Із приватного щоденника мітингувальника

Я адвокат, батько чотирьох дітей, тому до всіляких позапланових поїздок, не пов’язаних із зароблянням коштів для сім’ї, ставлюся скептично.

Але дії української влади, які передували підписанню угоди про євроінтеграцію та саме не підписання цієї угоди привели до того, що навіть від своєї дружини, зазвичай далекої від політики, останні дні чув тільки обурення нашими керманичами.

Саме це, а також те, що дружина сказала, що і сама поїхала б на Майдан, якби не діти, спонукало мене вибрати три дні у своєму графіку роботи (вільні від судів, слідства та клієнтів) і поїхати до Києва.

10 грудня, вівторок.

6.00. З хлопцями, з якими їхав до Києва, познайомився лише в мікроавтобусі. Всі різного віку, з різних соціальних прошарків, але всі не байдужі до того, що відбувається.

13.30. Майдан зустрів нас морозом та великою кількістю людей. Зі сцени постійно лунали виступи. На кожному кроці розгорнуті чи польові кухні, чи намети, біля яких стоять столи, де кожен бажаючий може безкоштовно випити гарячого чаю, з’їсти кашу або бутерброд. Майдан схожий на великий мурашник, який живе лише за йому відомими законами. На перший погляд, різноманітна маса людей або просто ходить по майдану, або стоїть перед сценою, але потім починаєш розуміти, що багато майданівців виконують якусь місію. Ті двоє несуть дрова до палатки; ось група пішла до зовнішнього периметру, напевне, підсилити охорону; ось дівчата несуть продукти; там люди розгортають якісь прапори та плакати і т.д., і т.п.

15.45. Зі сцени оголосили, що на Майдані перебуває міністр закордонних справ Євросоюзу Кетрін Ештон, яку всі гучно привітали, але вона на сцену не вийшла (мабуть, уникаючи звинувачень щодо втручання у внутрішні справи України). Ведучий зі сцени оголосив, що Президент Янукович пообіцяв їй, що ніяких силових акцій щодо розгону Майдану не буде, і це зустрі­ли схвальним гулом.

17.00. Мороз сильнішав. А я впіймав себе на думці, що з нашим одеським «єврейським щастям» вибрав декілька найхолодніших днів, щоб померзнути на Майдані. Тим паче, подумав я, нічого непередбачуваного, як запевнив Президент, відбуватися не буде.

18.00. Хтось торкнувся мого плеча. Обернувшись, побачив однокурсника по університету Петруху, як ми його звали, який пояснив, що знайшов мене тому, що я стояв біля прапора з табличкою «Одеса». Він уже довго живе в Києві і розповів мені, що з початку Майдану постійно після роботи виходить на кілька годин сюди і поки що безрезультатно пропонує свою допомогу хлопцям-«афганцям», які стоять на проходах та барикадах. Я не подав виду, але його слова мене вкололи у серце, тому що у мого однокашника, ветерана війни в Афганістані, відсутня частина правої руки, як наслідок бойових дій...

19.00 — 22.00. Заходив до приміщення Київської міської державної адміністрації та до Будинку профспілок. На вході і там, і там стоїть «народна охорона», яка здійснює «фейс-контроль» тільки за їй відомими критеріями. Когось обшукують, когось запитують «звідки і куди», хоча до мене у хлопців на вході питань чомусь не виникло.

Людей дуже багато. У приміщеннях тепло і світло. Облаштовані кутки, де можна поїсти. На другому поверсі у виділеному великому куті КМДА — велика гора теплого одягу «секонд-хенд» (пуховики, светри, теплі штани тощо), який тут же деякі майданівці приміряють та одягають. Дехто спить просто на сходах. Таке я бачив тільки у художніх фільмах про війну. Є санітарні столи з ліками. В сесійній залі КМДА висить великий монітор, на якому транслюються останні новини. Люди розташовані окремими групами: хто сидить, хто ходить, хто дає інтерв’ю. У моїй уяві чомусь спливли кадри з старого художнього фільму про Жовтневу революцію, коли революційні матроси Балтики ходили по залах та коридорах Зимового палацу у Петро­граді.

