У дні роботи ХІV Всеукраїнської виставки-форуму «Українська книжка на Одещині» нерідко можна було почути захоплені висловлювання про цю подію. «Ця виставка — острів оптимізму», — казали одні, маючи на думці, що вона вселяє надію на майбутнє української книжки. «Подібного культурного явища в Україні нема», — стверджували другі, і це також правда. «Це справжнє свято української духовності», — радів ще хтось. Хоч, по правді сказати, тут, на місці, інколи виникали сумніви, чи відбудеться це свято ще й цього року. Відбулося — завдяки зусиллям, праці всього колективу книгозбірні. Як і завдяки тим, хто відгукнувся і приїхав, і привіз книжки, й реалізовував їх за прийнятними цінами. А тло цього свята, немовби пазли, склали презентації книжок, і кожна з цих презентацій стала знаковою чи пам’ятною як для учасників, так і для гостей. Усього їх було 18. Побувати на всіх — завдання нездійсниме. Тож ця розповідь — лише про деякі з них.

Врожаїться

нива літературна

Врожай — і слово, і поняття — для Геннадія Щипківського звичні. Ще коли працював на селі, у сільському господарстві — до слова сказати, дуже почесна і професія, і робота хліборобська, за всіх часів. Дехто сьогодні (може, й заздрячи?) зневажливо відгукується про аграрне минуле майстра слова. Смішно слухати отаке! Бо де ще, скажіть, можна було пройти таку школу народної мудрості, такої глибинної чистоти мови рідної, набути таких знань українського національного характеру, як не на селі, в гущі людей та разом з ними, з їхніми і радістю, і печаллю, і бідами? І тими щедрими врожаями, що їх збирає нині письменник на літературній, як мовиться, ниві, завдячує він і тим рокам, що минали поряд з багатьма його майбутніми персонажами.

Щойно з’явилися друком одразу три його книжки. Видавництво «Богдан» перевидало одним томом роман-трилогію «Товтри», а одеський «Астропринт» — роман «Лють». Там же вийшла друком і досить об’ємна книжка новел «Коралі», котра, як і вся дотеперішня творчість письменника, засвідчує добре знання села, психології сільської людини (й не лише сільської), що й допомагає авторові проникати у найпотаємніші заглибини людської душі, змальовувати часом химерні характери, правдиво зображувати українську ментальність, добряче покручену історичними перипетіями. Бо, здається, жоден інший народ не зазнав стільки і лиха, й підступності, як українці, й це не могло не накласти відбиток на їхньому національному характері.

Почитайте новели Геннадія Щипкіського, а особливо його роман «Товтри», і ви зрозумієте душу вкраїнську — волелюбну, бунтівну, перед лихою долею несхитну, здатну викручуватися з біди… Ви зрозумієте і незнищенність народу нашого, і причини нашої нинішньої захланності та сплячки, і тривогу письменника за те, щоби не розбудили Україну в огні «злії люде». Його книжки — це завжди свій власний — під іншим кутом зору — погляд на українське буття, на наше минуле з його непересічними постатями та героями, і як те минуле письменницькою прозірливістю проектується на сучасне життя. Дуже часто письменник прямо вказує на це, як-от у романі «Товтри», який охоплює значний відтинок україн­ської історії. Людські характери тут виписані випукло й зримо. Це стосується і вигаданих персонажів, і реальних, історичних постатей, скажімо, Петлюри та його оточення. Прозаїк правдиво зображує трагізм постаті головного отамана військ УНР, котрий, як і будь-хто, припускався помилок, часом стратегічних, що було неприпустимо.

Ще один історичний персонаж письменника — Нестор Махно з роману «Лють». Геннадій Щипківський немовби зчищає з нього весь той леп, який десятиліттями наносили на цю постать, в залежності від свого розуміння, різноманітні історики та псевдо-науковці. І постає тут Махно звичайною людиною — від землі та селянської стихії, від одвічної селянської мрії про мир і справедливість, бажанням залишатися разом зі своєю землею, та трагічним нерозумінням того, що ніколи більшовицька влада, керована з Москви, не дасть такого життя українському селянинові.

