «Семен Коваленко», «Лицар моря» Д. Шупти (трилінгвою), твори інших українських письменників. Винятковим явищем є підготовлена до друку книга творів Степана Олійника, вперше перекладених англійською Андрієм Євсою, окремі твори з якої уже публікувалися, що сприяло широкій популяризації творчої спадщини та імені нашого уславленого гумориста.

Багато зусиль для успіху цієї шляхетної справи докладає благодійний фонд імені Степана Олійника, головою якого є Валерій Дмитрович Бойченко, і, звичайно, невтомна ентузіастка, під егідою якої відбуваються всі ці неповторні дійства, — дочка поета Леся Олійник, яка разом з художником Миколою Вилкуном проводить щорічні конкурси серед дітей-художників, результатом цих змагань стає видання цікавої, змістовної «Веселої книжечки» на втіху найменшим читачам.

Степан Олійник залишив взірці справжнього українського гумору, тим самим говорячи нам, що справжній гумор вимагає істинної глибини і багатства народного духу, є характерною властивістю людської природи. Гумор завше тісно пов’язаний з національним характером, ментальністю його творця — народу.

Є дурносміх, є пустосміх — беззмістовні, дріб’язкові. Вони ніколи не матимуть високого значення, бо скеровані на поверховість тимчасового, культивують примітив і несмак. Морально здорове ткання комічного має всі кольори забарвлення райдуги — від глибокого обурення до легкого жарту, дотепу, іронії й сарказму. Наші гумористи нині працюють із знанням справи, вони володіють винятковим обдаруванням бачити в житті суспільства те, що підлягає владі сміху. І роблять це дотепно у річищі кращих традицій наших класиків-мудросміхів, починаючи від Григорія Сковороди й Івана Котляревського до Степана Руданського, Остапа Вишні й Степана Олійника. На їхнє тверде переконання, «Гумор — це правда в безпечних для життя дозах», адже талант гумориста — як двосічний меч, ним і голову брехні відтинають і розрубують «гордієви вузли» сучасних найкарколомніших проблем.

На блискучому тлі досягнень класика Степана Олійника твори гумористів були б елементарним зубоскальством, якби в них не вгадувалися пекучі життєві проблеми. Мабуть, невипадково над природою сміху замислювалися серйозні мислителі і письменники. Колись Артур Шопенгауер розмірковував: «Якщо жарт ховається за серйозне — це іронія, якщо ж серйозне ховається за жарт — це гумор», а Андре Моруа застерігав: «У дотепності, як і в грі, треба вміти вчасно зупинитися». Нашим же гумористам побажаємо не зупинятися у своїх творчих, надзвичайно потрібних читачеві, глядачеві, слухачеві починаннях, як це робив і заповідав Степан Іванович Олійник.