Нонна Шляхова — із плеяди тих талановитих жінок, чиї імена знані і шановані на теренах науки України і за її межами. Професор Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, доктор філологічних наук, вона зробила вагомий внесок у розвиток сучасного літературознавства, опублікувавши майже сто праць — від невеликих статей до солідної монографії. Свою наукову працю Нонна Михайлівна успішно поєднує з адміністративною: 18 років очолювала філологічний факультет і вже 21 рік завідує кафедрою теорії літератури та компаративістики (порівняльне літературознавство).

Про життєвий шлях дослідниці, педагога та просто жінки і йдеться в цьому інтерв’ю.

— Нонно Михайлівно, давайте повернемося, як то кажуть, до витоків долі. Як відомо з вашої біографії, народилися ви у Харкові. Що з дитинства запам’яталося найбільше?

— Так, я народилася у Харкові, але виховувалася здебільшого на Полтавщині. Там, у селі Велика Багачка, що поблизу Миргорода, жила моя бабуся Марта, і мої батьки часто й надовго мене відвозили до неї. Я дуже любила тамтешні мальовничі, гоголівські, місця. Назавжди закарбувалася у пам’яті картина: над річкою Псел схилилася верба, я сиджу на ній, опустивши ноги до ніжно-лоскітливої води...

— Хто були ваші батьки?

— Мій батько, Михайло Григорович Бочаров, був родом з Росії. Він не повернувся з війни, пропав безвісти, і я про нього, на жаль, мало знаю. Моїй мамі, Олені Федорівні, певно, жити в індустріальному місті-гіганті без чоловічої підтримки було складно, тож вона з допомогою свого брата, дуже людяної і розумної людини, перебралася з Харкова до Чутового, що теж на Полтавщині, і влаштувалася на роботу у місцевий радгосп.

— Вибачте, що, можливо, прискіпуюся до минулого, але пропасти безвісти за радянських часів вважалося неабиякою провиною. Чи не нагадували вам потім про цей факт із батькового життя?

— Нагадували, і не раз. Уже коли я працювала, мене кілька разів запрошували до відповідних органів і цікавилися: «Чому я не розшукувала батька?». Я ніколи не була лякливою, але небезпідставно оберігалася рецидиву репресивного апарату тогочасної влади. А раптом він залишився на Заході, віддавши перевагу капіталістичному способу життя? Здавалося б, тому, що людина, припустимо, залишилася живою у такій кровопролитній війні, треба було б лише порадіти. Та ба... У нас це було гріхом, спокутувати який доводилося і членам сім’ї.

Дзвіночки такі були. Я закінчила школу із золотою медаллю, але чомусь в області її затримали настільки, що я спізнилася на вступні іспити до вузу. І лише після настійного наполягання мого класного керівника Петра Івановича Юрченка мені віддали мою нагороду. А на першому курсі, коли вже вчилася, мене лише через те, що невідомо, де батько, позбавили стипендії.

— Який виш ви обрали? Як вступали?

— Я вступила на філологічний факультет Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка. Тоді медалістів приймали без екзаменів. Але, як уже сказала, я спізнилася. І все ж мене покликали на співбесіду. Один із членів приймальної комісії запитав, які я читала мовознавчі альманахи? Чесно зізналася, що не читала і не знаю, що це таке. Тієї миті чекала найгіршого, але раптом той чоловік сказав: «Доведеться вас прийняти, щоб ви читали альманахи, і не тільки мовознавчі».

Коли розповідаю про цей факт своїм студентам, то не забуваю підкреслити, що світ не без добрих людей.

Пізніше той викладач, професор Ілля Корнійович Кучеренко, був керівником моєї дипломної роботи, яка називалася так: «Психологія художньої творчості». Інтуїція підказувала мені, що ця тема хоч і складна, але перспективна. І подальша наукова діяльність це підтвердила.

Коли почала працювати в Одеському університеті, то відкрила для себе, що тема моєї дипломної збігається з науковими інтересами проректора з наукової роботи, професора (тоді ще доцента) Григорія Андрійовича В’язовського. Він і став керівником моєї спочатку кандидатської, а потім і докторської дисертацій.

— Фахівці зазначають, що ця тема часто викликала немилість в опонентів, зашорених ідеологічними догмами...

— Так, я це знала, тому перед виступом на якійсь конференції мусила внутрішньо зібратися, видихнути і почати. Тільки-но озвучувала тему, як чула у відповідь: «А при чем здесь эмоции?» Для відсічі у мене були заготовлені слова Леніна: «Без емоцій немає і не може бути пошуку істини». Ті слова діяли на недоброзичливців магічно й обеззброювали їх, принаймні на якийсь час.

— Якщо порівняти з днем учорашнім, який сьогодні стан літературознавства?

