Практична реалізація курсу України на євроінтеграцію постає зараз найголовнішою подією нашого сучасного суспільно-політичного життя. Втім, важливо наголосити, що наступне підписання у листопаді цього року Договора про асоціацію з ЄС з історичної точки зору є не просто економічно вигідним рішенням, а нашим цивілізаційним вибором, ще одним кроком України на шляху повернення до своїх витоків. Адже наші авторитетні вчені слушно стверджували, що українці є суто європейським народом, і вони не просто поділяють європейські цінності, але й завжди боролися за їх збереження та всебічний розвиток.

Нагадаємо, що поява культурно-цивілізаційних ознак українського народу сягає стародавніх часів і пов’язана з виникненням сло­в’янських землеробських племен як автохтонного населення Європи. Держава Київська Русь, яка була заснована на перехресті світових міграційних і торговельних шляхів, просто не могла залишатися осторонь загальноєвропейських культурологічних процесів того часу. Русини успішно торгували з розвинутою Візантією, від якої були запозичені християнство і багата антична спадщина. По лінії південь-північ проходили головні торговельні шляхи, в тому числі славнозвісний маршрут «із варяг в греки». З півночі прийшли представники європейських народів нормани-варяги, які брали активну участь у розбудові Київської держави. Широкі міждержавні зв’язки, зокрема й династичні, було встановлено із багатьма західноєвропейськими країнами. Отже, в добу Середньовіччя русини були охоплені спільними для всієї Європи культурними процесами, що сприяло всебічному розвитку і зміцненню їх стародавньої держави. Київ у Х-ХІ століттях перетворився на важливий культурний і політичний центр Європи. Виходячи з цього, український науковець В.Лісовий цілком слушно наголошував, що «із трьох основних джерел української культури — античність, християнство й українська етнокультура (закорінена в давніх українських віруваннях) — двоє… є спільними для всіх європейських народів».

Важливо відзначити, що русини-праукраїнці не просто запозичували культурні здобутки сусідніх народів, але й активно долучалися до формування основ європейської цивілізації. Навіть в роки монголо-татарської навали українські землі не втратили європейського характеру своєї культури, а навпаки — прийнявши на себе удар кочовиків, захистили решту народів Європи і ще тісніше пов’язали з ними свою долю. Історики пишуть, що «україн­ською кров’ю спинилися орди Батия». Сусіди високо оцінили ви­звольну політику Галицько-Волинської держави, значно підвищився авторитет князя Данила Романовича, якого у 1253 році було короновано. Держава одержала назву Руське королівство, яке складалося з суто українських земель і було безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, продовжувачем її європейських полі­тичних і культурних традицій.

Непросто склалася історична доля українського народу в наступну добу. Втрата власної державності і перебування у складі Литви і Польщі призвело до політичного та економічного пригнічення українців. Водночас проявилися й позитивні тенденції — відбувалося подальше засвоєння передових здобутків європейської культури, практики парламентаризму, виборності влади, системи освіти, місцевого самоврядування, Магдебурзького права тощо.

Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького середини ХVІІ ст. не тільки визначила подальшу долю українського народу, але й вплинула на формування політичної карти всієї тодішньої Європи. Історики наголошують, що вона стала важливою складовою процесу соціально-визвольної боротьби на континенті і мала чимало спільного з Німецькою, Нідерландською та Англійською революціями тої доби. В результаті визвольних змагань козацтва і всього українського народу постала суто європейська Козацько-Гетьманська держава, яка мала республіканський політичний лад, виборність представників влади від гетьмана до отамана, відсутність кріпацтва, рівні права всіх громадян, толерантність населення, його високий освітній рівень тощо. Не забуваймо ще й про велику роль Києво-Могилянської академії, про ліберально-демократичні ідеї першої у Європі Конституції П.Орлика тощо. Тому цілком закономірно, що, потрапивши до складу азійської Московщини, Козацько-Гетьманська держава стала для неї провідником передових європейських ідей і цінностей. Показовими в цьому плані були петровські реформи, які широко використовували саме український досвід вестернізації. М.Драгоманов слушно наголошував: «Реформа Петра Великого в культурному відношенні була не що інше, як тільки запровадження адміністративним порядком у Великоросії того, що було вже раніш в Україні».

Відтак, саме через українських діячів Росія одержує важливий поштовх для свого всебічного розвитку. Втім, незабаром мода на все українське закінчується, імперія висмоктала з Києва всі важливі для себе людські ресурси і духовні здобутки. Наприкінці ХVІІІ ст. ще більше посилився процес русифікації українців, за ініціативи імператриці Катерини ІІ були остаточно скасовані залишки автономної Козацько-Гетьманської держави: ліквідували посаду гетьмана, зруйнували Запорозьку Січ, переформатували козацтво на полки російської армії, офіційно запровадили кріпацтво серед українських селян тощо. Про наслідки цієї руїни М. Грушевський писав: «Україна ХІХ ст. була відірвана від Заходу, від Європи і обернена лицем на північ, ткнута носом в глухий кут великоросійської культури і життя».

