9 травня на пострадянських теренах загалом і українських зокрема відоме як День перемоги — офіційне свято, що відзначається на державному рівні. Аніскільки не заперечуючи значення результату розв’язання найкровопролитнішої катастрофи XX сторіччя — Другої світової війни, що мало якнайбільший вплив на увесь хід світового розвитку, спробую довести алогічність існування в українському календарі дати із зазначеною назвою.

Україна, як відомо, під час війни була підневільною колонією у складі СРСР. Доказами цього є голодомори, організовані автократичною комуністичною верхівкою у Москві з метою винищення українського селянства, масові репресії з фізичним знищенням цивільного населення та української інтеліґенції, насильницька русифікація, наслідком якої мало бути «створення» єдиного радянського народу... Перелік можна продовжити. Втім, злочини комунізму є настільки очевидними і масштабними, що чимало дослідників ставлять знак рівності між комуністичною та фашистською ідеологіями. Ба більше, комуністи на противагу фашистам, котрі прийшли до влади законно, шляхом волевиявлення громадян, були справжніми окупантами, які, не питаючи згоди народу, захопили владу та нав’язали усім свою волю.

Отже, радянська Червона армія, захищаючи Радянський Союз, не була виразником українських інтересів у Другій світовій війні. Натомість на позиціях української державності стояла Українська повстанська армія, котра боролася за вільну Україну «від Сяну до Дону» проти окупантів як зі Сходу, так і з Заходу. На жаль, і в незалежній Україні незрозумілим залишається статус вояків УПА, яких досі не визнано на державному рівні, тоді як ветерани Радянської армії мають чимало привілеїв. За цією кричущою несправедливістю насправді ховається банальне нерозуміння історії, місця у ній України, відсутність патріотичного погляду на УПА як на головну силу, що відстоювала саме українські інтереси. Ця недолугість дивує й іноземців. Свого часу очільник Франції Шарль де Голль зазначав, що якби в його країні під час війни були такі потуги спротиву, як УПА в Україні, Франція б не зазнала німецької окупації.

Проте були сили потужніші, і боротьба українців за свою незалежність тоді позитивного результату на дала. Американський журналіст Едґар Сноу 1945 року писав про наслідки Другої світової війни: «Жодна інша країна Європи не зазнала такого руйнування міст, промисловості, сільськогосподарських угідь, загибелі стількох людей... Союзники виграли війну, а Україна заплатила рахунок». Український рахунок складав понад

5 мільйонів людських життів. Опріч того, не маючи незалежності перед війною і не набувши її по закінченні війни, Україна не вийшла переможницею, позаяк не досягла своєї мети — створення власної держави. А позбувшись фашистів, отримала старе ярмо, комуністичне.

Відтак 9 травня (а точніше — 8, коли у передмісті Берліна, Карлсгорсті, було підписано акт про беззастережну капітуляцію Німеччини) — поразка фашизму, на який чекав справедливий Нюрнберґ, і перемога комунізму, ідеї та терор якого просунулися ще далі, до Центральної Європи, зупинивши тут таким чином розвиток демократії і громадянського суспільства аж на півсторіччя.

Нині на мапі Європи бачимо вільну Україну, з іншими цінностями і новими прагненнями. Тому 9 травня під назвою День перемоги повинне залишитися у радянській історії, а боротьба УПА має бути належним чином оцінена й пошанована. До речі, ані в країнах-союзниках (США, Велика Британія, Франція), які відкриттям другого, західного, фронту пришвидшили, якщо не сказати, уможливили поразку Німеччини, й отже є повноправними переможцями, ані в країнах Центральної Європи, в яких після війни було накинуто комуністичну диктатуру, не святкують цей день як перемогу, обмежуючись скромним «закінченням Другої світової війни в Європі». Україна з країнами Центральної Європи у цій війні були лише об’єктами, полем битви, місцем зіткнення двох панівних на той час ідеологій. Створювати сьогодні музей радянської окупації і казати про перемогу України як держави у Другій світовій війні абсурдно. Йдучи на переоцінювання історії ХХ століття, Україні потрібно бути послідовною до кінця, адже не можна, маючи здоровий глузд, зі сумом згадувати Крути, жертв голодоморів і політичних репресій і разом з тим святкувати перемогу тих, хто причетний до тих звірств. Неможливо йти вперед з головою, оберненою назад!

Найголовнішою причиною досьогоднішнього невизнання УПА та хибного бачення подій Другої світової війни є інерційний рух від радянської доби у час української незалежності, спадкоємність влади. Адже, на відміну від центральноєвропейських та балтійських країн, в Україні з падінням комунізму не відбулося кардинальних, якісних змін. Комуністична номенклатура, відчувши нові віяння в українському суспільстві, вчасно «перефарбувалася» у барви національного стягу і, дискредитуючи справжніх демократів на чолі з Народним рухом, продовжила своє існування у владних коридорах. Змінивши вивіску з УРСР на Україна, ця влада остаточно так і не позбулася вад, набутих за комуністичного режиму, законсервувавши зокрема й негативний погляд на УПА, щоправда, вже не наважуючись у головній своїй масі публічно називати упівців «фашистами» та «бандитами».

