Про це довго заборонялося писати і публічно говорити. Так довго, що із свідків того лиха нині залишилися живими одиниці. Але це не означає, що ми нічого не знаємо. Наші покійні дідусі й бабусі тихцем все ж розповідали нам гірку правду, а ми переказуємо її тепер їхнім правнукам.

Велике спасибі хочу сказати й працівникам Одеського обласного державного архіву, які 2005 року видали книжку «Голодомор в Україні: Одеська область» з документами та спогадами очевидців, чим не просто увічнили ті свідчення, а й зробили доступними для масового читача.

Ось деякі факти з книги. Навесні 1933 року, йдеться у передмові упорядника видання, директора держархіву Івана Ніточка, в Україні від голоду вмирали десятки людей щохвилини, близько тисячі — щогодини, майже 25 тисяч — щодня… Тим часом, як зазначено у наступній статті професора Андрія Кудряченка, на офіційному рівні термін «голод» не вживався, буцімто його не існувало. Далі дослідник, цитуючи документ із зарубіжної публіцистики від травня 1936 року «Чи українська Україна?», наводить таку інформацію: «Українську Україну, створену у двадцятих роках комісаром народної освіти М. Скрипником, до 1932—33 року було знищено. П’яту частину населення втрачено через голодну смерть, …народ став крихким, щоб витримати останні удари московського централізму. Було реорганізовано національну Академію наук, знищено мільйони книг і друкованих свідчень допостишевської ери. Водночас впроваджена «українська радянська культура». У народних комісаріатах України, інших відомствах стали розмовляти лише російською мовою».

Нищення народу було комплексним, цілеспрямованим і жорстоким. Особливо посилилися репресії на Одещині після відвідування її з інспекцією Кагановича. Ось витяг із постанови обкому партії від 27 грудня 1932 року: «Выслать по одному наиболее злостному селу из Любашевского, Троицкого, Кривоозерского и др. районов, а из Первомайского, Зиновьевского и Б.Александровского — по два села. В 5-дневний срок отправить в концлагерь 500 человек… Обязать товарищей Викторова и Товаровскую представить на рассмотрение обкома 20 дел, имеющих политическое значение и подводящих обвиняемых под расстрел, для организации показательных процессов».

Місцевий партактив кинувся виконувати вказівку із запалом. Тільки у селі Полянецьке Савранського району голодом було зведено в могилу понад тисячу селян. Мешканець села Гвоздавка Друга Любашівського району Василь Бур’ян залишив нам такі спогади: «До хати під’їхала підвода з групою людей на чолі з уповноваженим з Любашівки. Забрали все: хліб, худобу, знаряддя праці, навіть залишки мамалиги зі столу. Восени 1932 р. на деревах не зосталося листя, у селі — кішок та собак. Все з’їли голодуючі. Мої сестри померли, я врятувався тим, що їв млинці з щавлю та бур’яну». Петро Бондарчук із села Пасат Балтського району повідав наступне: «Уповноважений з Балти Кузнецов, голова сільради та голова колгоспу щовечора «засідали» за столом із наїдками та питвом, а тим часом загони із місцевих активістів нишпорили селом. Відібране зерно звозили до клуні Петра Цісаря, де охороняли до вивезення із села. Тим часом люди мерли від голоду». Григорій Куликівський з того ж села, в хаті якого не було нічого їстівного, пішов до колгоспної скирти і витрусив з неї пару жмень зерна — все одно миші б з’їли! Але хтось побачив і доніс. Прийшли активісти сільради, відібрали все, а Григорія вигнали з хати. Він усе ж вижив, а 300 мешканців Пасата чи й більше вмерли тоді від голоду...

Для чого людям пам’ять? І коли врешті допоможе вона нам здолати страх, закладений у наші душі 80 років тому?