«Російськомовне (читай — загалом культурно та етнічно) місто Одеса». Таку мантру чуємо щоденно від українофобських ЗМІ, їх власників та адептів, які переконують, що українців «тут ніколи не стояло», й, отже, не має бути. Зауважимо, що навіть поза питанням про правдивість цього твердження така поняттєва сполука є дуже архаїчною, алогічною, адже навіть коли чогось не було — це аж ніяк не значить, що щось не має права виникнути та закріпитися тепер, навіть усупереч бажанням фанатиків секти ретроградного підходу до конструювання сучасності. Головним мотивом просування такого фантому є комплекс побоювання за потенціал своєї культури, страх, що без державної підтримки, розштовхування конкурентів (тобто інших мов та культур) вона, бідненька, аж ніяк не виживе. То хто тут русофоб?

Проте, найприкріше, що рабами цієї мантри стають й українці. Цілком слушно це зауважив шановний Роман Кракалія у статті про нагородження переможців конкурсу серед українознавців («ЧН», 26 вересня). Часто витає цей образ на шпальтах української преси, у дописах, власне, проукраїнських та українських авторів. Для них ця мантра є своєрідним бромом, заспокійливим, мовляв, усе так погано, що й не варто чогось робити, або що не зробиш — усе в таких умовах благо, незалежно від якості зробленого, то й не критикуймо, не здіймаймо хвиль у болотці. З іншого боку — проявом залишків комплексу меншовартості та мазохізму.

Відлунням цього комплексу вважаю поширення українцями з якимось особливим мазохізмом висмикнутих із сучасної дійсності проявів українофобії, замість намагання звертати увагу на позитив, висувати його на перший план, а не ставати у позу вічно ображених долею. Ось, наприклад (на жаль, зовсім непоодинокий на сторінках української преси, радіо і т.п.), хтось, та й не так уже й ясно з приводу чого, засміявся у філармонії під час промови Хобарта Ерла українською мовою. Авторка допису миттєво робить рекламу цим невихованим людям, замість того, аби лише порадіти самому факту, не поміщаючи його у такий сумнівний контекст з точки зору створення настрою наснаги у читача (див. «ЧН», 28 вересня. Замітка В. Борисюк «З чого смієтеся? Чи не з себе?»). Особисто в мене, і впевнений, що не тільки в мене, такі «викривальні» дописи викривають не так загальновідому дурість частини певного типу населення, скільки ось таку неконструктивну «позу» українців, що аж ніяк не допоможе залучити до українського простору осіб протилежного типу.

Не маємо піддаватися цим мантрам і комплексам, усвідомлюючи, що Одеса має великі традиції та потенціал для розвитку українського і, до того ж, у місті щоденно можна зустріти розмаїття мов та культур, далеко не тільки російської. Недаремно, вже у ХІХ столітті серед російської шовіністичної інтелігенції Одеса зажила репутації підозрілого, «нерусского» міста.

Наведу кілька виразних прикладів з мало розпіарених джерел.

Російський професор О. Павлов писав у приватному листі (тобто цілком відверто та інтимно) у другій половині ХІХ століття, тобто тоді, коли, за переконанням адептів згаданої секти, Одеса ну вже точно стала «русской»:

«переезд из Казани в Одессу был для меня словно переселением на другую планету, атмосфера которой совсем не приходилась к моей велико-российской натуре. Ею могли дышать и наслаждаться только еврей, поляк, немец, грек и, пожалуй, хохол, сроднившийся со своим положением «хлопца» у этих «панующих» национальностей».

Навіть у такому меншовартісному контексті згадка про українця як органічну частину соціо-етнічного ландшафту Одеси є досить показовою.

Тоді ж хорват професор-філолог В. Ягич писав, теж у приватному листі, про Одесу:

«прескверный город, не настоящий русский и не совсем европейский».

А ось думки ну вже зовсім корінного одесита, сина відомого історика А. Скальковського — Костянтина:

«неподвижное ядро общества составляли иностранные негоцианты, с их многочисленными сателлитами, русское же население — элемент бродячий, быстро сменявшийся, и потому не имевший времени сложиться в определенные кружки».

Подібне «кочівництво» зауважував професор В. Істрін:

«здесь не было времени образоваться ни старинным знатным родам, которые были бы тесно связаны столетиями с своей землей, ни старым именитым купеческим фамилиям, которые бы гордились своим столетним служением русской земле, ни просто старожилам, которые чувствовали бы себя так крепко привязанными к своему насиженному месту. Ни исторических воспоминаний, переходящих от поколения к поколению, ни исторических реликвий, так много говорящих чувству гражданина, ни нравственных связей между поселенцами нового края, связей, которые одни только и устанавливают общность культурных интересов».

Ще пізніше він висловлював невдоволення тим, що на історико-філологічному факультеті «особенно мешал инородческий элемент, очень плохо говорящий по-русски».

Додамо, що на початку ХХ ст. нещасні видавці «истинно русской» одеської газети «Набат» аж плакали на своїх шпальтах, волаючи про фінансові проблеми, байдужість до них з боку одеситів, нарікаючи на ту ж таки «нерусскость» міста. Подібні факти за бажання можна множити. Таким чином, ці та інші люди впритул не бачили «русского» або, принаймні, російськомовного міста.

З цим фактом щось слід робити, адепти згаданої вище мантри! Тим більше, що серед них в Одесі є й історики, яких, щоправда, можемо визнати лише горе-істориками. Але що ж поробиш? Джерела ж бо не зміниш. Та ще головніше — аби сенс цих голосів з минулого відчули сучасні українці і збадьорилися задля виразнішого вмонтування у теперішній соціокультурний простір Одеси. На мою думку, клуби та подібні організації мають бути не засобом такого собі умиротворення, відпочинку, гетта у «російському морі», факт наявності якого не просто визнається, а схоже на те, що й навіть якось наче плекається, а лише одним з інструментів розвитку, увиразнення, вітальності, експансивності, політизації-державотворення (а не культурництва-українофільства «вишиванково-галушкового» зразка), що дозволило б українцям не загнати себе у такі гетта, не дало б переконати себе самих у фатальному призначенні бути «одними з», «рівнішими серед рівних», причому рівними лише на словах.

До речі, вважаю, що українська преса, а відтак і автори дописів, мають використовувати шпальти своїх видань не для перемивання кісток та, радше, реклами дій українофобів, створюючи такий собі мазохістський образ гнаного хохла, а для аналізу власного середовища, обговорення шляхів, тактики, стратегії креативних дій українців. Без цього, якщо уявити, що «воріженьки» колись таки згинуть, є значно гірша загроза опинитися на роздоріжжі, невміння зайняти порожнє святе місце, а отже закономірно невдовзі опинитися на узбіччі (все це вже було у 2004 — 2010 роках).

Маємо усистемлювати всі факти української історії та культури Одеси, збирати їх у цілісний «кулак», створювати з них потужний образ українського міста та просувати цей образ у всіх сферах життя. Не відсовувати ці факти подалі як начебто «винятки» з правил або як щось, що порушить створені нами ж самими, часто такі, що не відповідають дійсності, стереотипні уявлення про ідеали мультикультурності, толерантності та європейськості, адже дуже часто ці на папері привабливі речі на справді працюють проти нас у руках вправніших та цинічніших сил. Саме своє просувають представники всіх свідомих та державних національностей. Меншовартісні мантри, пхинькання тут є найгіршим «помічником».