У всі часи книга творила інтелект, будила думку, яка рухала суспільство шляхом поступу. Нині ж ніхто не каже, яким шляхом рухається наше суспільство, куди прямує ця квазідержава, що так легко й бездумно позбавляє себе інтелектуального потенціалу. Аніскільки не дбаючи про його відновлення.

Саме цими проблемами вже давно стурбовані не лише духовні авторитети країни, а й усі ті, хто все ще думає про майбутнє Української держави. А перед­усім люди, чия доля пов’язана з книжкою. Про це говориться на всіх книжкових виставках та форумах. Йшлося про це й під час нинішньої Всеукраїнської виставки-форуму «Українська книжка на Одещині», яка щойно завершилася.

Традиційно робота виставки-форуму розпочалася з пресової конференції, на яку було відведено рівно годину. Поки кожен з її учасників виголошував якісь ознайомчі інформації, часу для спілкування залишилося обмаль. Можна було б запитати щось і в заступника міністра культури, але шановний В.С. Балюрко, на жаль, не прийшов на прес-конференцію, а лише взяв участь в офіційному заході — урочистому відкритті виставки-форуму. Бадьоро запевнивши, що «Україна, український народ поверне собі славу читаючої нації».

Обидві події, назагал, були просякнуті бадьорим оптимізмом та певністю в тому, що все у нашої держави вийде найкращим чином — цілковито в дусі давно обридлих запевнень нашої влади у ніким ще не поміченому «покращенні». Говорилося, певна річ, у контексті того, що відбувалося у ті дні. На тлі тієї маси книжок, що були виставлені у головній читальні бібліотеки, це звучало уповні обнадійливо. Книжок, справді, було багато і різних. Видавництва попривозили як новинки, так і давніші видання, на будь-який смак і на всіляку потребу. Усе це розмаїття не могло не втішити читальну душу та виглядало дуже навіть оптимістично. Бібліотечні столи, образно кажучи, вгиналися від книжок. Цю картину добре доповнювали стенди з тематичними виставками, як у вестибюлі, так і в залі.

Але, звісно, видавці з різних областей країни зібралися в Одесі не лише для того, щоби показати свої книжки, реалізувати бодай якусь їх частину та оглянути місто, якому вони повсякчас висловлювали свій пієтет. Основна і найголовніша подія виставки-форуму — «круглий стіл», себто обговорення проблем книгодрукування та книгорозповсюдження разом з бібліотекарями. Ніхто б не відмовився, якби й відповідні чиновники долучилися, але ж вони традиційно не ходять на такі розмови. Цього року він називався досить показово: «Ринок української книги: стагнація? Стабілізація? Розвиток?». (У дужках можна було б зазначити, що досить уже знаків запитання, настав час для знаків оклику). Там і відбулася фахова розмова людей, для котрих книжкові проблеми — життєво важлива державна справа.

Й ось тут, в ході дискусії, рівень оптимізму суттєво зменшився, тому що одним із завдань виставки-форуму саме і є спільне обговорення та вироблення якихось вимог та пропозицій. Хоча, по правді кажучи, доля документа минулорічного «круглого столу» все ще невідома...

Під час дискусії за «круглим столом» найуживанішим словом, окрім книги, було слово «держава». І це закономірно. «Сьогодні треба говорити не про книгу, а про державу» — цитата з виступу директора видавництва «Наукова думка» І. Р. Алексеєнка. Про державу, яка стрімко втрачає свою потенцію у всіх сферах, втрачає сливе якісні характеристики нації, втрачає, властиво, інтелект. А за всім цим стоїть якраз відсутність книги, знання, вірніше, їхній дефіцит.

Ще 15—20 років тому в Україні щорічно виходили друком 7 тисяч нових назв накладом 177 мільйонів примірників. Це становило майже 4 книги на людину. Сьогодні — вже лише 1 книга на кожного жителя країни.

Нещодавні слухання у Верховній Раді стосовно стану українського книгодрукування не дали однозначної відповіді на запитання книговидавців. Та й не дивно: на тих парламентських слуханнях не було жодного урядовця, та й народних депутатів небагато зібралось.

Тож цілком слушний напрошується висновок: сьогодні в української книжки найбільший ворог — неукраїнська влада. Щоправда, чиновники валять на інтернет: мовляв, переманює читачів. Але ж інтернет є всюди у світі, а все ж там, попри це, люди багато читають. Учасники «круглого столу» зійшлися на тому, що співіснування інтернету і книги має партнерський характер. Електронні книги — також книги, вони, властиво, існують паралельно, не надто заважаючи одне одному.

Але є в української книжки ще один небезпечний ворог. Це — населення країни з його нехіттю до книжки, з його байдужістю та духовним лінивством. Воно воліє втупитись у той зомбоящик, не тямлячи, як з нього роблять примітивного совка. Це той натовп, який не хоче перетворюватися на цивілізоване суспіль­ство. Бо лишень книга на це здатна, лишень вона може давати духовність, давати мораль, давати інтелект. Сьогодні 51 відсоток населення не читає зовсім. А ті, хто читає, за їхнім же зізнанням, осилили тільки 5 книжок на рік. Українці, назагал, витрачають на придбання книжок приблизно 2 євро на рік. Тоді як, скажімо, німці — 119 євро, фіни — 105 євро...

Але є тут ще один нюанс: українці часто купують російські книжки. Бо вони таки дешевші. Засилля книжкової продукції з Росії набрало загрозливого ви­міру. Російська книжка працює в супрязі з російським телепродуктом, російською кінопропагандою на знищення української державності — засобами знищення інтелекту, мислення, знань, моралі, культури, мови... А державні чинники, як не дивно, створюють сприятливі умови для цього (достатньо одного лише прикладу — шкідництва на українській ниві Міністерства освіти і науки).

Та українські книговидавці й не потребують державних грошей. Потрібні нормальні закони, потрібне поступове обмеження книжкового імпорту та встановлення квот на завезену з-за кордону літературу, а ще — відновлення мережі книгарень та збереження пільгового податку на додану вартість на книжку.

І пам’ятаймо: людина, котра не читає, — не мислить.