Геннадій Щипківський — письменник знаний в Україні, один з тих небагатьох прозаїків класичної школи, котрих читають, про котрих пишуть — твори його спонукають до літературних роздумів, книги його купують. Для прикладу: перше видання роману «Товтри» у трьох книжках розійшлося повністю. Навіть на багатій літературою київській Петрівці. Чого не скажеш про Одесу.

— В Одесі дуже інертний читач, надто коли йдеться про українську книжку, — зауважив письменник. І це правда, особливо стосовно місцевих авторів, котрі пишуть українською мовою. Не знайти їхніх книжок і в книгарнях міста.

Твори Геннадія Щипківського охоче друкують різні журнали та альманахи, які ще збереглися в Україні.

Всі три книжки були представлені на авторській презентації. Й тут багато хто з подивом дізнався: знаний прозаїк, очільник одеської письменницької орга­нізації починав у літературі як поет. Ті його давні перші поетичні спроби були вміщені, до слова сказати, у «Чорноморських новинах». З поетичним доробком його і в НСПУ приймали свого часу. А потім Геннадій Щипківський покинув поезію.

— Не хотів загубитися серед великої кількості тих, що пишуть вірші. Спробував написати новелу, — сказав на презентації письменник. — Її невдовзі опублікувала «Літературна Україна». Так і почав писати прозу. За десять років створив десять повістей. Номінувався на здобуття Національної премії ім. Т.Г. Шевченка.

Втім, Геннадій Щипківський украй неохоче розповідає про себе. Того й забув, мабуть, сказати, що є лавреатом літературної премії ім. Олеся Гончара — за значенням другої після Шевченківської.

Не дочекавшись завершення презентації, письменник одразу ж поїхав до Іллічівська, щоби взяти участь у літературному святі та з’ясувати, чому у місті функціонують одразу кілька літературних об’єднань.

Історія України

за Богданом Сушинським

Майже водночас у тому ж приміщенні відбулася і презентація творів Богдана Сушинського, без жодної гіперболи — найбільш плідного в Одесі письменника. Автор знаної об’ємної книжки «Козацькі вожді України» пише на історичну тематику, у тому числі і художню прозу. На презентацію було представлено тритомну працю «Князі та полководці стародавньої України».

— Я пишу тисячолітню історію України в постатях, — сказав, розповідаючи про свою творчість, Богдан Сушинський. — Після козацьких вождів звернувся до постатей князів та полководців. Незабаром вийде том третій, яким і завершу повну історію України у її історичних постатях.

Письменник, за його словами, працює винятково з першоджерелами — передусім, з літописами, архівними матеріалами. Історичних джерел, на його думку, є десятки, сотні. Зрозуміло, що вони потребують докладного вивчення, опрацювання, осмислення, а письменник, своєю чергою, потребує часу. Тож чимало важливих джерел часто залишається в літературі поза письменницькою увагою.

Багато книжок Богдан Сушинський видає у Москві. Зокрема, вже вийшло 25 томів, у кожному з яких — якась таємниця Другої світової війни. У тому числі й перший художній твір про генерала Власова, отамана Семенова. На думку письменника, це також наша історія.

Про своє зачарування історичною тематикою, яка заховує в собі незчисленну кількість захоплюючих сюжетів, Богдан Сушинський, відчувалося, може говорити багато. Учасники презентації, а це була в основному студентська молодь, слухали його з цікавістю.

— Ще хочу видати книгу «Славетні жінки стародавньої України», — зізнався письменник про свої творчі задуми. — Дуже мало ми знаємо про жінок, які були княгинями. Дещо про них згадується у літописах, ще десь є згадки. Праця надзвичайно важка, збирати потрібно буквально по крупинці.

Також письменник зробив прозову інтерпретацію «Велесової книги». Це, як сказав автор, його версія, його упорядкування.

У цьому ж приміщенні одразу ж після Богдана Сушинського відбувалася презентація книги першої (всього їх п’ять) наукової праці під назвою «Типологічна ономастика» Олексія та Ольги Скляренків, на якій автор цих нотаток не зміг побувати через надмірну стислість графіку та нерегламентованість презентацій — потрібно було йти на іншу.

