Позавчора, 23 квітня, ми відзначили Всесвітній день книги та авторського права. Свято це встановлене ще 1995 року генеральною конференцією ЮНЕСКО на пошанування книжки та автора. Кажуть, що саме цей день було обрано завдяки іспанській традиції дарувати троянду за кожну куплену книжку. До слова сказати, на батьківщині Сервантеса, який помер 23 квітня, свято книги відзначають безперервним — протягом 48 годин — конкурсом читців «Дон Кіхота». В Україні 23 квітня є днем пам’яті класика вітчизняної літератури Михайла Коцюбинського. У цей день народився Григорій Тютюнник, а також сучасний український письменник Андрій Курков. Тож, як бачимо, є всі підстави гідно, а разом і цікаво пошанувати книжку та її творця — письменство. А водночас нагадати про те, що читати не лише просто бажано, а й просто необхідно. І це є нагальною проблемою, тому що українці катастрофічно втрачають інтерес до читання.

Якби в Україні існувала згадана вище іспанська традиція, то продавці троянд швидко збанкрутували б. У нас реально зменшуються обсяги продажу книжок, хоча так само реально підвищуються ціни на книжкову продукцію. Йдеться, передусім, про українську книжку: у Росії дбають винятково про свою, російську книжку, і не лише для своїх громадян, а й як засіб аси­міляції сусідів та просування туди «русского міра», у Польщі думають про свою, польську книжку, у Франції чи Болгарії — відповідно про своє і т. д.

Говорити сьогодні про українську книжку — це те саме, що говорити про українську мову, українську пісню, кіно чи українську культуру загалом, українську церкву… Просування будь-чого українського в Україні — всупереч гальмам держави — вимагає неабияких зусиль, передусім — винахідливості, тер­піння, а найперше — праці, праці душі. Починаючи з елементарного: купити українську книжку (взагалі купувати українське). Навіть в Одесі це зовсім не проблема. Проблема — продати її. І це вже, без сумніву, не лише суб’єктивний фактор.

Соціологія каже: половина українців книжок не читає взагалі. Причини різні. По-перше, зростання цін: на виробництво, на оренду площ, а відповідно й на книжкову продукцію. Вже давно люди нічого не чують про нові книжки українських письменників та про самих авторів з телерадіоефіру, на жаль, нічого не знаходять і в друкованих ЗМІ, не кажучи вже про носії зов­нішньої реклами. Майже не поповнюються бібліотечні фонди: книгозбірні елементарно не мають на це грошей. За словами голови Асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів Олександра Афоніна, «нація деградує стрімко, з її смислового блоку зникли поняття освіченість, професіоналізм, інтелект, соціальний статус людини… Вони не будуть відновлені у суспільстві, доки соціальний статус людини, її кар’єрне зростання не будуть пов’язані з особистими якостями, зі знаннями, зі вмінням робити професійно свою справу». Іншими словами, якщо сьогодні освіченість українця не затребувана, то читати він не буде.

За даними Асоціації видавців, кількість примірників вітчизняної літератури щорічно знижується на 10%, сьогодні у нас на рік припадає одна книжка на людину. Це найнижчий показник у Європі. Лише протягом 2012-го число українських книг на внутрішньому ринку зменшилося на 15% у порівнянні з роком попереднім. Маємо наслідки недолугої гуманітарної політики в державі. Як результат: суспільство не переймається якимись національними гуманітарними цінностями. Тож чи не стане читання книжок винятково елітарним заняттям, як стала елітарною цікавість до поезії, скажімо?

За словами того ж Олександра Афоніна, Україна опускається на інтелектуальне дно, втрачаючи можливості свого технічного, технологічного, розумового, культурного потенціалу.

Та це лише один бік проблеми. Інший — засилля російської книжки. Це різна література, як масова, так і високого літературного ґатунку, але завжди недорога — на противагу українській, а дешево продається вона тому, що має преференції. Українська книжка ніяких пільг не має. А що буде далі? У резонансному проекті змін до закону «Про видавничу справу» уряд Азарова хоче змінити правила книговидання в Україні. Пропонується виключити норми, що сприяють перекладацькій діяльності. Себто йдеться про скасування норм діючого законодавства, за якими держава зобов’язана сприяти перекладу іноземної художньої та наукової літератури українською мовою, та про «випуск видань мовами національних меншин України (у тому числі російською)». Міняється і термінологія: відтепер наше книговидання буде не «національне», а «вітчизняне».

Правда, Держкомітет телебачення і радіомовлення України запропонував урядові концепцію державно-цільової національно-культурної програми «популяризації вітчизняної видавничої продукції на 2014—2018 роки». Але коли то ще буде?! Та й чи буде взагалі, якщо брати під увагу той факт, що жоден уряд, хоча б скільки їх було в Україні, не переймався проблемами української книжки?

То що ж, справді, буде далі? А далі вже нікуди: приїхали, як мовиться.

Недавно громадськість довідалася про резонансне розпорядження керівництва Одеського міського управління освіти про зачистку шкільних бібліотек від літератури, яка нібито не відповідає політиці керівництва держави. Себто видану попередньою владою (папєрєднікамі) навчальну літературу — книжки, у яких говориться про «Бандер» та «Шухевичів», про Голодомор, Січових стрільців чи Крути, вважати шкідливою. Певна річ, це було тільки усне розпорядження, під виглядом утилізації списаних старих книжок, які вже неактуальні й такі, що не мають міністерського грифу. Акцію протесту проти такої новітньої цензури провели молоді активісти опозиційних партій та обіцяли взяти під контроль шкільні бібліотеки Одеси.

А ще до цього, як відомо, були здійснені певні вилучення зі шкільних підручників з історії та літератури. Під «роздачу» потрапила і трилогія лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Володимира Рутківського «Джури козака Швайки», не кажучи вже про роман Василя Барки «Жовтий князь», що був заборонений ще за радвлади. Ким стануть завтра нинішні школярі, якщо сьогодні зі шкільної програми вилучається національно-патріотична складова? Що не українськими патріотами — то це вже напевне.

Але повернемося до української книжки у її ширшому, масовому вимірі. Виступаючи на сесії Верховної Ради під час розгляду проекту постанови «Проблеми розвитку українського книговидавництва, книгорозповсюдження та перспективи підтримки книгочитання в Україні», народний депутат Ірина Фаріон, зокрема, сказала: «Нинішній стан українського книговидання — це російська окупація в Україні. Якщо ми не відвоюємо простору для української книжки, ми не відвоюємо своєї духовної незалежності». Нагадавши слова Нестора-літописця про те, що книги — це ріки, які омивають тіло держави, депутат зазначила далі: «Контекст цієї проблеми має винятково політичний характер. Відповідно до даних українського національного комітету Міжнародної торгової палати, нині на теренах України абсолютно безборонно функціонує 50% російськомовної російської продукції, яка стосується книжок і брошур, 32% охоплюють газети і журнали. Чи мільйони українців Росії забезпечені бодай одною газетою чи українською книжкою? Тому-то цей стан і є окупацією».

…Певна річ, позавчора з ініціативи міського управління культури свято усе-таки відзначили. Але про українську книжку майже не йшлося.