В Українському клубі Одеси підсумовано результати цьогорічного конкурсу на кращого вчителя української мови та літератури, а також історії України. Церемонія нагородження переможців відбулася у Золотій залі Одеського літературного музею.

Відзначення переможців конкурсу стало справжнім святом для всіх учасників цього урочистого, а водночас і якогось такого теплого, домашнього дійства. Треба було бачити тих вчителів — радісно схвильованих, у своєму кращому вбранні, в оточенні своїх діточок, — бо ж для справжнього, за покликом душі, педагога його учні є так само рідними, як і свої власні діти. А саме такі вчителі (хоч насправді їх багато-багато більше) зібралися того вечора у прекрасній врочистій залі. Повсюдне звучання переважно рідної україн­ської мови створювало особливий настрій, що буває в домашньому колі, серед своїх, рідних людей. Хоч особливого затишку й не було: діти є діти, вони так само хвилювалися, та при цьому й галасували, бігали, перевдягалися у сценічне вбрання. Процедура нагородження була чудово інкрустована аматорськими виступами юних артистів — українськими піснями, поетичними рядками про рідну мову, танцями… Часом аж навіть не вірилося, що в такий глухий час, а по правді сказати — межичасся, коли українство як ціла культура, ба навіть як етнос є серйозно загроженим, й це ніяке не перебільшення, якщо згадати тут всі ініціативи освітянського міністра-українофоба; коли довкола торжествує пересічність, а суспільству нав’язуються совкові, найгіршого совєтського ґатунку «цінності» та стереотипи; коли держава стоїть на роздоріжжі цивілізаційного вибору, — що в таку непевну пору можна створити ось таке гарне і насичене свято…

Ідея проведення цього конкурсу, що народилася у відродженому Українському клубі Одеси, була не просто на часі — вона потрапила у самісіньку больову точку. Адже всі знають про недолугу мовну політику на Одещині, зокрема й у місті Одесі, передусім — в освітній галузі. Тож конкурс цей, уперше проведений в Одесі торік, став, вочевидь, неабиякою моральною — передовсім — підтримкою вчителів-україністів, — може, й не упосліджених — це недобре слово, але й не обласканих, скажемо таке, достатньою увагою суспільства.

Це — саме та конкретика, якої гостро не вистачає нині в боротьбі за українство у цей період відвертої ворожості до всього яскраво українського — поки україноненависники ще при владі. Бо не захист потрібно ставити на чільне місце у цій тактиці і стратегії (яких майже нема, на жаль) боротьби за українську державність, наріжним каменем та ознакою якої є мова, а саме — наступальність, рішучість, переконаність у своїй правоті. Рішучість намірів і твердість духу. Мова жива, доки нею розмовляють, доки вона звучить. А цього, як знаємо, навчають шкільні вчителі. Свідомий український патріот виростає саме тоді, коли він добре знає і не соромиться всюди розмовляти рідною мовою, добре знає україн­ську літературу — головно ту, яка давніше була вилучена з навчальних програм, бо виховувала Українця, знає правдиву історію Батьківщини і вміє відрізнити совєтську фальш від української правди. Тож до участі у нинішньому, вже другому, конкурсі запрошено й викладачів історії України. Й це було дуже мудрим рішенням оргкомітету, який очолив кандидат історичних наук Володимир Полторак.

Наша мова ще звучить в освіті завдяки педагогам-україністам, тому їхня праця — то справжнє подвижництво й навіть подвиг щоденний. Якщо, нехай Господь боронить, в Україні постануть дві державні мови, тоді українська буде остаточно відсунена кудись на задвірки, на периферію суспільного буття, або, як нині кажуть, на маргінес. Сьогодні вона відчуває потужний тиск, яким «завдячуємо» цілком антиукраїнському закону (не з великої літери) «Про засади державної мовної політики в Україні», справедливо названому українським народом «закон КаКа». Всі ми стали очевидцями потужного «відкату» назад, у найгірші совєтські часи, ба навіть тоді наша мова мала більший пошанівок. Українці зобов’язані зберегти свою мову. Кожен на своєму місці. Якщо ви українець, то треба розмовляти рідною мовою: в сім’ї з дітьми, на роботі з колегами чи відвідувачами, у крамниці, на вулиці тощо. Це є речі елементарні, але нагадувати про них, такі ось ми є, потрібно повсякчас. Цим елементарним речам, як у відомій ще совєтській пісні співається, навчають у школі. І навчають саме ось такі вчителі, котрі стають переможцями подібних конкурсів.

Цього року число учасників конкурсу значно побільшало. Це засвідчило, що вчителі-україністи в Одесі (і не лише тут) спраглі уваги до своєї роботи, до своїх думок і переживань, проблем і турбот. Під час відзначення переможців неодноразово чулися слова, передовсім, вдячності, слова подиву та захоплення, що ось тут, у зросійщеному місті, в російськомовному середовищі, проводиться такий конкурс. А де ж іще його проводити, як не в такому середовищі, де українська — державна! — мова фактично зневажена на найвищому — владному — рівні?! А ми ж бо добре знаємо вкоріненість совкової «традиції» в нашому постколоніальному суспільстві: як начальство — так і всі. Якщо влада відверто нехтує українську мову, то, як наслідок, мова наша витісняється з ужитку у всіх практично сферах. Що й бачимо в Одесі, та й на периферії, хоч там значно переважають українці.