Відтак, після відновлення 1991 року незалежності при владі в Україні залишалися ті самі обличчя, ті самі сили, хоч і з дещо іншими назвами. І стає очевидним, що засудження комунізму як ідеології, злочинної до людства, яке спостерігалося в інших країнах колишнього соцтабору (так званий Нюрнберґ-2), було рівнозначне самогубству цієї влади. Отже, друга причина, тісно пов’язана з першою, — це відсутність тверезого погляду на комуністичну ідеологію, відсутність суду і притягнення до відповідальності осіб, причетних до скоєння злочинів проти людства. Суспільство й досі не наважилось впевнено поставити крапку у цьому питанні, попри заборону протягом перших років незалежності діяльності компартії. Впевнений, що українці, зважившись на Помаранчеву революцію, ще переосмислять свою, не таку вже й давню, історію. Дії Віктора Ющенка на посаді президента, незважаючи на деякі економічні хиби, були найдалекогляднішими з точки зору розбудови національної держави та творення єдиної української політичної нації. Створення у Києві першого музею радянської окупації, вимога (щоправда, без практичних наслідків) перейменувати комуністичні назви вулиць та ліквідувати пам’ятники українофобським комуністам, дерусифікація, присудження звань Героя України окремим воякам УПА стали підвалинами для утвердження української, даруйте за тавтологію, України.

Нинішня ж комуно-олігархічна влада знівелювала ті досягнення, узявши курс на відновлення пропагандистської риторики минулого сторіччя. Прем’єр-міністр Микола Азаров розкритикував рішення місцевих влад Львова та Івано-Франківська, які проголосили 9 травня Днем жалоби за загиблими у Другій світовій війні, мотивуючи тим, що в Україні для цього є 22 червня. Пан Азаров видав таким чином своє типово радянське мислення, що було сформоване, либонь, ще за шкільною партою, де кожен підручник з історії розповідав, що для Радянського Союзу війна розпочалася 22 червня 1941 року. І це б нічого, якби ці слова не сказала особа такого високого державного рівня. Це типовий випадок, коли людина досі не усвідомила, що СРСР давно нема, а незалежній Україні, де вона живе і відіграє далеко не останню роль, вже майже 22 роки… Сьогодні будь-який школяр скаже, що для України Друга світова війна розпочалась не 1941-го, а 1939 року! Тут справа в тому, на яку мапу України дивитися: сучасну чи ту, що була до 17 вересня 1939 року. У вересні 1939-го Німеччина, напавши на Польщу, здійснила авіаналіт й на Галичину, під час якого, зокрема, було зруйновано чимало будівель Львова. Політику наступних окупантів Східної Галичини — радянських військ — інакше як продовженням розпочатої фашистами війни не назвеш.

Міський голова Одеси Костусєв, типовий представник правлячої партії, в поведінці якого напрошується чимало асоціацій з його київським побратимом, прозваним Космосом, живе ніби в якійсь іншій реальності. Причому ця реальність не потребує ні критики, ні порад чи побажань. Розмова з мером — це щось на кшталт спілкування з глухонімим. Для нього не існує ані України, ані українців, ані української мови. І статистика в нього, либонь, також своя. Слід нагадати мерові: погляньте на свій паспорт, на банкноти, коли отримуєте зарплатню. Що там написано? УКРАЇНА. Правда ж? Будьте ж такими ласкавими вивчити її державну мову (а не тільки «офіційну», протягнуту злочинним шляхом), заглибитися в її давню історію, аби з належною повагою поставитися до її титульної нації. Й офіційну статистику опануйте, будь ласка, бо нас, українців, у місті, де ви «мерствуєте», 61,6%. З усіма наслідками, що звідси випливають. І мапу ХІХ сторіччя зніміть — нема вже тої країни від Вісли до Камчатки, за якою плачете. І ніколи не буде!

Це емоційне звертання до мера насправді є криком сотень тисяч українців Одеси, які, живучи на своїй, Богом даній землі, відчувають повсякчасну зневагу до себе за етнічною ознакою з боку місцевої влади. Перейменування вулиць, названих на честь видатних українців, тотальне зросійщення діловодства і науки, встановлення пам’ятників «героям» імперсько-комуністичної доби (одне з останніх — відкриття погруддя маршала Жукова, чиї заслуги у «визволенні» України під час Другої світової війни доповнені висловом: «Усі хохли — зрадники! Чим більше в Дніпрі втопимо, тим менше по війні доведеться до Сибіру запроторювати»), всюдисуща пропаганда з «повернення правди історії» на щитах вулиць — усе це доводить: пан Костусєв заблукав у тенетах часу, він опинився не в тій країні, не в той час і не на тому місці...

У кожної з воюючих сторін у Другій світовій війні було своє бачення ходу та результату війни. Для СРСР це була справді перемога, оскільки він не лише відбив атаку аґресора, а й значно розширив зону свого впливу в Європі, а Україна — не комуністична, а національна і незалежна — програла. Наша Перемога — це 24 серпня. Пам’ятаймо про неї, перегортаючи листок календаря на 9 травня. На українському календарі це не червона дата.

м. Одеса.