Далеко не всі українці знають, що 1 січня 2013 року стало датою, після якої спосіб юридичного оформлення прав на земельні ділянки та інше нерухоме майно зазнав в Україні докорінних змін. Саме в цей день набули чинності два законодавчі акти, які впроваджують істотні нововведення у правове регулювання відносин земельної власності. Мова йде про закони «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і «Про Державний земельний кадастр».

Суть змін полягає у тому, що якщо до 1 січня 2013-го формування земельних ділянок та оформлення прав на них здійснювалося шляхом ведення Державного реєстру земель (який вело Державне агентство земельних ресурсів України), то віднині таких реєстрів стало два, а саме: формування самих земельних ділянок фіксується у Державному земельному кадастрі, а оформлення прав на них — у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Крім очевидної бюрократичної громіздкості (два реєстри і, відповідно, — два підпорядковані різним відомствам штати «реєстраторів» замість одного), цей новий порядок породжує небезпідставні підозри стосовно його зумисної спрямованості на позбавлення мільйонів (!) українських громадян права власності на належні їм зараз земельні ділянки. Але про все по черзі...

Починаючи з 1992 року і до недавнього часу право власності громадянина чи юридичної особи на земельну ділянку посвідчувалося в «державі Україна» документом на номерному бланку «суворої звітності», який називається «Державним актом на право власності на земельну ділянку». Після ухвалення у 2001-у нового Земельного кодексу юридичний статус цих документів регулювався його статтею 126.

У разі зміни власника земельної ділянки нотаріус та міський або районний відділ Державного агент­ства земельних ресурсів робили на державному акті відмітку про відчуження земельної ділянки та реєстрацію прав на неї. У відмітці зазначався документ (договір міни, свідоцтво про отримання спадщини тощо), на підставі якого відбулася зміна прав власності, та реєструвався новий власник.

Саме цей документ — державний акт власності на землю — є зараз «на руках» у мільйонів поки що нібито «власників» української землі й донедавна дозволяв їм, «у разі чого», довести належність даної земельної ділянки конкретній особі.

Натомість, відповідно до ухваленого від 5 липня 2011 року Закону «Про Державний земельний кадастр» (див. підпункт «є» пункту 5 його «Перехідних та прикінцевих положень») право власності або користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до вже зовсім іншого закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» — у Державному реєстрі прав на нерухоме майно, який ведеться органами Міністерства юстиції.

Водночас та паралельно з цим цей же «кадастровий» закон передбачає, що Державний земельний кадастр — це «єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах кордонів України», в тому числі — їхнє цільове призначення, обмеження у їх використанні, дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх грошову оцінку, а також — «про розподіл земель між власниками і користувачами».

Таким чином, для чогось на замі­ну тієї, що існувала та розвивалася до цього два десятиліття, за 2011—2012 роки створена абсолютно нова подвійна система реєстрації земельних ділянок: у Державному кадастрі, який ведеться органами Держземагентства, та Державному реєстрі Міністерства юстиції.

Відтепер відповідно до п.8 ст.24 вже згаданого закону «Про Державний земельний кадастр» на підтвердження державної реєстрації земельної ділянки її власнику видаватиметься вже не «Державний акт власності на землю» (із 1 січня 2013 року їх взагалі більше не видають), а лише — «витяг із Державного земельного кадастру про земельну ділянку». Ці «витяги» надають та записи в «Поземельній книзі» ДЗК здійснюють «державні кадастрові реєстратори», тоді як у місцевих органах юстиції (з метою, слід розуміти, «скорочення бюрократичного апарату») сидять просто собі «державні реєстратори», які вчиняють, дублюючи Державний земельний кадастр, записи до Державного реєстру прав на нерухоме майно та їх обтяжень і видають землевласникам «Свідоцтва про право власності на нерухоме майно».

Те, що замість одного «паперу» — «Державного акта власності на земельну ділянку» — кожному землевласникові доведеться тепер оформити два нові («витяг» і «свідоцтво»), річ більш-менш ясна. Найголовніше ж — інше: що ж станеться з виданими дотепер мільйонам людей та сотням тисяч юридичних осіб «державними актами»?..