Того вечора епіграфом свята могли бути озвучені там слова з відомого вірша нашого класика: «О, рідна мово, без тебе я ніщо». А щонайкращі слова звучали на адресу організаторів конкурсу — Українського клубу Одеси та Благодійного фонду Романа Чайчука.

— Я низько вклоняюся цьому Україн­ському дому, тішуся, що у нас в Одесі є така українська оселя. Коли заходжу туди — відчуваю український дух, добро української душі, від вас струменить така теплота, щирість та чарівність!..

Ці слова мовила вчителька одеської ЗОШ №106 Надія Шепілова, отримуючи нагороду за перше місце в конкурсі.

Немовби продовжуючи цю думку, ще одна переможниця конкурсу, володарка другого місця Світлана Пастух з гімназії № 7 сказала:

— Сьогодні у нас добра нагода подякувати цій світлій родині — господині Українського дому Наталії Чайчук та Сергієві Чайчуку за те, що в російськомовній Одесі створили такий український осередок, справжній базис культури.

А чому, власне, у російськомовній? Адже Одеса в усі часи розмовляла україн­ською. Вслухайтеся лишень у т. зв. «одеську мову»: там сила-силенна українських слів або ж похідних від українських. Це тепер уже, в останні роки, тут культивується несприйняття української мови. Заговорив українською — і ти вже націоналіст в очах деяких. А коли ще й вишиванку зодягнув!..

Того вечора Золота зала цвіла барвами українських вишиванок. Мотиви національної вишивки впевнено завойовують сьогодні моду, адже мода — це не те, що ніхто не купить (ціна, здоровий глузд), а те, що хочеться мати й носити.

То що ж, у гарній вишиванці та з рідним українським словом на вустах людина вже стає націоналістом? То нехай побільше буде таких націоналістів, може, тоді хоч країна вилюдніє, стане Україна справді українською. До цього йдемо — коли не втрапимо до «тайожного союзу». Дуже просто і ємко цю думку висловила вчителька СШ № 35 м. Одеси Валентина Крижановська (третє місце в конкурсі):

— Дякую Богові за те, що у нас є такі люди, котрим не байдужа доля країни, не байдуже її майбутнє.

Українці хочуть залишатися українцями, а не бути «одним народом» з іншим, навіть дуже братнім. І що, як не глибокі знання історії, можуть додати їм національної самосвідомості, утвердити у власній ідентичності?!

Цього року до конкурсу україністів були уперше запрошені й викладачі історії України. Цей предмет, нарівні з україн­ською мовою та літературою, виховує українських патріотів. Сьогодні триває безпрецедентна боротьба за юні душі, бо ж зрозуміло всім: яким виросте це покоління, такою буде наша країна, держава у майбутньому. Вчителям історії сьогодні дуже важко говорити на уроках правду. Завдання стоїть: навчити дітей самостійно мислити, аналізувати, знати й уміти читати джерела. Правда історії, яку хочуть сьогодні забрати у цього покоління, все одно візьме гору.

— Потрібно лишень, щоби діти доторкнулися до живої історії, якої так бракує нині у школі, — сказав, отримуючи нагороду за переш місце, вчитель історії з м. Іллічівська Євген Джумига. Задля цього він, образно кажучи, бігав по Одесі, вишукуючи будинки, де жили видатні українські діячі, місця, де відбувалися значні події української історії — історії незалежної України.

— Кожен конкурс — це публічний виклик творчим здібностям і можливостям фахівця. Цей конкурс відповідає на запитання: яким є зміст сучасної освіти. Власне, яким він має бути.

Це слова Сергія Галдаєва, володаря другої премії (с. Яковлівка Роздільнянського району). Як сказав його викладач ще в Одеському університеті кандидат історічних наук, доцент Тарас Вінцковський, «я був певен, що цей студент піде в аспірантуру — для цього були у нього всі передумови, а він пішов у школу». І, як вважає сам вчитель-історик, дуже добре зробив, бо у кожного своя дорога в житті, і важливо не помилитись. Хто знає, можливо, вихованці саме таких учителів також зроблять у своєму житті подібний вибір. Завдячуючи також і цьому конкурсу, й Українському клубу Одеси, у якому Ірина Войтович, викладач юридичного ліцею (третє місце в конкурсі), «відкрила для себе та для своїх вихованців і українську книгарню, й кав’ярню, де можна цікаво поспілкуватися за філіжанкою духмяної кави».

Ніхто з учасників конкурсу не залишився обійденим увагою журі, очолюваного чарівною Тетяною Ананченко — культурологом, філологом, майстром слова, популяризатором літератури «розстріляного відродження». Цінні подарунки, грамоти, а головне — увага та щира зацікавленість у їхній нині дуже важкій і такій потрібній роботі.