Після виходу із будинку КМДА сфотографувався з чоловіком, який одиноко стояв із червоно-білим прапором. З’ясувалося, що це громадянин Польщі так висловлює свою солідарність з майданівцями. Безпосередньо на Майдані спілкувався через перекладача з туристами із Бельгії.

22.00 — 24.00. Походивши з хлопцями по периметру Майдану та навколо «йолки» з начепленими на ній різноманітними плакатами і прапорами, випивши чаю в одному місці та перекусивши в іншому, спускаємося у метро та їдемо до станції «Нивки», щоб, ще проїхавши чотири зупинки тролейбусом, опинитися у виставковому центрі «Експоплаза», який перетворився на величезну базу відпочинку майданівців. До речі, у тролейбусі, коли я жартівливо спитав у літньої контролерки, чи, бува, не передбачені пільги за проїзд майданівцям, та дуже серйозно відповіла, що коли вона продає квитки таким, як ми, то їх не гасить, щоб ми мали змогу ще раз проїхати безкоштовно…

11 грудня, середа.

0.30. Зареєструвавшись на вході в «Експо­плазу» та отримавши матраци і дві ковдри (одну — замість подушки), у величезному павільйоні, не меншому за футбольне поле, знайшов собі місце для нічлігу. До речі, все для мінімального комфорту тут є: облаштовані туалети, зона для цілодобового харчування, медичний пункт та огороджена територія з купами різного одягу

б/у. Втомлений, але задоволений, з масою вражень моментально засинаю…

01.30. Прокидаюся від того, що в гучномовець якийсь чоловік (як потім з’ясовується — комендант) нервово кричить: «Тривога! Підйом! Велика кількість «Беркуту» та внутрішніх військ оточують Майдан! Терміновий збір, через 10 хвилин від’їжджаємо на автобусах до Майдану!»

Поки збирався, різні думки роїлися у моїй сонній свідомості. Останнього разу так мене підіймали в далекому 1988-у, коли служив у Радянській армії. Набившись, як кілька в банці, до автобусів, десь за 15 хвилин прибуваємо на Хрещатик. Вишикувавшись по команді по двоє біля автобусів тут же строєм, бігом прямуємо на Майдан, пробігаючи біля «Беркуту», який стоїть поперек у ряд. При нашому наближенні «Беркут» займає бойову позицію, як по команді гучно виставивши щити. Вже на Майдані кожному видають помаранчеву пластмасову каску, інструктуючи, що наше місце на вул. Інститутській, куди ми всі швидко рушаємо.

2.00 — 2.30. Встигаю побачити, що на сцені Майдану стоїть Руслана і закликає жінок, які на Майдані, з метою безпеки підійти ближче до сцени. Під арочним мостом Інститутської за невеличкими металевими барикадами вздовж уже вилаштувалася велика кількість бійців «Беркуту», яких до цього я так близько ніколи не бачив. Чорний одяг, чорні шоломи із «забралом» та металеві щити насправді справляють гнітюче враження. Як мантри Руслана повторює зі сцени, що наша акція мирна і просить «Беркут» не застосовувати силу…

На бігу бачу, що деякі чоловіки починають хреститися. Біжучи, про всяк випадок також хрещуся.

Надалі все відбувається, як у якомусь кіно, де моя воля вже не належить мені, а підкоряється якійсь масовій свідомості. Хтось, напевно, більше досвідчений, кричить, що всім необхідно вишикуватися у шеренги та зчепитися один з одним ліктями, а долоні зчепити у замок. Натовп виносить мене у третій-четвертий ряд спереду. Зліва помічаю нардепа Соболєва, який стоїть на барикаді. Протистояння продовжується десь хвилину-дві, після чого звучить команда розвернутися до «Беркуту» спиною, щоб привітати одного з лідерів опозиції, Яценюка, який проходить безпосередньо повз нас, у світлі кількох телекамер операторів тиснучи нам руки, та хутко зникає.

Відразу ж після цього починається «штурм». «Беркутівці» перелазять через металеву огорожу та починають відтісняти нас від барикади. Ми по команді, яка лунає десь збоку, разом впираємося у спини тих, хто стоїть попереду. Така тиснява триває кілька хвилин під крики, стогін та лайку з обох сторін. Потім усе на деякий час затихає, і тільки чутно, як на Майдані хтось у мегафони читає молитву під передзвін Михайлівського собору.