«Повернення

в Портленд»

Новий роман майже цілковито випинає з досі знаного читачами формату творчості від українського письменника, редактора журналу «Кур’єр Кривбасу» Григорія Гусейнова. У цій книзі, згідно з відомим рядком Лесі Українки, «з журбою радість обнялась». Це — ностальгія. Вона розчулила навіть не помічених у цьому раніше серйозних людей. Треба сказати, що в сучасній естетиці ностальгійні мотиви бринять дедалі часті­ше, і це поганий симптом. Це, властиво, симптом хвороби суспільства. Втім, тут окрема тема для розмови. Все ж ностальгія Григорія Гусейнова вжита більше у гарному значенні цього слова, тому що книжка — про повернення у його юнацький «Портленд». Тому тут і сум — бо туди вже не вернутись ніяк, і радість від спогадів про юність. Про це говорила, розпочавши презентацію, культуролог Тетяна Ананченко. Зізнавшись, що напередодні їй навіть наснилась ця презентація.

Містичність таки була присутня при розмові про цю нову книжку письменника. Зокрема, поетові Анатолію Глущаку здалося навіть, що на деяких фотографіях він упізнав своїх однокурсниць. Про містику говорив і доцент Південноукраїн­ського національного педуніверситету Володимир Сподарець, котрий докладно розглянув особливості цього «роману в щоденниках та листах». Свій аналіз літературознавець чомусь побудував на основі статті Григорія Клочека в «Літературній Україні». Розглядаючи твір у такий спосіб, доповідач виділив два ключових моменти книги. Це, передусім, підтекст, який постійно підігріває інтерес читача. А другим таким моментом, за визначенням науковця, є наша українська нереалізованість. Назагал, все це більше скидалося на аналіз статті Клочека. Згадка про тезу якого, що це — роман елітарний, одразу ж вивела на ширшу розмову про еліту. За спільним визначенням, тоді вона таки була. Й це зовсім не те, що маємо в Одесі нині.

Віртуальна книга

Досить незвична робота була презентована у відділі мистецтв. Володимир Кудлач, працівник ОННБ ім. М. Горького, дослідив життєпис і творчість напівзабутого одеського художника Герасима Головкова. Зібралися колеги дослідника — працівники бібліотеки, мистецтвознавці, друзі, були серед гостей і художники, колекціонери. Говорили теплі слова про те, як він з’явився у бібліотеці п’ять років тому, як збирав матеріали для свого дослідження, консультувався, не соромився розпитувати про те, чого не знав.

Герасим Головков — художник не надто досліджений, матеріалу про нього обмаль. Без сумніву, Володимир Кудлач усвідомлював, що йому треба буде пройти нелегкий шлях, але він ступив на нього з тією одчайдушною впертістю, що притаманна людям цілеспрямованим та відважним.

— До нього над цією темою працювали фрагментарно: внутрішній світ художника доволі закритий, майже немає листів, з яких можна було б щось почерпнути. Перед дослідником стояло непросте завдання. І він з ним уповні впорався, зробивши добру книгу. Хоча і не бездоганну.

З останніми словами Віталія Абрамова, директора Художнього музею і, за визначенням самого іменинника, «хрещеного батька» його дослідження, не всі погодилися. Зокрема, працівник бібліотеки Ольга Барковська відзначила: те, що зробив Володимир Кудлач, заслуговує уваги та подяки — хоча б тому, що це перша книга про Герасима Головкова, вже не кажучи про все інше. Він опрацював величезний матеріал, увівши напівзабутого мистця у науковий обіг.

— Я завжди дивувався: один з найбільш значущих художників Одеси другої половини ХVIII — початку ХIХ століття не удостоєний книги, по-справж­ньому не увічнений, — сказав колекціонер і знавець одеського образотворчого мистецтва Євгеній Голубов­ський. — Роботу цю треба видавати, хоч це й нелегко. Для накладу 500 примірників потрібно буде багато грошей. Тож треба вже шукати меценатів.

— Ця праця про митця минулого цікава ще й тим, що Володимир Кудлач сам є художником. Його роботи прикрашають і стіни цієї бібліотеки. Тож хочемо бачити тебе більше як художника, — сказала, звертаючись до автора, художниця з Южного Лариса Дем’я­нишина. Таке саме побажання висловив і заступник директора історико-краєзнавчого музею, однокурсник автора Юрій Слюсар.

