Зняте геніальне кіно про генія, тим паче — генія кінематографу, — завдання складне. Чи вдалося його виконати українці Світлані Фетисовій — сценаристу та режисеру картини «Параджанов», найочікуванішої української прем’єри фестивалю? Про геніїв краще од усіх розповідають їх власні твори — і цей фільм не став винятком з цього правила. Однак, як виявилося, ця стрічка — начебто і не про Сергія Параджанова…

Робота над картиною велася довгих шість років. До створення байопику про легенду українського кінематографу залучили як продюсера — відомого режисера та сценариста Романа Балаяна, як співрежисера та виконавця головної ролі — французького актора вірменського походження Сержа Аведікяна. Перший знав його особисто, другий настільки вдало перевтілився у нього, що під час перегляду перепитуєш себе: «Чи це, бува, не комп’ютерними спецефектами оживили самого Параджанова?» Та все ж фільм про нього вони не зняли: більшість героїв та подій, показаних у картині, вигадані.

Отже, це не документальна стрічка, а «драма про художника», як коротко прокоментувала свою роботу Фетисова. Її думку розкрив Аведікян: «Ми хотіли, щоб люди не тільки дізналися про Параджанова, а щоб побачили в ньому людину творчу. Наш Параджанов — це універсальний образ митця, який творить за будь-яких умов, за будь-якої влади». Саме так і варто сприймати цей фільм — пам’ятаючи про універсальність екранних образів.

«Це картина-нагадування про те, що людина вільна за будь-яких умов, — каже Балаян. — Параджанов, як це показано у фільмі, був вільний навіть у тюрмі. Радянська влада знищувала особистість, але особистість Параджанова знищити не змогла. Для мене от це відчуття свободи, передаване стрічкою, і є її суттю».

В український прокат фільм вийде у жовтні. Сходити подивитися, на що спроможний (бо таки спроможний!) сучасний український кінематограф, варто. Чому? Якщо почати розбирати кожен кадр стрічки за правилами поєднання кольорів та форм, вийде лекція з основ живопису — настільки вдала операторська робота. Вдала настільки, що варто було поставити знак оклику замість неемоційної «крапки»...

Фестивальні парадокси: фільми одеситки Кіри Муратової, давно визнаної в світі геніальним режисером, показують на фестивалях в Каннах, Венеції, Берліні, Москві, та частіше — не в конкурсній програмі. Навіть для кіноманів і кінокритиків її роботи занадто «не такі», «інші», специфічні: нехтування законами кінематографічного наративу — характерна риса її стрічок. Ці ознаки наявні і в останньому фільмі Муратової — «Вічне повернення», який показали в рамках програми «Гала-прем’єр» ОМКФ і який, за словами музи режисера — Ренати Литвинової, може стати останнім у її фільмографії в буквальному сенсі.

Як говорить мисткиня, вона «давно хотіла зняти щось таке, де б стереотипна побудова сюжету — Саша любить Машу, а Маша любить Дашу — була б зруйнована».

Що з цього задуму вийшло — хотіли побачити, здається, всі, бо квитки на цей показ розпродали ще на початку фестивалю. І що побачили? Побачили вже знайомих муратовських героїв: Георгія Делієва, Ренату Литвинову, Наталю Бузько, Уту Кільтер, а ще — Олега Табакова, Аллу Демидову та Сергія Маковецького. Всі вони по черзі розіграли одну й ту ж історію: приходить однокурсник до однокурсниці в гості з питанням, як поділити себе між дружиною та коханкою. Кого з двох обрати — такої відповіді він не отримує і тому забирається геть. Однак потім знову і знову повертається.

