Колись у післявоєнні роки у нас був сусід Рудь, якого називали всі хорошим господарем. Він трудився з раннього ранку до пізньої ночі і його хата-мазанка, зроблена його руками, була найбільшою, і город мав найбільший та добре доглянутий, а канава завдовжки півкілометра, що прокопав від свого городу до Дніпра через плавні, була найширшою та найглибшою з-поміж усіх сусідських. Канави були потрібні, щоб возити на човнах комиш, яким опалювали взимку хати. Щороку мій батько з братом прочищали нашу канаву лопатами.

А зараз дивлюся по телебаченню на повені і не розумію: невже в нашому уряді нема жодного господаря? Всі мають вищу освіту, а господарської струнки — нема! Може, це від того, що займалися тільки навчанням, а по господарству батькам не допомагали, і в школі та інституті теж трудової практики обмаль було? А розуміння і винахідливість розвивається всебічно тоді, коли людина привчена багато чого робити власними руками, а не тільки зубрити книжки.

Наші річки засмічені. Ще 10 років тому я писала, що мій брат біля берега на Дніпрі в Херсоні виявив шар білого порошку. Напевне, пестициди всього Дніпра там осідали. А люди п’ють цю воду з крана, на дачах поливають городи прямо з Дніпра. У наших річках не тільки дрібне сміття, а цілі автомашини та покришки від їхніх коліс.

Мабуть, хтось наживається на повенях як на надзвичайних ситуаціях, а прості люди мають тільки збитки. А скільки це обходиться країні? Скільки за ці мільйони можна купити землечерпалок та плав­кранів для зачищення наших річок та поглиблення їх? Скільки піде на зарплату кранівникам, щоб чистили наші річки з весни до пізньої осені, а криголами вчасно весною розбивали лід, щоб не було раптового танення?

У радянські часи людей заставляли садити верби вздовж річок для укріплення берегів, а також садили лісосмуги — заслін від буревіїв. Зараз треба тільки організувати волонтерів на висадку дерев на берегах річок та на схилах, де бувають зсуви. А зсуви на берегах морів та річок біля великих міст тому й бувають, що вирубують дерева, які забирали б ґрунтові води і менша б кількість їх доходила до схилів, та не руйнувала їх разом з будівлями на них. Я впевнена, що волонтерами охоче стануть ті, хто потерпів від повені або зсуву, а молодь і здалеку приїде. Тільки організуйте! Всі партії уміють організовувати людей на мітинги, то нехай орга­нізовують і на добрі справи.

Наш Дунай, вважаю, потребує міжнародного контролю та спільної турботи, щоб прочищали і поглиблювали його держави спільно, а не кожна окремо, бо таке заглиблювання нерівномірне і навіть кордони через це можуть мінятися, бо пролягають серединою річки. Ми вже мали конфлікт з Румунією, яка засипала свої береги, щоб збільшити площу.

А що у нас коїться під час дощу! Кажуть, що каналізація не справляється і тому вода швидко піднімається на вулицях по коліна, підтоплює будинки і машини. Та, схоже, справа не в каналізації, а в кількості колодязів з решітками для сходу води в каналізацію. Треба щоб їх було достатньо і щоб під час дощу двірники в спецодязі прочищали їх від засмічення. За це їм повинні доплачувати, але це буде менше коштувати, ніж втрата мільйонів на ліквідацію підтоплень будинків та ремонт автомашин.

Всі наші повені, переконана, через відсутність справжнього господаря!

Раніше у нас були міністерства морського та річного транспорту, порядку було більше, а потім їх з’єднали з сухопутним транспортом і все стало гірше, бо якщо на чолі такого об’єднання стоїть спе­ціаліст одного профілю, то він не може досконало знати діяльність іншого напрямку, а відтак наламати багато дров. Кожен міністр повинен не тільки теоретично знати суть роботи, а й пропрацювати в цій галузі багато років. У нас же міністрів і «губернаторів» назначають бозна яких і звідки, а народ повинен терпіти, коли вони ознайомляться зі справами у довіреній галузі або області. Тих, хто не справився з роботою, вважаю, мінімум п’ять років не треба допускати до високих державних посад.