Коли про когось кажуть, що живе одним днем, це доволі негативна характеристика. Свідчить вона про бездумність, легковажність, небажання робити хоч якісь зусилля. Більшість же людей влаштовані так, що їм необхідно бачити перспективу, вибудовувати її, працювати на неї. Це однаковою мірою стосується і цілих держав.

Якось по радіо почула відповідь на питання про стан сьогоднішньої України одного відомого художника. Намагаючись якомога точніше передати свою думку, він пригадав полотно іншого митця. На ньому були зображені сліпці, котрі долали шлях навпомацки, не відаючи, що там попереду — гора чи провалля. Цими сліпцями є весь народ разом зі своїми поводирями — високопосадовцями, впевнений художник.

А й справді, хіба ми (народ) чи вони (вожді) можемо чітко відпо­вісти на питання: куди йдемо, які ідеали сповідуємо, яку країну будуємо? Не можемо. Завтрашній день — у цілковитому тумані. І це пригнічує. Надзвичайно.

Візьмімо хоча б один аспект. У будь-якій нормальній країні на чільне місце ставлять національні інтереси, тобто інтереси народу, який проживає у її межах. Правила для всіх однакові, тому аксіомою є твердження: якщо добре почуватиметься титульна нація, добре буде всім. Це підтверджує практика багатьох держав, де люди, незалежно від походження, є патріотами.

Що ж маємо в Україні? Слово «національний» у нас майже повсюдно витіснило поняття «націоналістичний». З неодмінним чорним відтінком і навіть визначенням «фашистський». Звідки таке страховисько взялося?

Я не належу до борців за національну ідею. Та й не хочу ні з ким боротися. Просто люблю Україну, рідну мову, пісні, квітучу землю — одне слово, все те, що власне складає моє життя. Однак сьогодні, виявляється, я вже не просто українка, а «оголтелая фашистка». Принаймні такими вигуками зустрі­чали мене «небезразличные граждане» на підходах до кіностудії, де в період парламентської виборчої кампанії спілкувався з людьми лідер всеукраїнського об’єднання «Свобода» Олег Тягнибок.

Боже ж ти мій, що лишень не горлопанили у мегафони ті «гражданє»! Особливо одна розлючена мадам, у якої аж слина бризкала з рота. Зразу було видно, наскільки ревно відпрацьовує заплачені гроші. Сказати, що була я шокована, — не сказати нічого. Мені просто мову відібрало від такої неправедності й такого нахабства: хто і за що оце мене звинувачує? В чому моя провина? Лише в тім, що народилася на цій землі?

Коли на початку літа до Одеси приїхала відомий мовознавець, активіст тієї ж «Сводоби», нардеп Ірина Фаріон, я вже знала, куди йшла. Мабуть, кожному доводилося бачити зграю вуличних собак, що обгавкує породистого лабрадора. Точнісінько таку зграю нагадувала група «небезразличных граждан». Та ж з перекошеним люттю обличчям жінка з мегафоном, кілька дідків, з десяток кремезних хлопців з червоними прапорами.

На щастя, я прошмигнула повз них неушкодженою. А от моя 80-річна знайома, котра прийшла у вишиванці та ще й зважилася на запитання: інтереси якої держави тут відстоюють (бо не було жодного синьо-жовтого прапора), дістала такого стусана в плечі, що до зали йшла, мало не зігнувшись удвоє.

Зустріч з Іриною Фаріон пройшла, як то кажуть, на одному подиху. Чемні запитання (причому різні), влучні, цікаві відповіді, дружня, невимушена атмосфера. Кожен очевидець того, що було на вулиці й потім у приміщенні, якщо має очі, вуха й здатність мислити, гадаю, чітко зрозумів, хто тут фашисти.

Втім, сліпці не просто не бачать, а й не хочуть помічати очевидного, робити правильні оцінки. На кого нацькувала влада, на того й нападають. Хіба здатні второпати, що влада така ж сліпа, як і її прислужники?

Чотири десятиліття живу в Одесі й не можу пригадати очільників міста й області, котрі б так безсовісно себе піарили, як нинішні.

З боку міського голови Одеси Костусєва замість нових доріг, відремонтованих чи знесених аварійних будинків, доступного морського узбережжя — суцільна любов. Вже ж так нею нас затовкли, що соромно й піднімати очі на ті білборди.

У голови облдержадміністрації Матвійчука своя фішка — «народний бюджет». «Составим вместе». Ніби мені й таким, як я, дане право «составлять». Погляньте які на Одещині дороги — просто жах. Неможливо дістатися до курортних сіл на півдні області, страшно їхати від Котовська до Кодими на півночі, зате в Одесі дядьки латають дірки на дорогах у синьо-білих жилетках з «народним бюджетом». Нещодавно мені розповіли, що під містом Южним навіть якийсь бордюр розфарбували біло-синіми смугами. Бо при владі — Партія регіонів.

Великий сліпець веде нас невідомо куди. Усе робиться не для побудови міцної гордої держави, а навпаки — для її руйнації, нацьковування громадян одних на одних. Що ж до дрібоньких господарських потуг, то вони нагадують те, як легким макіяжем намагаються омолодити столітню бабусю. Організм треба рятувати, а не розвішувати на всіх вулицях величезні й дорожезні щити.

Втім, у чомусь я, мабуть, не маю рації. Погляньте, скільки вражаючих новобудов з’явилося останнім часом. Про те, скільки й чого зруйновано й знищено на їх місці, промовчимо, бо нічим тій вчорашній інфраструктурі вже не зможемо допомогти.

Ось і чарівний куточок — парк Міжрейсової бази моряків — став ареною справжнього бойовиська. Один загарбник уже щось там будує, другий намагається йому завадити, бо теж накинув оком на цю земельну ділянку. Й обидва божаться, що не для себе стараються, а для всього міста, для одеситів. Насправді ж це поєдинок двох сильних звірів за здобич. І гірко, що й з одного, й з другого боку знаходяться «небезразличные граждане», котрі складають групи підтримки. Прозріють колись, та від Міжрейсової бази моряків залишаться ріжки та ніжки (чи ще й залишаться?). Бо за нинішньої влади такий ласий шмат землі аж ніяк не може належати громаді. Лишень — жирним котам.