Наступна доба — ХХ ст. (Dark Ages)— була насичена для України буквально карколомними, поворотними подіями. З одного боку, українці наполегливо прагнули відновити свою свободу і державність, повернутися до європейських цінностей, а з другого — зустрічали на цьому шляху нездоланні перепони. Українська революція 1917—1921 років здійснила рішучий крок до відродження національного суверенітету, свободи і прав людини, мирного життя, демократизму тощо. Однак довірливі українські революціонери-романтики не зумі­ли протистояти неодноразовим завойовницьким походам російських червоноармійців. На українських землях запанувала радянська влада. Але навіть у цих складних умовах українці намагалися зберегти свої традиційні, суто європейські цінності. Типовим у цьому сенсі був наступний період «українізації» 1920-х: достатньо згадати хоч б гасло письменника М. Хвильового «Геть від Москви! Дайош Європу!». З початком Другої світової війни і до середини 1950-х спостерігаємо активну боротьбу ОУН—УПА проти тоталітарної радянської влади за національний суверенітет і права людини, що відображалося в гаслах повстанців «Свобода народам! Свобода людині!». Такого ж проєвропейського спрямування був український опозиційний рух шістдесятників (1960—1980 роки).

Жахливі випробування українського народу в умовах радянської влади особливо наполегливо спонукали волелюбних українців повернутися до нормального державного життя і близьких їм європейських цінностей. Цього разу допомога прийшла від самої історії, коли внаслідок процесу саморуйнування радянської системи й активної діяльності опозиційних народних рухів найжорстокіша і остання у світі імперія розпалася. На межі 80—90-х років відбулася епохальна подія, справжній «тектонічний зсув» (за словами Зб. Бжезинського), коли понад два десятки народів, відмовившись від нав’язаного їм казарменого способу життя, повернулися до суто європейських цінностей, творення незалежних держав, впровадження ринкової економіки, поширення демократії, забезпечення прав і свобод людини. Можна сказати, що на цій основі відбувся перший етап чи початок процесу, який ми зараз називаємо вже звичним для нас новим словом «євроінтеграція».

Небачена за своїми масштабами і глибиною соціально-політична трансформація була дуже складною і тривалою. Знадобилося майже півтора десятиліття, щоб пострадянські держави, створивши основи нового життя, дозріли до другого етапу євроінтеграції. Досить умовно він розпочався з 2004 року і позначився вступом десятка країн до ЄС. А зараз уже й Україна готова зробити новий крок на шляху подальшого зближення з Європою. Приємно було спостерігати, як практична реалізація цього курсу вперше за останні двадцять років об’єднала майже всі політичні сили суспільства, як депутати провладних та опозиційних фракцій у Верховній Раді разом дружно голосували за прийняття євроінтеграційних законів.

Отже, українці як справжні європейці повертаються до свого історичного дому, до своїх традиційних цінностей. Втім, і зараз проблем ще вистачає. По-перше, проти євроінтеграції затято виступають українські комуністи, а також значна частка представників старшого покоління, які іноді погано поінформовані, не розуміють своїх справжніх інтересів чи вже просто не здатні відмовитися від старих радянських стереотипів. По-друге, наша сусідка Росія ще не втратила надію відновити колишню імперію і з допомогою різних, іноді дуже брудних і жорстких, методів намагається затягнути нас до Митного союзу. Але за вікном уже ХХІ століття, тому насильницькі методи далеко не завжди спрацьовують. Про це свідчать навіть вислови передових ро­сіян, які вважають, що Росія має позбутися імперських амбіцій і нарешті де-факто визнати незалежність України та її право обирати свої зовнішньополітичні орієнтири. «Україна повинна вирватися з нашої тіні, нашої кишені, з нашого тяжіння, — підкреслює авторитетний ро­сійський науковець Лілія Шевцова. — Майбутнє України — це, звичайно, членство в Європі».

При цьому багато істориків і політологів наголошують, що українцям потрібно уникати загострення протистояння з північним сусідом, бо воно ще ніколи не приносило нам перемоги. Про це свідчить і багатотомне видання одеських науковців «Україна і Росія: хроніка взаємин» (у якому брав участь й автор цієї статті): багаторічні претензії і політичні протистояння в міжнародних стосунках тільки ускладнюють розвиток обох народів, при цьому більше потерпають українці. Тому набагато конструктивнішим виглядає сучасний курс української політики, спрямований на поглиблення зв’язків з Європою при одночасному збереженні традиційного співробітництва і торгівлі із РФ. В основному такий політичний курс підтримують і західні країни. Новий посол США Джеффрі Пайєтт назвав його «насправді фантастичною позицією» («День», 3 вересня 2013 р.).

Чимало науковців, у тому числі Зб. Бжезинський, висловлюють думку про те, що євроінтеграція України певним чином відповідає і російським інтересам, що через деякий час і сама Росія рішучіше потягнеться до Європи. Ось тоді Україна зможе вже вдруге в історії виконати важливу місію — бути провідником чи ретранслятором європейських цінностей, використовуючи свій досвід євроінтеграції. (Вперше аналогічна ситуація склалася, як наголошувалося вище, на початку далекого XVIII ст. під час «прорубування вікна у Європу» Петром І.)

Отже, перспективи євроінтеграції України здаються цілком природними, закономірними і вписуються в основні тенденції розвитку нашого сучасного глобалізованого світу, який уже два десятиліття переживає непросту, але обнадійливу добу — перехід низки народів Східної Європи від свого жахливого тоталітарного минулого до європейських, більш гуманних та ефективних форм життя. Українці як одвічні демократи і європейці з великим задоволенням підтримують цю тенденцію, яка забезпечує їм повернення до своїх історичних витоків, до свого дому.

Анатолій СТЬОПІН, доктор історичних наук, професор.

м. Одеса.