ДО 200-РІЧЧЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Тяжко заклопотані надважкою державною ношею посадовці, які сидять у високих кріслах в Одесі, аж настільки перейнялися покращенням та боротьбою з «фашизмом», що й забули про укази президента (не Ющенка, не Кучми чи Кравчука, а таки їхнього патрона Віктора Федоровича) «Про проголошення в Україні 2014 року роком Шевченка», «Про додаткові заходи з підготовки та відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка», а також про план заходів з підготовки та відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка і проігнорували дату 22 травня — вікопомний для України і записаний у заповіті Пророка день — день перепоховання Тараса Григоровича на Чернечій горі.

Жодного посадовця обласного та міського рівнів біля пам’ятника Кобзареві в Одесі 22 травня 2013 року запримічено не було. Втім, може, й до кращого, бо тими хвилинними покладаннями вінків і нещирими поклонами заялозили національного пророка, ніби приручили, та думають, що він стоїть та не бачить їх, «правнуків поганих».

Чи то не прокинулися вранці, чи й, як владодержці, забули про пам’ятну дату в українському календарі, але теж не були помічені біля пам’ятника Т.Г. Шевченку в Одесі й представники місцевих осередків парламентських опозиційних партій. Ні тобі «Батьківщини», ні «Фронту змін», ні «УДАРу», ні «Свободи». Агов, ви де, захисники українства, яким громада Одещини довірила свої голоси, не злякавшись тиску і погроз, не купившись на гречку?

...Тарас Григорович у день його вже посмертного повернення в Україну, був у товаристві своїх щирих шанувальників, справжніх українців.

А надвечір біля пам’ятника Кобзареві зібралася молодь, сім’ї з дітками. Дорослі і малеча декламували Шевченкові вірші, співали пісень на його слова.

Фото Олекси РІЗНИКОВА та Наталі МИХАЙЛЕНКО.

ХОЛОДНИЙ ЯР

Тарас Шевченко

У всякого своє лихо,

І в мене не тихо;

Хоч не своє, позичене,

А все-таки лихо.

Нащо б, бачся, те згадувать,

Що давно минуло,

Будить бознає колишнє —

Добре, що заснуло.

Хоч і яр той, вже до його

І стежки малої

Не осталось; і здається,

Що ніхто й ногою

Не ступив там, а згадаєш,

То була й дорога

З манастиря Мотриного

До яру страшного.

В яру колись гайдамаки

Табором стояли,

Лагодили самопали,

Ратища стругали.

У яр тойді сходилися,

Мов із хреста зняті,

Батько з сином і брат з братом —

Одностайне стати

На ворога лукавого,

На лютого ляха.

Де ж ти дівся, в яр глибокий

Протоптаний шляху?

Чи сам заріс темним лісом,

Чи то засадили

Нові кати? Щоб до тебе

Люди не ходили

На пораду, що їм діять

З добрими панами,

Людоїдами лихими,

З новими ляхами.

Не сховаєте! над яром

Залізняк витає

І на Умань позирає,

Гонту виглядає.

Не ховайте, не топчіте

Святого закона,

Не зовіте преподобним

Лютого Нерона.

Не славтеся царевою

Святою войною.

Бо ви й самі не знаєте,

Що царики коять.

А кричите, що несете

І душу і шкуру

За отечество!.. Єй-богу,

Овеча натура;

Дурний шию підставляє

І не знає за що!

Та ще й Гонту зневажає,

Ледаче ледащо!

«Гайдамаки не воины —

Розбойники, воры.

Пятно в наший истории...»

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбойник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний, не заріже

Лукавого сина,

Не розіб’є живе серце

За свою країну.

Ви — розбойники неситі,

Голодні ворони.

По якому правдивому,

Святому закону

І землею, всім даною,

І сердешним людом

Торгуєте? Стережіться ж,

Бо лихо вам буде,

Тяжке лихо!.. Дуріть дітей

І брата сліпого,

Дуріть себе, чужих людей,

Та не дуріть Бога.

Бо в день радості над вами

Розпадеться кара.

І повіє огонь новий

З Холодного Яру.