Якщо коротко, то те, що має відбутися з ними (а заразом — і з засвідченими ними правами на земельну власність), можна назвати «найвищим рівнем державного шахрайства». Бо, з одного боку, «написаний для дурників» пункт 10 «Перехідних та прикінцевих положень» Закону України «Про Державний земельний кадастр» лаконічно стверджує, що документи, якими було посвідчено право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, видані до набрання чинності цим законом, «є дійсними». Але ж, водночас, фактично в зв’язку зі змінами, що вносяться цим самим законом до вже згаданої статті 126 Земельного кодексу, з початку 2013 року укладення будь-яких угод із землею на підставі «Державних актів власності» на неї стає неможливим. Потрібне мін’юстівське «свідоцтво», для оформлення якого, в свою чергу, необхідний кадастровий «витяг» (про які вже йшлося). Тобто наявний на руках у землевласника «державний акт», залишаючись «чинним», стане настільки ж практично корисним, як цілком «чинний» і донині «приватизаційний сертифікат», яким досить багато хто з нас не встиг скористатися.

У зв’язку з цим останнім часом у підконтрольних режиму В. Януковича медіях поширилися нібито «експертні» роз’яснення, що поспішати перереєструвати за новими правилами свою земельну ділянку слід лише тим, хто планує в 2013 році її відчуження чи, принаймні, переукладення орендного договору. Насправді це не так...

Бо ж найцікавіше — попереду: частина 10 статті 24 закону «Про Державний земельний кадастр» чітко встановлює, що «державна реєстрація земельної ділянки скасовується Державним кадастровим реєстратором, який здійснює таку реєстрацію, у разі... якщо протягом одного року з дня здійснення державної реєстрації земельної ділянки речове право на неї не зареєстровано». Тобто якщо у вас є земельна ділянка, вона має кадастровий номер, відображений у наявному у вас «державному акті» на неї (а отже — зареєстрована в ДЗК), але протягом року з моменту набуття чинності новою системою реєстрації речових прав вона (точніше — ваші права на неї) не будуть зареєстровані ще й у новому реєстрі Мін’юсту, то... правильно: запис про неї в кадастрі буде анульовано, а сама ділянка юридично нібито «перестане існувати», як і ваші на неї права!

Щоб уникнути скасування своїх прав 1 січня 2014-го (тобто — в термін одного року після 1 січня 2013-го, коли новий порядок набув чинності), теперішні володарі «Державних актів власності на землю», які формально продовжують вважатися «дійсними», для посвідчення своїх прав на належні їм земельні ділянки змушені будуть пройти подвійну перереєстрацію цих ділянок — в органах Мін’юсту та Держземагентства, відповідно.

У разі ж, коли вони не встигнуть виконати зазначене у встановлений строк, реєстрація їхніх земельних ділянок у Державному земельному кадастрі буде скасована, що далі призведе і до втрати ними відповідних «речових прав», себто, простою мовою, права власності на землю. Тоді ці, із величезними труднощами та за великі хабарі оформлені свого часу «чинні» «Державні акти власності на землю», видані «державою Україна» впродовж двох попередніх десятиліть, залишаться на руках у громадян як красиві папірці, позбавлені будь-якого реального змісту. Адже 1 січня 2014 року, як уже йшлося, анульоване буде вже саме право, яке вони посвідчують.

Для того, аби переконатися, що... має статися саме це, достатньо зазирнути у затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051 «Порядок ведення Державного земельного кадастру», пункт 114 якого встановлює, що «державна реєстрація земельної ділянки скасовується Державним кадастровим реєстратором, який здійснює таку реєстрацію, у разі: ...2) коли протягом одного року з дня здійснення державної реєстрації земельної ділянки речове право на неї не зареєстроване з вини заявника, — на підставі даних про те, що протягом одного року Державному кадастровому реєстраторові органом державної реєстрації прав не надано відповідної інформації в порядку інформаційного обміну».

Тобто у цій урядовій постанові, всупереч Конституції та всяким цивілізованим правовим уявленням взагалі, «без зайвих вагань» наперед встановлюється «вина» українця-землевласника в тому, що інформація про його ділянку або «не була внесена у Державний реєстр речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», або ж... просто «в порядку інформаційного обміну» не була передана одним «державним реєстратором» іншому! І покаранням за цю «вину»... має стати, не більше й не менше, як... втрата людиною її законної, посвідченої «державним актом» земельної власності! Адже «скасування реєстрації» земельної ділянки «з технічного погляду» веде до анулювання її кадастрового номера, отже, вона нібито кудись «випаровується», юридично зникає, хоч фізично й продовжує існувати. Зворотного шляху або будь-якої можливості «виправити недогляд» — нема: реєстрація в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно здійснюється, як пам’ятаємо, на підставі «витягу» з Держкадастру, а оскільки відповідний запис у кадастрі є анульованим, то й зробити «витяг» із нього вже теж неможливо.

