Живу неподалік від Прохорівського скверу, де розташований меморіал пам’яті жертв Голокосту. Щодня йду попри пам’ятники та пам’ятні знаки, на алеї берізок на честь праведників світу читаю прості імена. І дуже часто бачу ошатні туристичні автобуси на вулиці обіч скверу. Бачу групи людей, сказав би — прочан, часом зовсім маленькі — четверо-п’ятеро, котрі уважно слухають екскурсовода, кладуть квіти, фотографують та фільмують на відео. Ті злочини, що творились на святій українській землі проти людяності, — вони були вчинені і проти українців, і проти євреїв, і проти ромів, котрі, до речі, також вибили пам’ятний напис на камені у сквері. Проти всіх, котрим здавен полюбилася ця прекрасна земля, яка ласим шматком завжди стояла в очах загарбникам. Страшні злочини чинилися на українській землі і більшовицькою владою, передусім — проти українців. Серед численних жертв, страчених у Бабиному яру, були й українські патріоти-націоналісти, котрі хотіли бачити свою землю, нарешті, вільною від усіх окупантів, і київські євреї, і ще багато інших ні в чому не винних людей. А скільки знищено праведного люду серед мурів київської Лук’янівки!..

Та про інше думки. Ті люди, котрі відвідують це місце, перебуваючи дуже короткий час в Одесі, — їхнє благоговіння перед пам’яттю невинно убієнних, їхня скорбота непідробні, й оці квіти, і фотографування, — усе це не може не викликати поваги до тих, хто шанує минуле свого народу, пам’ятає про незчислимі жертви, передає сю пам’ять своїм дітям та онукам. Тому що пам’ять — це, далебі, не цифрові фотознімки та відео (хоча і це також), не відвідини таких місць у пропам’ятні дні та різні річниці. Пам’ять — це почуття своєї причетності до народу, який перетерпів і геноциди та лінгвоциди, й голодомори, й усі інші способи нищення великої нації, — народу, якого ти є невід’ємною часткою, плоть від плоті і кров від крові. Це те, що живе в душі разом з тобою і залишається жити після тебе. Це той попіл, що завше стукає в серце і з яким ти звіряєш усі свої помисли і діла. Тому що приходимо ми у цей світ не лише для того, щоби продовжити рід свій і свій нарід, продовжити його буття на землі. А коли так, то без пам’яті не обійтися. Без пам’яті національної, генетичної, історичної, без пам’яті крові. Цього неможливо досягти, коли не відчуватимеш поряд з собою тих, котрі дочасно згоріли на цьому шляху. Вони також хотіли і могли виконати свою місію на землі. Але не встигли — не зі своєї вини. Тож доручили це нам, живим, з надією, що будемо гідні їхніх мрій та життя. Хоча, певна річ, вони про це не думали.

Про це не думали, звісно, ті селяни, у котрих більшовицькі окупанти забрали все до останньої зернини та прирекли тим самим на голодну смерть. За працьовитість українського селянина та його вміння господарювати, за непокірливість та бунтівливу вдачу, за те, що не хотіли бути ощасливленими комунізмом. І ніхто не міг вибратися з тієї страшної пастки. А вже потім справу довершили Колима та Сандормох, Соловки та Сибір…

Сьогодні нащадки тих червоних комісарів та чонівців добивають вже саму українську душу, але вже іншим голодом — духовним. Це тепер набагато легше зробити, аніж у 1932—1933 роках, коли після винищення лицарів залишилися, назагал, свинопаси. Але важко сказати, що страшніше. Коли знищено було все найкраще, все, що утримувало націю на верховинах духовності, залишилися зрозуміло які. А ми вже їхні нащадки, такі самі, до слова сказати, «правнуки погані». Через те й ведеться нам так, як ведеться. Мовчки терпимо духовний голодомор. Вироджуємося. Стаємо ницими душею. О ні, не всі — боронь, Боже! Але немає критичної маси тих, котрі становлять оте «не всі». Ану, який тисячний відсоток українців розмовляє винятково рідною українською мовою? З усіма і всюди? Від ранку й до вечора? Гарне запитання, чи не так?

У народі вбито його національну гордість. Вбито пам’ять про незчисленні жертви, викликані окупаційною більшовицькою владою, і жертви, принесені на вівтар боротьби за свободу, яка виявилася не дуже й потрібною, врешті-решт, бо надто вже ілюзорна, декларативна. Ми надто довго дозволяємо неукам та відвертим недоброзичливцям (це найбільш толерантне слово) говорити відверту брехню про нашу історію, про наш народ, про нашу боротьбу. Та з такою повагою до себе самих ніхто нас не буде поважати. З таким ставленням до себе самих українці завжди будуть в очах сусідів бандитами та зарізяками, а вони, сусіди — біло­крилими ангелами (пробачте, ангели). За такої духовної окупації, за такого приниження що людина може дізнатися про історію краю? Про національні трагедії та національних героїв, про місця, пов’язані з ними? Чи входять у туристичні маршрути пам’ятник жертвам Голодомору, чи розказують туристам про перемогу Семена Палія на Пересипу? Чому в Одесі стоїть пам’ятник отаману Головатому? А що з тим історичним дубом на проспекті Шевченка? А що розказують туристам про кіностудію, окрім як про Довженка та Висоцького? Натомість возвеличені путана Єкатєріна вкупі зі своїми збоченцями (козацтво й досі чухає чуби та все «Гей!» та «Гей!»).

Кажуть, пам’ять про рабство є найкращим вартовим свободи. Це правда. Як правда й те, що давно забулася та «срамная година», і задоволений кинутим йому куснем хліба малорос бездумно втішається на дивані примітивним видовищем у брехловізорі.

Питаєте, до чого тут меморіал у Прохорівському сквері? Якщо не вміємо шанувати самих себе — вчімося в інших людей. У розумніших. Коли ходіння до пам’ятників та пам’ятних місць свого народу, котрий так само був зневажений та гнаний на власній землі за національною — саме так! — ознакою, не буде залежати від того, яка влада в країні та яка надворі політична погода, отоді, може, вилюдніємо, й постане країна, якою можна буде пишатися насправжки, а не лише тому, що це — твоя Батьківщина. Коли в кожному місті чи селі постане свій «Прохорівський сквер» — як би не називалося це місце. Отоді, може, й пробудиться нація до державного життя.