— Раніше ми знали, що є соціалістичний реалізм, ленінська теорія відображення, і цим були обмежені. А зараз маємо можливість знайомитися зі світовими літературознавчими школами. Зокрема, знайомитися з ідеями структуралізму, працями Ханса Гадамера — основоположника філософської герменевтики (мистецтво й теорія тлумачення текстів) та іншими зарубіжними джерелами. Апробуємо і переосмислюємо їх. І що цікаво, в цих школах і філософських напрямах ми дуже часто чуємо голоси наших українських вчених — Олександра Потебні, Івана Франка, Дмитра Чижевського.

Відкриваючи нові наукові пласти, знайомимо з ними студентів, послуговуємося новими знаннями у своїй праці.

Дуже сильним є Львівська, Тернопільська школи і, звичайно, Київська. Дослідники активно порушують вельми важливі методологічні і теоретичні аспекти літературознавства, регулярно проводять міжнародні конференції та «Філологічні семінари» з цих питань.

Усе це дає мені підстави стверджувати, що українське літературознавство має здобутки, які не поступаються кращим зарубіжним досягненням.

Крім того, ми отримали змогу досить часто публікуватися. Якщо раніше на факультеті існував один збірник, в якому, щоб надрукуватися, треба було чекати черги роками, то сьогодні щороку тут видаються, як мінімум, три монографії і десятки статей. За цим показником факультет посідає перше місце в університеті.

Хоча не все так прекрасно. Наше міністерство дуже скупе щодо виділення коштів на наукову діяльність. Ось і доводиться нашим доцентам та аспірантам друкувати свої праці і їздити на конференції власним коштом.

— Ви тривалий час очолювали факультет. Що нового вдалося привнести у його роботу?

— Коли я стала деканом, то на факультеті було дві спеціальності: українська і російська мови та літератури. Разом з колегами добилася відкриття ще чотирьох спеціальностей: болгарська мова і література, прикладна лінгвістика, журналістика та видавнича справа.

— Сьогодні ви — відомий учений. Однак, наскільки знаю, свою трудову діяльність розпочинали на ниві журналістики. Що спонукало вас ступити на інший шлях?

— Справді, після університету я почала працювати на Херсонському обласному телебаченні, де вела молодіжні передачі. У зросійщеному, як, до речі, і весь південь, місті звернула на себе увагу тим, що завжди розмовляла українською мовою, яку увібрала в себе ще там, на Полтавщині. Навіть у райкомі партії при обміні партквитків запитали: «Не ошибка ли это: вы пишете, что по национальности русская, а родным языком считаете украинский?». «Та ні, — відповідаю, — все правильно. Російську я знаю, але рідною для мене є українська».

Довідавшись про мої уподобання, мене запросили до педагогічного інституту викладати українську літературу. І, знаєте, нова робота, живе спілкування зі студентами припали мені до душі.

— Нонно Михайлівно, а що найважливішим вважаєте у викладацькій роботі?

— Я кажу своїм студентам: «Вчіться думати самостійно і будьте готовими на самостійні вчинки».

Дотримуюся думки Олександра Потебні, який говорив про те, що учням не треба пояснювати ідею твору, треба навчити їх самим до неї дійти, тобто допомогти створити власну думку, а не механічно передати свою.

— Ви суворий екзаменатор?

— Студенти вважають, що так, хоча я налаштована цілком демократично. Пояснюю їм: «Ви маєте право по-своєму інтерпретувати твір, але ви — філологи і повинні знати, за якими критеріями слід визначати його вартість. Ви можете зі мною не погоджуватися, але доведіть мені, чому».

Намагаюся ніколи не спрощувати проблеми, щоб вона стала студентам зрозумілішою. Навпаки, подаю її у всій складності і налаштовую вихованців на творче сприйняття. Я вірю в їхній розум та інтелект. Щоправда, з роками проникливіше ставлюся до їхньої психології розуміння.

— Розкажіть про свою сім’ю. Як ви познайомилися з чоловіком, як складалися стосунки у подружньому житті?

— 15 вересня 1954 року. Я, першокурсниця, пішла вперше на танці, які були влаштовані на майданчику у дворі гуртожитку. До мене підійшов хлопець, який вже був другокурсником, і запросив на танець. Це був Володимир Григорович Шляховий, який згодом і став моїм нареченим.

Відтоді дата 15.9 перетворилася в символічне для нас число 159. Коли мене, наприклад, шукали в бібліотеці, то знали, що я завжди сиджу на 159-у місці...

Ми прожили з Володимиром Григоровичем велике і гарне життя. Можливо, цьому сприяла спільність інтересів. Шляховий теж кохався в слові, був високопрофесійним журналістом... Утім, ви це й самі добре знаєте, адже він був вашим колегою. Жаль, він передчасно покинув цей світ, але пам’ять про нього не згасла. До мене навідуються працівники «Чорноморки», разом згадуємо якісь епізоди з його участю. Залишилися фото і статті. А навпроти моїх вікон привітно киває вітами платан, який він посадив.