Зрозуміло, що найпершими кандидатами на втрату землі внаслідок цієї мегаманіпуляції є:

1) літні люди, які за станом здоров’я та рівнем освіти просто не здатні розібратися в цих умисно створених юридично-бюрократичних «хащах», що викликають стійку асоціацію з «театром абсурду», гротескною літературою «постмодернізму» або просто божевільнею;

2) особи, які перебувають на заробітках за межами державних кордонів України;

3) зрештою, люди, які просто фізично живуть і працюють у Києві, Львові, Одесі чи Харкові, тоді як «прописані», «мають земельні ділянки» та відповідно мусили б «приробляти ноги» процесу переоформлення своїх земельних прав у якихось віддалених районах Кірово­градської, Вінницької чи там Чер­нігівської області, куди, властиво, й дороги нормально заасфальтованої нерідко просто нема.

Але навіть для тих, хто вважає себе дуже «просунутим» і навіть «метикованим», завдання стоїть не з простих, адже за ті місяці, що залишилися до кінця поточного року, замість «Державного акта власності на земельну ділянку» їм треба отримати два абсолютно нові папірці: «свідоцтво» з реєстраційної служби Мін’юсту та «витяг» про те, що факт видачі цього свідоцтва відображений у ДЗК. Якщо ж з якихось причин не відображені — винні в цьому, за Азаровим, ви і тільки ви. І це при тому, що на оформлення «державного акта» на ту саму земельну ділянку в середньому пішло близько 5 років та 1 тисяча «у. о.» різноманітних хабарів!

Чи не легше махнути на все це рукою? «Пани»... саме на це й чекають!

Адже за наслідками даного процесу вже 1 січня 2014 року в Україні утворюється величезний масив земель, які фізично є, але записи в Державному земельному кадастрі про які «цілком законно»... скасовані. Тобто начебто їх (а це будуть мільйони гектарів!) і нема — разом із засвідченими перетвореними на цукеркові фантики «держактами» з вашими правами власності на них... Після чого звільнені, таким чином, від їхніх теперішніх власників-українців землі як «безхозні» спочатку «оприходуються» і наново «обмірюються» (в геоінформаційному «віртуалі») Держземагентством із присвоєнням нових уже кадастрових номерів (бажано — з утворенням земельних ділянок нової конфі­гурації шляхом об’єднання кількох суміжних), далі — передаються «у статутний фонд» щойно утвореного для цієї мети «Державного земельного банку», а від нього вже — зможуть потрапити на «ринок землі» для повторної (вже справжньої!) приватизації «крупними аграрними компаніями», «кінцевими власниками» яких, через низку підставних юросіб, раптом виявляться три-чотири вище названі «сім’ї».

Що ми, українці, можемо цьому сценарію протиставити?

Потрібно, натомість:

1. Максимально повідомити через газети, журнали, ТV та інтернет, сякий-такий доступ до яких у нас іще є, про реальність та масштабність загрози, що нависла над земельною власністю українців, і насамперед — про стислість строків (кілька місяців), відведених нам зараз для дій.

2. Забезпечити створення в обласних та районних центрах осередків дії на захист земельної власності українців, які, діючи за рахунок внесків самих землевласників, могли б:

2.1 протягом 2013 року провести оформлення реєстрації речових прав українців на їхню земельну власність у «Реєстрі...» Мін’юсту, уникаючи створення некерованих хаотичних черг перед конторами «державних реєстраторів», а також «реєстрацію реєстрації» відповідних записів у ДЗК;

2.2 вимагати в адміністративному та судовому порядку, а також — з використанням конкуренції між різними... агрохолдингами, підвищення орендної плати за землю, яка мала б складати сьогодні щонайменше від 100 до 200 доларів з гектара на рік;

2.3 забезпечити стеження за здійсненням агрофірмами-орендарями на орендованих площах належної сівозміни, внесення орга­нічних добрив, недопущення подальшого погіршення якості орендованих земель.

Щойно ці структури зміцнимо, щойно матимемо за свою землю реальну орендну плату — буде ресурс і для розвитку агротуризму і для всякого іншого відродження села.

Якщо ж цього не зробимо, а, як зазвичай, кинемося кожен сам поодинці вирішувати свої проблеми в лабетах державної машини, налаштованої саме на те, щоб вони виявились для нас «невирішальними» (в інтересах, зрозуміло ж, певних конкретних зацікавлених сімей), — матимемо із землею те, що нині сталося з українською промисловістю....