Ні для кого не таємниця: моторошні повідомлення про випадки смертей на шкільних уроках фізкультури лунають дедалі частіше. Що це за біда, чим пояснюється?

Пропрацювавши понад чотири десятиліття спортивним лікарем, не можу з практики пригадати жодної подібної трагедії. Отже, щось порушилося у самій системі фізичного виховання. Насамперед вона потребує серйозного лікування і вдосконалення. Точніше — повернення колишнього випробуваного досвіду. Й легковажити тут не можна. Адже йдеться про життя дітей, тобто найдорожчого, що у нас є.

Проаналізувавши сьогоднішній стан викладання фізкультури у навчальних закладах, зваживши всі його аспекти, я написала невеличку брошурку під назвою «Чому діти вмирають на уроках фізкультури?». Популярно й дохідливо виклала всебічні поради, рекомендації щодо визначення фізичного навантаження для різних категорій. Переконана: така книжка-співрозмовник повинна бути в кожній школі.

Не дочекавшись якоїсь, бодай скромної, спонсорської допомоги, зібрала, що змогла, з пенсії, пішла по позички до друзів, знайомих і з чималими труднощами у видавництві «Фаворит» все-таки змогла видати сто примірників такого потрібного посібника. Бо спорт повинен нести радість, а не смерть. Хіба в цьому треба когось переконувати? А виходить — треба.

Маючи сто примірників, які мертвим вантажем лежать в моїй квартирі, почала звертатися з проханням про розповсюдження. Написала листи, приклавши до них своє скромне видання, людям, яких знаю «з телевізора». Нардепам Ігорю Маркову, Олександру Пресману, Геннадію Труханову, заступникові голови облради Олексію Гончаренку, голові правління Одеського обласного благодійного фонду реабілітації дітей-інвалідів «Майбутнє» Борисові Литваку, начальникові облспортуправління Юрієві Поволоцькому, керівникові депутатської комісії міськради з охорони здоров’я Ірині Головатюк-Юзефпольській. І, звісно ж, меру Олексієві Костусєву, який на кожному кроці так любить місто і нас усіх.

Відгукнулися на мої прохання лише зі служби Ірини Леонідівни Головатюк-Юзефпольської. Зателефонував, здається, помічник, пообіцявши компенсацію витрат й допомогу в розповсюдженні книги. Довгенько я терпляче чекала. Поки, нарешті, пригадала стару істину: обіцяти — не означає одружитися. Отож всі мої зусилля виявилися марними.

Не так давно святкували День захисту дітей. Того дня їх любили й обіцяли їм золоті гори всі. А настали будні, і та любов так і залишилася пустими словами. Щось не видно, аби у наших політиків-діячів по-справжньому боліла душа за юних співгромадян.

м. Одеса.