Напруга зростає і зростає. Велетенська маса майданівців, як бурхливий, живий організм, у неймовірній тисняві напирає ззаду, виштовхуючи шеренгу разом зі мною безпосередньо на щити «Беркуту». Рюкзак, що висів у мене за спиною, а також наплічна сумка з документами, з якими я не розставався, у цю мить відіграють зі мною злий жарт. Лямки моїх сумок під величезним тиском за спиною трьох-чотирьох тисяч майданівців та спереду — однієї-двох тисяч «беркутівців» так затягують моє тіло, що ні ворухнутися, ні дихнути неможливо. Саме ці хвилини протистояння, напевне, не лише для мене одного були фізично та психологічно найтяжчими. У цю мить «беркутівці» почали застосовувати балончики з газом, від чого над головами утворилася димка та запекло у горлі. З різних боків почали доноситися крики «Задихаюся!», і «Беркут» трохи послабив тиск. Через декілька людей справа я побачив, що один з майданівців лежить на землі і «беркутівці» за ноги його намагаються затягнути до себе за щити. Але майданівці, тримаючи його за руки, тягнуть його назад. «Тільки б встояти і не впасти», — дзвенить у мозку, який вже відчуває дефіцит кисню… А на мосту та по боках зверху раз-по-раз спалахують фотокамери та прожектори відео, наче тут знімають батальну сцену чи якесь шоу…

Потім знову прийшовши в рух, велетенська маса людей, за тільки їй відомими законами, з переднього флангу виштовхує одних протестувальників, а на їхнє місце висовує інших. При цьому помаранчеві каски, чи то від напруги, чи поштовхом рук, як корки з пляшок, злітають угору, падаючи десь вгору. Таким чином хвилин через десять після другого натиску «Беркуту» я опинився ближче до краю, що мені дало можливість уперше з початку другого штурму набрати повні легені кисню та відкашлятися від пережитого. Йдучи, наштовхуюся на учасників протистояння, які сидять чи сперлися на якісь конструкції: хтось відкашлюється, хтось протирає обличчя, знявши каску, хтось просто сидить на землі, наче у прострації…

Ще десь за десять хвилин, остаточно прийшовши до тями, роблю на пам’ять на мобільний кілька знімків та прямую до центру Майдану, куди народ усе прибуває і прибуває. Відчуваю себе так, немовби по мені проїхав танк. Про себе думаю, що, напевне, свою місію на Майдані на сьогодні я вже виконав.

3.00. Спускаючись до «йолки», бачу, що зараз таке ж протистояння відбувається трохи нижче, на розі Хрещатика та Михайлівської, біля Будинку профспілок. Наших там достатньо. Обмінююся враженнями з такими ж, як я, котрі вважають, що на сьогодні наша «війна» закінчилася. Йду пити чай до палатки.

4.00. Кількість людей на Майдані збільшується буквально на очах, наповнюючи практично всю площу живою бурхливою масою. Зачистити Майдан сьогодні їм уже не вдасться. Ми вистояли ще один день.

7.00 — 13.00. Відпочиваю на квартирі у товариша — киянина, який, почувши про зачистку Майдану, примчав сюди, знаючи, що я тут. Він розповів, що, ідучи до Майдану, на одній із порожніх вулиць Києва бачив двох літніх жінок, які йшли у протилежному напрямку і з щосили кричали: «Києве, вставай!»