У своєму слові Володимир Кудлач зізнався, що процес пошуку виявився цікавішим від результату. Коли Віталій Абрамов запропонував мені цю тему, тоді на слуху у всіх були інші імена: Костанді, Нілус, Буковецький… Мені така диспозиція видалася цікавою. Художник відкривався поступово і важко. Завдячую бібліотеці: тут є добрий науковий потенціал, мені допомагали багато людей. Така робота якоюсь мірою є колективною. Тепер маю мрію видати цю книгу і щоби в музеї відкрилася виставка картин Головкова. Хотілось би й меморіальну таблицю побачити.

Поки що книга «Герасим Семенович Головков. 1863—1909: життєпис, періодика, репродукції творів, каталог, бібліографія» існує лише в електронному варіанті.

Поет і громадянин

Олекса Різників — людина відома. Багато років тому тодішня радянська влада репресувала його, запроторила до концтабору. За те, що прагнув демократичного устрою у державі, протестував проти партійного диктату.

— Чому його запакували? Це була технологія держави: забити джерела, загнати під землю. В табори. А вони там акумулювали ще більше енергії. Він звідти прийшов освічений, як після університету.

Ці слова доцент Володимир Сподарець сказав на презентації шостої книги «Одеська хвиля» (цей випуск повністю присвячений Олексі Різникову з нагоди його 75-річчя) та чергового числа альманаху «Зона». Колишній політв’язень, відомий письменник, автор багатьох прозових, поетичних, мовознавчих книг є редактором обох видань. Тож і не дивно, що більша частина презентації була присвячена власне йому.

Цей унікальний чоловік йшов до свого ув’язнення з наївною думкою про те, як виправити партію, демократизувати її (що в принципі неможливо), а повернувся переконаним українським патріотом, з мрією про українську Незалежність. Приклад Олекси Різникова доводить: коли всі українці стануть націоналістами, тоді лишень постане справді незалежна демократична цивілізована європейська держава. А до того всі ми будемо винні тим уже, що українці — а саме цей рядок з його вірша дав назву книзі.

— З таких, як він, починається Незалежність України, — сказав очільник одеської письменницької організації Геннадій Щипківський. — У нього гарна українська душа.

І родовід славний. На презентації з’ясувалося, що Олекса Різників походить з давнього козацького роду, що предок його брав Азов (бо таки ж козацька військова майстерність була вирішальною у російсько-турецьких війнах), а потім заснував село Різниківку.

Про ті часи, коли влада пресувала українських патріотів, говорила Лариса Авдієвська, котра спеціально приїхала з Білгорода-Дністровського, щоби привітати Олексу Різникова, з яким знайома вже 43 роки. За «антирадянську діяльність» її тоді вигнали з університету. Перебралася до Молдови, вивчила мову, культуру. На кафедрі мовознавства університету міста Белць створила українське відділення. Відкрила молдовську групу у дитсадку.

— У цьому подвижництві дуже багато я взяла від Олекси, від його працездатности, переконаности, — сказала пані Людмила.

А ось слова з виступу вчительки української мови та літератури Світлани Лихошапко:

— Треба виховувати національно свідомих дітей, вони мають пишатися тим, що є українцями. Ростити їх патріотами України.

Якось вчителька дала завдання п’ятикласникам підшукати вірші українських поетів Одеси. На другий день почула від батьків: «А хіба такі є?». Тоді запросила до школи Олексу Різниківа на зустріч з учнями та їх батьками. Всіх причарував поет своєю розповіддю.

Звучали вірші Олекси Різникова в авторському виконанні. Поет говорив про пережите, згадував побратимів Святослава Караванського та Ніну Строкату, Василя Барладяну-Бирладника, свого товариша по мордовському табору Сашка Григоренка…

— Надія є: все у нас буде добре, — такими оптимістичними словами Олекса Різників завершив зустріч.

* * *

Під час презентації невідь-звідки несподівано з’явилася в небі над бібліотекою лелеча зграя. Сотні птахів кілька хвилин кружляли над цим місцем, нікуди не летіли, ширяючи в повітрі. Всі, хто був на той час у бібліотеці, схвильовано спостерігали за ними. Що то було? Якщо не знамення якесь, то, без сумніву, добрий знак.