Я далека від того, аби вірити в «доброго царя», і все ж хочу передати свій крик душі у формі відкритого листа до Президента України Віктора Януковича. Зрештою, він у нашому домі хазяїн. Йому й відповідати за все, що тут коїться.

Мене, літню жінку, змусили сісти за цей лист дії міського голови Олексія Костусєва, депутата Верховної Ради Сергія Ківалова та подібних до них політиків. Багато одеситів бачать: ці люди люто ненавидять все українське й немов новітні ординці всіма силами борються з ним. Уздовж міських вулиць на кожному кроці тільки й бачиш: «Мы отстояли русский язык», «Будем говорить на русском языке Достоевского, славяно-русском языке Пушкина» і таке інше з варіаціями.

Водночас мер південного міста почав переназивати вулиці, що носять імена українських видатних діячів. Найсвіжіший приклад: вулиця Івана та Юрія Лип стала тепер вулицею тільки пану Костусєву відомого Пишеніна. Всі назви на табличках — лише російською мовою. Опозицію міський голова охрестив фашистами, зібравши під своїм крилом так званих антифашистів (людей, зазомбованих комуністичною ідеологією). Коли опозиція виступає проти антиукраїнських дій Костусєва, він спускає (інакше не скажеш) на неї отих «антифашистів». Провокується штовханина, протистояння в народі загострюється. Виникає логічне питання: де живе Костусєв? В Україні чи одній з областей сусідньої Росії? Скажіть, пане Президенте, для чого це і що це означає? Якщо господар у власній хаті захищає своє, рідне, — виходить, він фашист? А зайди, котрі нав’язують своє, — м’які й пухнасті?

Один з тих, хто вирішив, що є «хазяїном» над українцями, — Сергій Ківалов. Диктує, якою має бути державна мова в Україні, дає обіцянку президенту іншої країни Владіміру Путіну, що другою державною стане російська. І всі розуміють: якщо це трапиться, українська опиниться на далеких задвірках.

Марнославству Ківалова нема меж. На території МГУ (Міжнародного гуманітарного університету) за життя поставив сам собі пам’ятник. Перед виборами на балконах (очевидно, за його вказівкою) вивішували великі плакати зі словами: «Я люблю Ківалова». По неділях він почав виступати, як свіжоспечений пастор у радіопередачах «Любовь Отца». Якщо вже такий щедрий на любов, то нехай полюбить свого ближнього — народ, на землі якого живе. І не йде проти нього.

Переконана: такі діячі, як Ківалов, Костусєв й подібні до них, вам, пане Президенте, не додають авторитету. Тож вгамуйте їх, нехай повернуть на свої місця все, що переінакшили. Взагалі представники Партії регіонів і ви також, коли приїздите до нашого міста, вмить переходите на російську мову. З Києва вказівки сприймають, а тут, на місці, не розуміють?

Живете в Україні, їсте її хліб (і непоганий), користуєтеся всіма благами, та все одно в «ліс» дивитеся. Чи щось подібне може бути у тій же Росії, інших країнах світу? Чи щоб у парламенті говорили не державною мовою? Президент якої країни дозволив би таке? У нас дозволяється. Насамперед — «регіоналам» і комуністам.

Пригадаймо, скільки у світі було імперій. З плином часу всі вони зникають, як мильні бульбашки. Після розвалу якась частина поневолювачів з тих чи інших причин залишається у постколоніальних країнах назовсім. Якщо пильніше подивитися на Одесу, росіян не так уже й багато. Так звані «русскоязычные», на яких люблять посилатися вороги незалежності, — це інші нації, які мають власну мову, спілкуються нею між собою, в чому ніхто їм не перешкоджає. Але всім разом свого часу (та й зараз) Росія примусово нав’язала свою мову: «дан приказ и никаких возражений». Чого лиш варті переповнені ГУЛАГи! Отож нащадки імперії продовжують давно знайому політику в незалежній Україні. Хоча всі земляцтва чудово знають, що живуть в Україні, — отже, державною мовою повинна бути українська. Бо ж треба з повагою ставитися до людей, на землі яких подобається жити.

У Москві налічується понад півтори сотні національностей. Чи дозволила б там влада якусь другу державну мову, якби цього навіть хтось вимагав? Нізащо! Скажімо, в Німеччину переселилося багато турків, євреїв. То що, вимагатимуть другу й третю державні мови, бо вони туди приїхали? Правда, смішно? У нас же не до сміху. Бо часто цивілізований світ не може второпати: що то довкола Києва — Україна чи Росія?

Те, що хотіла сказати Президентові, я сказала. Тепер хочу звернутися до всіх вас, мої співвітчизники. Коли починаєте скаржитися на погане життя, давні болячки й звичні негаразди, не показуйте пальцем ні на кого. У першу чергу звинувачуйте самих себе. Не хтось з Марса, а ми самі обрали поводирів, яких сьогодні маємо, не усвідомлюючи, що новітні ординці страшніші за давніх. Ті винищували фізично. Та минав час і нація знову розквітала. Сьогоднішні ж витравлюють з нас душу, все святе, недоторкане, на чому тримається нація, окремішний народ. Зостанеться земля. Чия? Побачимо. Тільки навряд чи можна буде назвати її українською. Своє знищуємо своїми ж руками. Як не вжахнутися від цього?