І тут на думку спадає концепція «вічного повернення» Ніцше. Та заглибитися у філософські роздуми глядач не встигає, бо сюжет різко змінюється: виявляється, показане — лише проби до останнього фільму геніального режисера, який так і не встиг втілити свій задум за життя, але відзняте ним намагаються продати потенційному інвестору як повноцінний кінотвір. І це — відносини між інвестором, продюсером та митцем — теж «вічне повернення»: певно, повернення митця з неба на землю, коли стає зрозумілим, що мистецтво потребує грошей, а не тільки натхнення...

У березні за цю стрічку, відзняту в Одесі, як за кращий фільм СНГ та Балтії Муратова отримала премію «Ніка». В український прокат картину випустять наприкінці цього року.

У рамках ОМКФ, як зазвичай, працювала Літня кіношкола та Школа кінокритиків. Добірка найцікавіших цитат від відомих учасників цих проектів — нижче.

Роджер Корман, легендарний американський кінорежисер та продюсер, «оскароносець»: «Глобалізація та миттєва комунікація — це одночасно і зло, і добро. Інтернет шкодить кіно: кінотеатральний прокат скорочується, інтернет-прокат натомість невпинно розширюється».

Йос Стеллінг, нідерландський режисер та сценарист: «Щойно фільм завершився — мене вже не існує. Думки з приводу побаченого — це вже ваш фільм».

Олександр Роднянський, режисер, продюсер та медіа-менеджер: «У професії кінематографіста немає нічого простого — конкуренція неймовірна і справитися з нею можна винятково якісним продуктом та його грамотним брендуванням».

Іржі Менцель, чеський режисер-«оскароносець»: «Кіно — не мистецтво, а ремесло, оволодівши яким треба важко працювати, аби результат був і якісним, і зрозумілим. Знімаючи кіно, я завжди прагнув, щоб його зрозуміла моя мама-швачка, але щоб і перед батьком-вченим мені не було за нього соромно. Взагалі, треба завжди пам’ятати про відповідальність перед своїм глядачем».

Тимур Бекмамбетов, режисер: «Якщо на початку зйомок ніхто не побився та не образився, фільм вийде поганим».

Ульріх Зайдль, австрійський режисер, сценарист та продюсер: «Фільм ніколи не буває готовий. Робота над картиною припиняється лише тоді, коли вирішуєш: ми зробили все можливе».

Імена та назви фільмів, на які варто звернути глядацьку увагу, на думку міжнародного журі ОМКФ-2013:

Ліка Баблуані та Маріам Бокері отримали приз «За кращу акторську роботу» — за свою роботу в картині «У розквіті»;

Рітеш Батр удостоєний премії «За кращу режисуру» за свою стрічку «Ланчбокс»;

Олександр Велединський забрав одразу дві нагороди: журі фестивалю назвало його роботу «Географ глобуса пропив» «Кращим фільмом», а глядачі, проголосувавши після показу стрічки, «вручили» йому фестивальне гран-прі — статуетку «Золотий Дюк» та грошову винагороду 12 тисяч євро.

«Можна лише мріяти про те, що тебе і журі, і глядачі, високо оцінять», — збентежено прокоментував свою абсолютну перемогу головний призер ОМКФ-2013.

Цього року вперше вручався ще один «Золотий Дюк» — за кращий український повнометражний фільм. Його забрали Серж Аведікян та Світлана Фетисова. І це — перемога самого фестивалю та доказ його доцільності для тих, хто все ще сумнівається, що такий затратний ОМКФ потрібен Одесі зокрема та Україні загалом. Чому? Тому що якби трейлер «Параджанова» не показали торік на фестивальному пітчингу, хтозна скільки років ще б тягнулися зйомки фільму та пошуки його фінансування. Отже, допоки існує ОМКФ — існує бодай надія на розквіт українського кінематографу…

Загалом за фестивальний тиждень показали 100 фільмів із 30 країн на аудиторію 115 тисяч осіб, що на 15% більше, ніж торік. На фестивалі працювали 900 журналістів та 300 волонтерів. Наступний, ювілейний, п’ятий, фестиваль відбудеться з 11 по 19 червня 2014 року.