13.00 — 22.00. Зателефонувавши землякам, з якими приїхав з Одеси, з’ясовую, що сьогодні вдень на Майдані наша присутність не обов’язкова, оскільки киян зійшлося дуже багато. Нам необхідно бути на Майдані вночі. Повертаюся на Нивки в «Експоплазу», на місце відпочинку. Розговорився за вечерею з чоловіком років 50 із Івано-Франківщини, який також був вночі на Інститутській. Сидячи за столом поруч зі мною, він чи мені, чи сам собі весь час повторював: «Так страшно мені ніколи не було…» Я йому не заперечував…

23.30. Люди невеличкими групами прибувають та прибувають до «Експоплази». Поки працює метро, вирішив повернутися на Майдан своїм ходом. На території біля «Експоплази» мене наздоганяють 5—6 чоловіків, які тільки-но приїхали, як з’ясовується, з Львівщини. Запитують, як добратися до Майдану. Молодшому — десь 20 років, старшому — за 50. Веду їх на тролейбусну зупинку. Встигаємо на останній потяг метро, який довозить нас до станції «Хрещатик». Таке враження, що людей на нічному Майдані не поменшало. Майдан продовжує жити звичним життям, хоча кордони по зовнішньому периметру посилені, що призводить до черг з тих, хто хоче пройти на площу.

12 грудня, четвер.

0.30 — 4.00. Находившись по майдану, знову відвідавши основні «фортеці» опозиції — будинок КМДА, Будинок профспілок та Жовтневий палац — і кілька разів про­йшовши по периметру майдану, нарешті відчуваю дуже велику стомленість. Питаю у хлопців, чим можна добратися до Нивок. Мені кажуть, що майданівський автобус приїде лише о шостій ранку, тоді ж запрацює і метро, а на таксі доїхати, напевне, буде коштувати дуже дорого.

Ноги гудуть, а очі заплющуються, тому йду за периметр Майдану, де стоять легкові машини, щоб хоча б на останні гроші доїхати до «Експоплази». Підходячи, чую голос: «Везу на Нивки». Питаю: «За скільки довезеш?» На що отримую відповідь: «Друже, які гроші? Везу безкоштовно». Уже їдучи в машині, молодий чоловік, який назвався Дмитром, розповів, що вдень не може стояти на Майдані, бо працює, тому сам собі взяв зобов’язання, як компенсацію, кожної ночі по дві години безкоштовно розвозити мітингувальників. Довіз до самісінького входу. На моє велике спасибі, Дмитро сам почав дякувати мені за те, що я стою на Майдані за нього та за інших киян. На це я йому відповів, що я стою за себе і своїх дітей…

9.00. Прокинувся від гулу великої кількості людей. Відкривши очі, побачив прямо біля своїх ніг шеренгу чоловіків із сумками та рюкзаками. З’ясовую, що вони щойно прибули з колоною із 20 автобусів з Львівщини та шукають вільні матраци. Пропоную їм наші місця, пояснюючи, що ми зараз від’їжджаємо на Майдан, а звідти — додому, до Одеси. Порівняно з попередніми днями народу в «Експоплазі» значно побільшало. Тиснемо руки львів’янам, які, судячи по обличчях, трохи здивовані, що тут є й одесити, та бажаємо одне одному всього найкращого.

10.00 — 12.30. Майдан нас зустрі­чає ясним небом і значним потеплінням. Також, як і раніше, зі сцени лунають виступи та музика, а мене знову наповнює якесь піднесене відчуття причетності до історії країни…

Наостанок вирішив пройтися по вул. Інститутській вверх, до Адміні­страції Президента та Маріїнського парку біля Верховної Ради, де, за інформацією, збирається так званий «антимайдан». На місці штурму під арочним мостом, як птах Фенікс із попелу, за останню добу виросла якась неймовірно висока льодово-мішкова барикада, яку, на мою думку, без військової техніки взяти просто неможливо.

Проїзди в урядовому кварталі перекриті транспортом МНС та міліції. «Бійці» ховаються за машинами, хоча особливої напруги не відчувається. Доходжу до Маріїн­ського парку, де за огорожею, як хтось влучно сказав — «у вольєрі», в’яло мітингують антимайданівці…

Повертаючись у периметр Майдану та дивлячись на бурхливу масу людей, чомусь наповнююся впевненістю, що Євромайдан свою велику місію вже виконав, а також тим, що ці три дні залишаться в моїй пам’яті назавжди…

Всеволод СОКАЛЮК,

адвокат.

Одеса — Київ — Одеса.

Р.S. Помаранчева каска захисника Майдану, яку залишив собі, як згадку про ці дні, вже зайняла своє місце у моєму робочому кабінеті.