Володимир Григорович з великою любов’ю ставився до нашої дочки Миросласви, а потім і до онуки Оленки. Оленці поталанило навіть більше, бо він уже вийшов на пенсію і мав більше часу для спілкування з нею. Все літо вони проводили на дачі, де дідусь у спокійній обстановці міг дати внучці чимало слушних порад.

— І дочка, й онучка пішли вашою стежкою...

— Передусім скажу, що це їх власний вибір. Ми лише рекомендували Мирославі вступити на філологічний, але далі вона прагнула все робити самостійно. Досить сказати, що в той час, коли я вже була деканом, вона сама, ні з ким не порадившись, пішла на розподіл і підписала скерування у Красні Окни вчителем української мови. Там чоловік навідував її, а я не наважувалася. Серце ятрила думка: як звикає до глибинки, як розтоплює пічку, облаштовує нехитрий побут?

Через рік Мирослава змужніла, повернулася до Одеси, працювала у військовому інституті, з якого перейшла до юридичної академії, де захистила кандидатську дисертацію і працювала викладачем. А цього року у її житті сталася хвилююча подія: обрали деканом факультету журналістики, який цього літа відкрився в академії. Мені і радісно з цього, і водночас тривожно, бо знаю, що стоїть за цією посадою. Заспокоює лише те, що вона активна й енергійна, захоплена новими обріями: перший набір, перші студенти...

— А онука?

— Олена закінчила факультет міжнародних відносин Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, практикувалася у Міністерстві закордонних справ у Києві, але це поприще не задовольнило її: надто багато паперової, формальної роботи і мало живої. Як і мене колись, її захопила викладацька діяльність. Зараз викладає англійську мову в юридичній академії, де заочно здобула ще й професію правознавця.

— Відомо, що в години відпочинку ви охоче розділяли чоловіче захоплення — риболовлю. Яку найбільше рибину вам вдалося впіймати?

— Ні-ні, у мене не було так, як у Хемінгуея, та все ж рибальське щастя досить часто всміхалося мені. Якось ми з чоловіком відпочивали у знайомих у Балтському районі. Жили в хаті лісника, а рибалити ходили до сільського ставка, що був неподалік. Чоловік узяв собі гарні і довгі вудки, а мені вділив таку собі, коротеньку, аби було. Закинули. Насолоджуємося краєвидом. І раптом у мене поплавець пірнув під воду. Під серцем — тень! Підсікаю і витягую судака. Потім — другого, третього... А в чоловіка хоча б клюнуло. Після того по селу гуляла чутка: гарні вудки у Шляхового, а рибу ловить Шляхова. Чоловік довго згадував мені про те.

Зрозумійте, головне навіть не в рибі, а в тій насназі, яку дарує нам дозвілля біля ставка. Коли їдемо на риболовлю, у стомленій голові одна за одною снуються думки про чергову наукову працю: на чому я зупинилася, що наступне? А їдемо назад — голова свіжа, готова знову до розумового напруження.

— Чи почуваєтеся щасливою людиною?

— Ви знаєте, маю дякувати долі: я таки справді щаслива людина. Цьому завдячую дуже порядним і доброзичливим людям, які зустрілися на моєму шляху. Це і класний керівник Петро Іванович Юрченко, і київський професор Ілля Корнійович Кучеренко, і Григорій Андрійович В’язовський. Я щаслива, що мене прийняв колектив філологічного факультету, де я знайшла свою долю: і наукову, і людську. Тому що там працювали люди великої душі, такі як Василь Васильович Фащенко, Іван Михайлович Дузь, Арнольд Олексійович Слюсар. Це були корифеї, справжні вчені. І вони були моїми порадниками і колегами. Уявіть собі: коли закінчився термін перебування на посаді декана Слюсаря і колектив обрав мене, то Арнольд Олексійович першим підійшов і сказав: «Я завжди і в усьому буду вас підтримувати». Він був дуже непоступливою людиною. Якісь дрібні прорахунки ніколи не пробачав, а в серйозних, принципових справах завжди підтримував. Це можна забути? Це не можна забути!..

— Нонно Михайлівно, чи склалися у вас життєві принципи, якими ви хотіли б поділитися з іншими?

— Важко сформулювати те, що не піддається формулюванню. Я ніколи не мала програми свого життя і своєї поведінки. Коли ти перебуваєш у певному середовищі, то маєш реагувати на ту чи іншу ситуацію, і вона сама підкаже тобі, як повестися. Тобто, слід бути завжди самим собою. Я думаю, що доля не любить, коли з нею лукавлять.